TextBook Упродовж наступних кількох годин після модифікації мого мозку, лікар проводив тести. Він дозволив Сайдонії підійти трохи ближче до мене, потім іще ближче. Він спостерігав за мною в той час, як я спостерігала за Сайдонією.
Нарешті час настав.
Лікар відійшов подалі, залишивши нас із Сайдонією наодинці. Вона підвелася, тремтячи всім тілом. Для перестороги лікар направив на мене електричний пістолет і відкрив мої кайдани.
Я встала і звільнилася від них. Маленька дівчинка зробила різкий вдих, її ключиці різко виступили вперед під її худою шийкою. Цю шию так легко зламати. Я знала це. Проте, хоча я й могла зашкодити їй, хоча мене і випустили перед нею так само, як перед усіма іншими, вбитими мною до цього, сама лише думка про те, щоб завдати шкоди цьому тендітному створінню, викликала у мене відразу.
Я підійшла ближче, щоб добре роздивитися цю дівчинку, цю безмірно дорогоцінну істоту, чиє виживання віднині стало значно важливішим для мене, ніж моє власне. Яка вона маленька. Я дивувалася почуттям, що розгорялися в моїх грудях, подібно до жевріючих жарин. Це дивовижне тепло з’явилося, коли я дивилася на неї.
Коли я доторкнулася до ніжної шкіри її щоки, Сайдонія здригнулася. Я роздивилася її темне волосся, яке так контрастувало з моїм, — абсолютно вибіленим. Я нахилилася, щоб розгледіти райдужки її великих очей. Їхні глибини затопив страх. Я хотіла, щоб той страх зник. Вона все ще тремтіла, тому я поклала долоні на її тендітні руки і завмерла, сподіваючись, що моя врівноваженість заспокоїть її.
Сайдонія перестала тремтіти. Її страх зник. Кутики її губ поповзли вгору.
Я зімітувала її жест, змушуючи свої губи вигнутися. Це здавалося неприродним і дивним, але я зробила це для неї. Вперше у своєму житті я робила щось задля когось, а не заради себе.
— Привіт, Немезідо, — прошепотіла Сайдонія. Вона голосно глитнула. — Мене звати Сайдонія. Між її бровами пролягла смужка, а потім вона притиснула долоню до своїх грудей. — Сай-до-нія.
Я зімітувала її жест, поплескавши себе по грудях.
— Сайдонія.
Сайдонія розсміялася.
— Ні.
Вона взяла мою руку і притягнула до своїх грудей. Я відчула шалений стукіт її серця.
— Я — Сайдонія. Але ти можеш називати мене Донія.
— Донія, — повторила я, погладжуючи її ключиці, розуміючи її.
Донія посміхнулася і я відчула... тепло, задоволення, гордість. Вона обернулася до лікаря.
— Ви були праві! Вона не ненавидить мене.
Лікар кивнув.
— Відтепер Немезіда з’єднана з тобою. Вона житиме і дихатиме заради тебе до кінця твого життя.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Діаболік» автора С. Дж. Кінкейд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (1)“ на сторінці 5. Приємного читання.