Розділ «17»

— Нісенітниці. Ти кажеш дурниці.

Але я згадала Енміті, чиї інстинкти Діаболіка змушували її переслідувати і вистежувати мене, щоб розкрити мої секрети. Енміті, яка забула про всі свої підозри, тільки-но побачила, що в мене є незвичайна здатність ставитися до таких істот, як вона, як до людей. Здавалося, ніби їй було потрібне це розуміння, ніби вона жадала його.

Чи можемо ми насправді бути чимось більшим, ніж я собі коли-небудь уявляла?

Здається, Донія так вважає.

— Хіба ти не розумієш, чому Немезіда ніколи не сміялася? Вона ніколи не дозволяла собі сміятися, ніколи не знаходила привід для сміху. Я не знаю, на що було схоже життя в загоні, але, мабуть, це було жахливо. І я ставилася до неї не набагато краще.

Цього разу займенник «я» відносився до її матері, звичайно.

— Коли в неї з’явилася, ем, ти, і Немезіді сказали, що вона повинна оберігати тебе, вона поставилася до своїх обов’язків настільки серйозно, що навіть не дозволяла собі сміятися. Якби тільки в неї була можливість утекти від усього, стати самою собою і зрозуміти, що своїх почуттів не варто боятися. Це було б прекрасно. І справді чудово.

У мені почало наростати роздратування.

— Якщо все, що ти говориш, — правда, якщо... якщо Немезіда була б здатна на подібні почуття, то Діаболік нічим би не відрізнявся від людини, крім своєї фізичної сили.

— Можливо, так і є. Вони не настільки різні, як ти вважаєш, — зціпила губи Донія. — Я завжди так думала. І завжди говорила тобі про це.

Я заплющила очі. Я все ще пам’ятала ту маленьку дівчинку у своєму загоні. Пам’ятала здивований вираз обличчя Сутери за мить до того, як я її вбила. Я згадала всі ті життя, які відібрала.

Ці вчинки робили мене хорошим Діаболіком.

Бути хорошим Діаболіком означало бути жахливою істотою.

Якби я була людиною, то усе, чим я була, усе, чим я стала, було б ганебним, збоченим і мерзенним. Я була або доволі непоганим Діаболіком, або жахливою людською істотою.

— Це безглузда розмова. Я більше не можу говорити. Мені час іти, — сказала я.

— Але...

— Я закінчую цю розмову! — я перервала зв’язок із Сайдонією і залишилася на віллі. Я поглянула на Дедлі, який дрімав у кутку, і вирішила завтра виставити собаку на арену і позбутися його. А потім він підняв голову, відчувши мій пильний погляд, і подивився мені у вічі, його вуха стали сторчма і в моїх грудях защемило, бо я знала, що не зроблю цього.

Що зі мною трапилося? Раніше я відчувала прихильність тільки до Донії. Вона була для мене всім, а тепер цей дурний гібрид генної інженерії змушує мене поводитися, як ірраціональна ідіотка.

Я навіть забула сказати Донії про те, що спадкоємців з усієї Імперії збирають у Імператорському Дворі, а це була головна причина мого дзвінка.

Але це не було катастрофічно і могло почекати до наступного разу.