Розділ «119. Контрманевр і спокушення»

Людина без властивостей. Том 2

Ґерда, перейнята важливістю своєї звістки, сподівалася на інше; вона не знала, чого саме очікувала від свого повідомлення, але це мало певною мірою викликати враження тієї миті, коли в оркестрі всі інструменти сурмлять і співають, і байдужість, яку до неї, здалося їй, раптом виявив Ульріх, знов боляче нагадала їй про те, що при ній він завжди виступав захисником усього непоказного, звичайного, напутливо-розважливого. Адже коли вона іноді й переконувала себе, що це — просто колюча форма любовного зближення, приклад чого вбачала й у власній дівочій душі, то тепер, «коли вони все ж таки вже кохали одне одного» (принаймні так трохи по-дитячому уявлялася їй ситуація), якась очевидність відчайдушно застерігала її: чоловік, котрому вона віддає все, достатньо серйозно її не сприймає. Свою набуту впевненість вона значною мірою знову втратила, зате, з другого боку, оце «несприйняття її серйозно» було їй навдивовижу приємне; воно робило непотрібними всі оті зусилля, яких вимагали для свого підтримання взаємини з Гансом, і коли Ульріх похвалив її батька, вона, не зрозумівши, щоправда, як він може робити це в таку хвилину, відчула: відновлено якийсь непевний статус, що його вона порушувала, ображаючи через Ганса татуся Лео. Це приємне відчуття трохи незвичайного повернення до лона сім’ї, повернення, якому Ґерда тішилася тепер завдяки своєму необачному кроку, так відвернуло її увагу, що вона ніжно відтрутила Ульріхову руку й промовила:

 — Чи не краще нам спершу зійтися по-людському? Решта додасться саме собою!

Ці слова, які вона запозичила з програми «Товариства дії», були тепер останнім, що лишилося від Ганса Зепа та його гуртка.

Але Ульріх знов обійняв дівчину за плечі, здогадуючись після звістки про Арнгайма, що його очікує щось важливе, тільки спершу цю зустріч із Ґердою треба довести до кінця. Він не відчував нічого, крім того, що необхідність відбути тут оте неминуче надзвичайно неприємна, і тому відразу знов обійняв Ґерду щойно відтрученою рукою, цього разу вдавшись, однак, до тієї німої мови, яка без насильства й переконливіше, ніж слова, провіщає: будь-який подальший спротив марний. Ґерда відчула, як мужність, що проливалася на неї з його руки, спускається її спиною вниз; дівчина похилила голову й уперто дивилася собі на лоно, так наче зібрала там, як у фартуху, всі свої думки, за допомогою яких вона «зійдеться» з Ульріхом «по-людському», перше ніж має дійти до того, чому належить стати лише вінцем; але їй здавалося, що обличчя її робиться чимдалі пустішим, безглуздішим, і нарешті воно підвелося, як ото спливає на поверхню порожня шкаралупина, й лягло очима під очі спокусника.

Він нахилився і вкрив його тими безцеремонними поцілунками, від яких прокидається плоть. Герда безвладно підвелася й дала себе повести. До Ульріхової спальні їм треба було пройти кроків десять, і дівчина спиралася на приятеля, як важкопоранений чи хворий. Мов чужі, переставляла вона ноги, хоч її ніхто не тяг, а йшла вона доброхіть. Такої порожнечі, попри таке хвилювання, вона ще не відчувала зроду; їй ввижалося, ніби з неї витекла вся кров, її поймав крижаний холод, вона поминула дзеркало, в якому, хоч воно було, здалося їй, дуже далеко, все ж таки вгледіла, що обличчя в неї мідяно-червоне й укрите блідими плямами. І раптом (так у разі нещасливого випадку погляд нерідко виявляє таку надчутливість, що вбирає в себе все одночасно) Герда побачила замкнену чоловічу спальню з усіма її деталями. Їй спало на думку, що якби вона перебралася сюди дружиною, то влаштувала б усе, мабуть, розумніше й доцільніше, і це принесло б їй велике щастя, однак вона добирала слів, щоб сказати, що не хоче ніяких вигод, а хоче лише принести себе в дар. Таких слів вона не дібрала, тож сказала собі: «Це має статися!» — і розстебнула комір сукні.

Ульріх відпустив дівчину; він не міг змусити себе ніжно допомагати їй, як це роблять закохані, роздягатись і, стоячи збоку, скидав одяг із себе. Герда побачила струнке, кремезне чоловіче тіло, в якому відчувалася рівновага грубої сили й краси. Дівчина злякано завважила, що її власне тіло, хоч вона була ще в спідній білизні, взялося сиротами. Вона знову почала шукати слів, які їй допомогли б; вигляд у неї був просто-таки жалюгідний! Те, що вона хотіла сказати, мало зробити Ульріха її коханцем так, як це їй ввижалося, — у безмежно солодкому взаємному розчиненні, і для цього зовсім не потрібно було робити того, що вона мала намір зробити. Це було такою самою мірою чудесно, як і незрозуміло. На мить їй привиділося, ніби вона сидить із ним серед безкрайого поля свічок, які стримлять у землі, наче рядочки фіалок, і на один знак спалахують біля їхніх ніг. Та, не в змозі мовити про це бодай слово, Герда почувалася жахливо огидною й нікчемною, руки в неї тремтіли, вона не годна була роздягтися до кінця, і її знекровлені вуста щільно стулилися, щоб не ворушитися, моторошно силкуючись зронити слова.

У цій ситуації Ульріх, завваживши її муки й усвідомивши небезпеку, що все, чого досі з такими зусиллями пощастило досягти, може зійти нанівець, ступив до неї й скинув їй з плеча бретельку. Герда, мов хлопчик, шмигнула в постіль. Якусь хвилю Ульріх спостерігав за рухами голого юного тіла; з коханням усе це мало спільного не більше, ніж зблиски рибини у воді. Напевно, Герда, подумалося йому, поклала собі якомога скоріше пройти через те, чого вже годі було уникнути, й ніколи ще йому не ставало так очевидно, як тієї миті, коли він рушив за нею, що жагуче проникнення в чуже тіло дуже нагадує продовження дитячої пристрасти до потайних, ніби призначених для злочину, схованок. Його руки торкнулися все ще шерхлої від ляку шкіри дівчини, й він і сам замість потягу відчув страх. Він не жадав цього тіла, ще незрілого й уже в’ялого; те, що він чинив, здавалося йому цілковитим божевіллям, найбільше йому зараз хотілося забігти з цього ліжка світ за очі, й, щоб так не зробити, йому довелося напружити всі свої придатні для цього думки. Ось чому він у відчайдушному поспіху закликав собі на поміч усі нині сущі загальні міркування й мотиви, щоб забути про серйозність, віру, повагу й задоволення; і в тому, що він без опору поринув у це, йому ввижався хоч і не любовний трепет, однак напівбожевільний трепет, який нагадує різанину, садистське вбивство на грунті статевого збочення чи, якщо таке взагалі буває, садистське самогубство на грунті статевого збочення, натхненне демонами порожнечі, котрі ховаються за всіма лаштунками життя.

Через якусь незбагненну обставину його становище раптом нагадало йому оту нічну сутичку з волоцюгами, й він сказав собі цього разу не зволікати. Однак тієї самої миті почалося щось жахливе. Герда доклала всіх зусиль, мобілізувала всю свою силу волі, на яку лишень була здатна, щоб побороти в собі ганебний, нестерпний страх; на душі в неї було так, немовби вона йшла на страту, й тієї миті, коли вона відчула поруч незвичну голизну Ульріха і його руки торкнулися її тіла, воно відкинуло від себе всю її волю. Десь глибоко в її грудях усе ще жевріли невимовно дружні почуття, трепетно ніжне бажання обійняти Ульріха, поцілувати його чуб, дати своїм вустам послухатися його голосу, і їй уявлялося, що коли вона торкнеться його справжньої суті, то розтане, мов грудочка снігу в теплій долоні; але Ульріхом був той, хто, звично одягнений, походжав знайомими кімнатами її батьківського дому, а не цей голий чоловік, ворожість якого вона розгадала і який не сприймав її жертви серйозно, хоч і не давав їй отямитись. І раптом Ґерда завважила, що вона кричить. Немов хмаринка, немов мильна бульбашка, завис у повітрі скрик, а вслід за ним пролунав ще і ще. Це були ледве чутні скрики, що вихоплювалися в неї з грудей так, неначе вона з чимось боролася, — жалібний стогін, з якого виділявся, заокруглюючись, лункий звук «а-а-а». Губи її звивалися, посмикувались і були вологі, ніби в нападі смертельної похоті; вона хотіла підхопитися, але не могла підвестись. Очі її не слухалися й робили знаки, робити які вона їм не дозволяла. Ґерда благала пожаліти її, як дитина, коли її мають покарати чи ведуть до лікаря, а вона не може ступити й кроку, бо звивається й надривається від крику. Ґерда прикрила руками перса, загрожуючи Ульріхові нігтями, й судомно стисла довгі стегна. Страшний був цей бунт її тіла проти неї самої. Відчуття вона мала точнісінько таке, немовби стоїть на театральній сцені, але водночас, покинута й самотня, сидить у темній глядацькій залі й не може завадити ні акторам бурхливо, з криками грати її долю, ні навіть самій собі мимоволі їм підігрувати.

Сповнений жаху, Ульріх втупився в маленькі чоловічки вкритих поволокою очей, погляд яких був навдивовижу твердий, і ошелешено бачив дивні рухи, в яких незбагненним чином поєднувалися бажання й заборона, душа й бездушність. Він мигцем постеріг бліду біляву шкіру з чорним волоссячком, яке там, де ставало суцільним, набувало рудуватого полиску. Помалу Ульріх усвідомлював, що це — напад істерики, однак не знав, що в такому разі робити. Він боявся, що ці нестерпно жахливі крики стануть іще гучнішими. І згадав, що такому нападу можна покласти край різким окриком або, можливо, навіть несподіваним ударом. Щось незбагненне, таке, що відвертає небезпеку, пов’язану з цим страшним нападом, спонукало його подумати, що чоловік молодший, мабуть, спробував би натискати на Ґерду й далі. «Може, воно й так минеться, — міркував він. — Може, поступатися цій дурепі якраз і не варто, коли вже вона зайшла так далеко»! Тож він нічого такого й не робив, хоча ці дратівливі думки все роїлися й роїлися в його голові; він мимоволі й безперестанку шепотів Ґерді втішливі слова, обіцяв, що нічого їй не зробить, пояснював, що з нею ще нічого такого не сталося, просив пробачення, але вся ця з відразою зібрана словесна полова здавалася йому вкрай смішною й негідною, і він ледве стримувався від спокуси просто схопити кілька подушок і заткнути ними цього рота, що ніяк не хотів угамуватися.

Нарешті напад, однак, минув сам собою, і тіло її заспокоїлося. В очах у дівчини стояли сльози, вона сіла в ліжку, невеличкі груденята в’яло обвисли на її тілі, яке ще не взяла назад під свій контроль свідомість, і Ульріх, з полегкістю зітхнувши, знову відчув глибоку огиду до тієї нелюдської, суто плотської втіхи, якої йому щойно довелося зазнати. Згодом до Ґерди повернулася звичайна свідомість, в її очах щось відкрилося (так дехто, хоч він іще й не прокинувся зовсім, хвилю лежить з уже розплющеними очима), якусь мить вона ще безтямно дивилася перед себе, потім завважила, що сидить гола, перевела погляд на Ульріха, і кров хвилями вдарила їй в обличчя. Ульріх не придумав нічого кращого, як іще раз повторити те, що їй уже нашіптував; він обійняв її за плечі, заспокійливо притис до своїх грудей і попросив не надавати тому, що сталося, ніякого значення. До Ґерди знов повернувся той стан, в якому з нею зненацька стався напад, але все здавалося їй навдивовижу блідим і далеким; розстелена постіль, її оголене тіло в обіймах чоловіка, який щось гаряче їй шепоче, й почуття, що її сюди привели. Вона знала, звісно, що це означало, як знала й те, що тим часом сталося щось жахливе, і пригадувала це лише туманно й з відразою, і хоч її уваги не уникло, що Ульріхів голос лунав уже ніжніше, вона пояснювала собі це тим, що тепер вона для нього — хвора, й подумала, що хворою її зробив він, але їй до всього було байдуже, і бажала вона тільки одного: мовчки щезнути звідси. Ґерда похнюпила голову й відтрутила Ульріха від себе, знайшла навпомацки свою сорочку й надягла її через голову, як дитина чи як людина, котра вже махнула на себе рукою. Ульріх допоміг їй одягатися. Він навіть сам натяг їй на ноги панчохи й теж мав таке враження, немовби вдягає дитину. Уперше знову ставши на ноги, Ґерда похитнулася. Пам’ять нагадала їй, з яким почуттям вона полишала батьківський дім, куди тепер поверталася. Ґерда відчувала, що не витримала цього випробування, й була глибоко нещасна й зганьблена. Жодним словом не відповідала вона на те, що їй казав Ульріх. Далека-далека від усього, що тепер діялося, вона пригадала, як одного разу він жартома сказав про себе, нібито самотність спонукає його чинити бешкет. У душі вона не мала на нього зла. Просто вона вже не хотіла чути нічого з того, що він казав. Ульріх запропонував вийти й узяти візника, але вона лише похитала головою, наділа на скуйовджені коси капелюшка й, навіть не глянувши на нього, рушила до дверей. Стоячи й дивлячись, як Герда йде від нього — тепер із серпанком у руці, Ульріх відчував себе хлопчаком; адже відпускати її в такому стані він, мабуть, не мав права, одначе йому не спадало на думку нічого такого, чим можна було б її затримати, та й сам він, змушений допомагати їй зібратися, стояв напіводягнений, і це теж надавало напруженій обстановці, в якій він зоставався, певної незавершености, так ніби спершу потрібно було повністю вдягтися, а вже тоді вирішувати, що робити з самим собою.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Людина без властивостей. Том 2» автора Роберт Музіль на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „119. Контрманевр і спокушення“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Розділи 81-123

  • 81. Граф Ляйнсдорф висловлюється з приводу реалістичної політики. Ульріх засновує товариства

  • 82. Клариса вимагає року Ульріха

  • 83. Відбувається те саме, або Чому не придумують історію?

  • 84. Твердження, що й звичайне життя має утопічну природу

  • 85.Генерал Штум намагається дати лад цивільному розуму

  • 86. Король у комерції’ і злиття інтересів душі й комерції’, а також: Усі шляхи до розуму ведуть від душі, але жоден не вертає назад

  • 87.Моосбруґер танцює

  • 88. Зв’язок із великими речами

  • 89. Іти в ногу з часом

  • 90. Повалення ідеократії

  • 91. Ігри à la baisse і à la hausse[5] на біржі духу

  • 92. Із життєвих правил багатих людей

  • 93. До цивільного розуму нелегко підступитися навіть за допомогою фізичної культури 

  • 94. Діотимині ночі

  • 95. Великий письменник, вигляд ззаду

  • 96. Великий письменник, вигляд спереду

  • 97. Таємничі сили й покликання Клариси

  • 98. Дещо про державу, яка загинула через неточне слововживання

  • 99. Про напівглузд та його плодючу другу половину; про подібність двох часів, привітну вдачу тітки Джейн і неподобство, яке називають новим часом

  • 100. Генерал Штум проникає до державної бібліотеки й довідується дещо про бібліотекарів, бібліотечних служників та духовний лад

  • 101. Родичі сваряться

  • 102. Боротьба й кохання в домі Фішелів

  • 103. Спокуса

  • 104. Рахель і Солиман на стежці війни

  • 105. Тим, хто кохає піднесено, не до сміху

  • 106. У що вірить сучасна людина — у Бога чи в голову всесвітнього концерну? Арнгайм вагається

  • 107. Граф Ляйнсдорф несподівано досягає політичного успіху

  • 108. Нерозкріпачені народи й думки Генерала Штума про слово «розкріпачення», а також слова, споріднені з ним

  • 109. Бонадея, Каканія; системи щастя й рівноваги

  • 110. Розпад і збереження Моосбруґера

  • 111. Для юристів напівбожевільних людей нема

  • 112. Арнгайм прилучає свого батька Самуеля до сонму богів і ухвалює рішення заволодіти Ульріхом. Солиман хоче докладніше довідатися про свого величного батька

  • 113. Ульріх розмовляє з Гансом Зепом та Ґердою мішаною мовою на межі надрозумного й не зовсім розумного

  • 114. Ситуація загострюється. Арнгайм дуже прихильний до Генерала Штума. Діотима готується вирушити в безмежжя. Ульріх мріє про можливість жити так, як читаєш

  • 115. Пипки твоїх персів — наче макові пелюстки

  • 116. Двоє дерев життя й потреба заснувати генеральний секретаріат точности й душі

  • 117. Чорний день у Рахель

  • 118. То вбивай же його!

  • 119. Контрманевр і спокушення
  • 120. Паралельна акція викликає заворушення

  • 121. Обмін думками

  • 122. Дорогою додому

  • 123. Переміна

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи