Діотима звела на Ульріха гордовитий погляд. Вона добре, дуже добре все пригадувала; ба більше, цієї хвилини на думку їй спали слова, які вона сама сказала йому, коли він зробив їй свій перший візит, і тепер ті слова легко могли завдати їй болю. Тоді вона з докором заявила йому, що це великий привілей — дістати змогу звернутись із закликом до нації, та, власне, до цілого світу, серед матеріальних інтересів не забувати про духовні. Вона не хотіла тоді нічого стертого, застарілого; й усе ж таки погляд, яким вона дивилася тепер на кузена, можна було назвати сповненим уже скоріше розуміння, ніж іще зарозумілости. Вона мріяла про рік усього світу, шукала якогось піднесення, якогось завершального культурного наповнення; вона була до цього то близька, то знов дуже далека; вона часто вагалася й часто страждала; останні місяці здавалися їй тривалим плаванням, коли хвилі шалено кидають тебе то вгору, то вниз, і накочуються вони одноманітно, й тому вона вже майже не могла сказати, що було раніше, а що — пізніше. І ось Діотима сиділа тут, нагадуючи людину, котра після неймовірних зусиль сіла відпочити на лавку, яка, дякувати Богу, стоїть на місці, людину, котра цієї хвилини не бажає робити нічого, крім, хіба, спостерігати за димком від своєї люльки; і цей настрій опанував Діотиму так глибоко, що вона сама вибрала порівняння зі старим чоловіком у промінні надвечірнього сонця. Вона здавалася собі людиною, за плечима якої великі, сповнені пристрасти битви. Стомленим голосом вона сказала кузенові:
— Я багато чого зазнала; я дуже змінилася.
— Чи виграю з цього я? — спитав Ульріх.
Діотима похитала головою й, не підводячи на нього очей, усміхнулась.
— Тоді я відкрию вам один секрет, — раптом промовив він. — За ґенералом стоїть Арнгайм, не я; адже вину за те, що він тут з’явився, ви завжди складали тільки на мене! Та чи пригадуєте ви, що я відповів, коли ви з цього приводу завели зі мною розмову?
Діотима пригадувала. «Тримати на відстані!» — порадив їй тоді кузен. Але ж Арнгайм. Той сказав, що вона має приймати ґенерала люб’язно! Цієї миті Діотима відчула щось таке, чого не можна було описати, — немовби вона сиділа у хмарі, яка швидко підіймалася вище її очей. Але наступної миті ослінчик під нею знову зробився твердим і міцним, і вона промовила:
— Не знаю, як потрапив до нас той ґенерал, сама я його не запрошувала. І доктор Арнгайм, якого я питала, теж, певна річ, нічого про це не знає. Тут вийшло, мабуть, якесь непорозуміння.
Кузен пішов на поступку, хоч і невеличку.
— Я знаю Штума вже давно, але вперше ми знов побачилися з ним у вас, — пояснив він. — Дуже ймовірно, звісно, що ґенерал трохи шпигує тут за завданням військового міністерства, але він хоче й щиро вам допомогти. І я чув з його ж таки вуст, що Арнгайм тратить на нього надзвичайно багато зусиль!
— Бо Арнгаймові ніщо тут не байдуже! — відказала Діотима. — Він порадив мені не відштовхувати ґенерала, тому що вірить у його добру волю й бачить у його впливовому становищі можливість дати користь нашим прагненням.
Ульріх рішуче похитав головою.
— Ви лиш послухайте оте кудкудакання навколо нього! — промовив він так різко, що ті, хто стояв неподалік, могли це почути, і господиня дому збентежилася. — Він терпить усе це через те, що багатий. Має гроші, з усіма в усьому погоджується і знає, що кожне доброхіть робить йому рекламу!
— Та навіщо б це йому здалося?! — заперечила Діотима.
— Тому що він марнославний! — провадив далі Ульріх. — Безмежно марнославний! Не знаю, як вам пояснити, щоб ви зрозуміли всю глибину цього твердження. Є марнославство в біблійному сенсі: з порожнечі роблять кимвал! Марнославна та людина, котра гадає, нібито всі мають їй заздрити, коли ліворуч від неї сходить місяць над Азією, а праворуч у сяєві призахідного сонця тьмяніє Європа; отак він змалював мені колись свою подорож Мармуровим морем! Либонь, над вазоном закоханої дівчинки місяць сходить чарівніше, ніж над Азією!
Діотима шукала місця, де їх не чули б люди, що походжали довкола. Ведучи його кімнатами, вона стиха промовила:
— Вас дратують його успіхи.
Зробивши хитрий маневр, вона непомітно вивела його за двері до передпокою. У решті кімнат були гості.
— Чому ви налаштовані проти нього так вороже? — знов почала вона тут. — Ви ставите мене цим у скрутне становище.
— Я ставлю вас у скрутне становище?! — здивувався Ульріх.
— Адже мені, можливо, потрібно відверто поговорити з вами! Та поки ви отак поводитесь, я не можу вам ні в чому звіритись!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Людина без властивостей. Том 2» автора Роберт Музіль на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „101. Родичі сваряться“ на сторінці 2. Приємного читання.