Розділ «100. Генерал Штум проникає до державної бібліотеки й довідується дещо про бібліотекарів, бібліотечних служників та духовний лад»

«Це може бути й теологічна етика, але там має йтися трохи й про давню австрійську культуру, і про Ґрільпарцера», — правлю своєї я. Розумієш, у моїх очах спалахнула, мабуть, така спрага до знань, що той чоловік раптом аж злякався, чи не погамую я свою спрагу, бува, його коштом. А я торочу далі про щось на кшталт залізничного розкладу, який має дати змогу забезпечити будь-який прямий і непрямий зв’язок між ідеями, й цієї миті його починає просто-таки розпирати від чемности, й він пропонує провести мене до каталожної кімнати й лишити там самого, хоч робити це, власне, й заборонено, тому що входити туди мають право тільки бібліотекарі. І ось я справді опинився в найбільшій бібліотечній святині. Відчуття, скажу тобі, я мав таке, немовби ступив усередину самого черепа; довкола — нічого, крім отих полиць із гніздами для книжок, і скрізь — драбинки, щоб діставатися до них, а на стелажах та столах — нічого, крім каталогів та бібліографій, тобто сама квінтесенція знань, і ніде — жодної пристойної книжки для читання, а лише книжки про книжки. Там добряче пахло мозковим фосфором, і я не вдаватиму з себе бозна-кого, коли скажу: я мав враження, що таки чогось досяг! Та коли він надумав лишити мене там самого, в мені прокинулося, звісно, якесь досить дивне, я б навіть сказав, якесь моторошне відчуття, врочисте й моторошне. Він видряпується, наче мавпа, по драбинці, хапає якийсь том — він просто-таки націлився на нього ще знизу, саме на нього, — спускається з ним до мене й каже: «Пане ґенерал, ось вам бібліографія бібліографій!…» Чи ти знаєш, що це таке?… Абетковий покажчик абеткових покажчиків назв тих книжок і праць останніх п’ятьох років, де йдеться про успіхи в етичних питаннях однієї-однісінької сфери — сфери моральної теології й красного письменства. Таке чи десь таке пояснення дає він мені й уже поривається вшитися. Але я ще встигаю схопити його за рукав і міцно тримаю. «Пане бібліотекар! — вигукую. — Ви не маєте права піти, не відкривши мені секрету, як ви самі орієнтуєтесь у цій… — З необережности я сказав «божевільні», тому що таке в мене тоді склалося враження. — Як ви самі, кажу, отже, орієнтуєтесь у цій божевільні, напханій книжками». Він, видко, не так мене зрозумів; уже згодом мені спало на думку, що ті, хто несповна розуму, буцімто самі люблять дорікати здоровим людям, що ті — несповна розуму; в кожному разі чоловік весь час позирав на мою шаблю, і я ледве його стримував. А потім він мене просто-таки вжахнув. Позаяк я й далі його не відпускаю, він раптом випростується, буквально виростає зі своїх бахматих штанів і починає говорити, розтягуючи кожнісіньке слово, і то так значуще, немовби ось-ось викаже таємницю цих стін. «Пане Генерал, — каже, — ви хочете знати, як я запам’ятовую кожну книжку? Що ж, я, звісно, можу вам це сказати: просто я жодної з них не читаю!»

Ти знаєш, це мене справді вже трохи не доконало! Але він, побачивши, який я приголомшений, усе мені пояснив. Виявляється, секрет добрих бібліотекарів полягає в тому, що з усієї довіреної їм літератури вони ніколи не читають нічого, крім назв книжок та змісту в них. «Хто спробує втнути, про що книжки пишуть, тому як бібліотекареві гаплик! — повчав він мене. — Той ніколи не охопить поглядом усього!»

Тоді я, затамувавши дух, питаю його:

«Виходить, ви ніколи жодної з цих книжок не читаєте?» «Жодної. Крім каталогів». «Але ж ви — доктор?»

«Певна річ. Навіть викладаю в університеті — приват-доцент із бібліотечної справи. Бібліотечна справа — це теж наука самодостатня. Як ви гадаєте, пане Генерал, — питає він, — скільки у світі систем, за якими книжки розставляють, зберігають, систематизують їхні назви, виправляють друкарські помилки й хибні відомості на титульних сторінках і таке інше?»

Мушу тобі зізнатися, коли потім він лишив мене самого, було тільки дві речі, які мені хотілося зробити: або розплакатись, або закурити; але ні на те, ні на те я там не мав права! І що ж, як ти гадаєш, було далі? — задоволено провадив Генерал. — Стою я отак, геть збитий з пантелику, а в мій бік раптом рушає якийсь старий служник — він, видко, вже давно спостерігав за нами збоку; чемненько прочовгавши ногами кілька разів туди-сюди, він спиняється, зводить на мене очі і таким м’яким-м’яким голосом — чи то через книжковий пил, чи то він уже наперед смакував чайовими — починає розмову. «Чого бажають пан Генерал?» — питає. Я відмахуюсь, але старий провадить далі: «До нас часто приходять добродії з військового училища; нехай пан Генерал лише скаже мені, яка саме тема пана ґенерала цікавить. Юлій Цезар, принц Євґеній, граф Даун? Чи щось сучасне? Закон про військовий обов’язок? Дебати про бюджет?» Запевняю тебе, чоловік так розумно висловлювався й стільки всього знав про написане в книжках, що я дав йому на чай і спитав, як це в нього виходить. І що ти думаєш? Він знов починає розповідати мені про те, що курсанти військового училища, коли дістають письмове завдання, іноді приходять до нього й замовляють книжки. «І коли я приношу їм ті книжечки, вони часто аж лаються, — мовляв, які ж нісенітниці їм доводиться вивчати, і тоді наш брат багато чого довідується. Або приходить пан депутат, що має підготувати доповідь про шкільний бюджет, і питає мене, якими матеріалами користався пан депутат, котрий готував таку доповідь минулого року. Чи приходить пан прелат, який уже п’ятнадцять років пише про певний вид жуків, чи хтось із університетських панів професорів і нарікає, що вже три тижні вимагає таку й таку книжку й ніяк не може її одержати, і тоді мусиш обшукувати всі сусідні полиці, бо книжку, може, не туди поставили, аж поки з’ясовується, що він уже два роки тримає ту книжку вдома й не повертає. І так — майже сорок років; тут уже хоч-не-хоч зметикуєш, чого людина хоче й що вона задля цього читає».

«І все ж таки, любий мій, — кажу йому, — не так воно просто пояснити вам, що я шукаю, щоб почитати!»

І що, як ти гадаєш, він мені відповідає? Він скромно так зводить на мене очі, киває головою й каже:

«Даруйте на слові, пане ґенерал, але таке, звісно, буває. Оце недавнечко зі мною балакала одна жіночка, яка сказала точнісінько те саме; можливо, пан ґенерал її знають, вона — дружина начальника відділу Туцці з міністерства чужоземних справ».

Ну, то що скажеш? Я думав, мене грець ударить! А старий, побачивши таке діло, приносить мені геть усі книжки, котрі резервує за собою Діотима, і коли тепер я приходжу до бібліотеки, то це — просто-таки як таємне духовне весілля, й час від часу я так обережненько, олівчиком, зроблю на берегах якої-небудь сторінки поміточку чи напишу яке-небудь слівце і вже знаю: другого дня вона на нього натрапить і замислиться, що б то означало, навіть не підозрюючи, хто це до неї намагається достукатись!

Ґенерал змовк, щасливо замріявшись. Але потім опанував себе, на його поважному обличчі відбилася гіркота, й він повів далі:

 — А тепер на хвилинку скільки мога зосередься, я хочу в тебе дещо спитати. Адже всі ми впевнені в тому, що наша доба — це доба з найдосконалішим, либонь, ладом, який тільки бачили попередні часи. Щоправда, якось при Діотимі я назвав це упередженням, але цього упередження не позбавлений, звісно, я й сам. І ось мені довелося переконатись, що лише в одних людей панує справді надійний духовний лад, а саме — в бібліотечних служників; і тепер я питаю тебе — ні, не питаю, адже ми про це вже колись розмовляли, а після моїх останніх вражень я, звичайно, замислився про це знов, — отож я не питаю, а кажу: уяви собі, що ти п’єш горілку, так? За певних обставин це непогано. Але ти п’єш горілку ще, і ще, і ще; чи ти стежиш за моєю думкою? Спершу в голову тобі вдарить хміль, згодом у тебе почнеться біла гарячка, й нарешті тобі віддадуть останню шану, і над твоєю могилою курат скаже що-небудь про залізну вірність обов’язку. Ти вже уявив собі цю картину? Так ось, якщо уявив — це ж бо діло нехитре, — то тепер уяви собі воду. І уяви собі, що ти повинен пити її й пити — доти, доки зрештою в ній утопишся. Або уяви собі, що ти повинен їсти до завороту кишок. А тепер — ліки, хінін, миш’як чи опіум. «Навіщо?» — спитаєш. Але зараз, любий друзяко, я зроблю тобі одну чудову пропозицію, кращої не буває. Уяви собі лад. Або, ще краще, уяви собі спершу велику ідею, потім — ще більшу, потім ще більшу, ніж друга, а тоді щораз більшу й більшу; і в такий самий спосіб уяви собі й чимдалі більше й більше ладу в своїй голові. Спершу це має такий милий вигляд, як ото кімната у старої дівки, і такий чистенький, як казенна конюшня; потім — такий прекрасний, як бригада в розгорненому строю; далі — такий божевільний, немовби хтось, повертаючись уночі з казино, скомандував до зірок: «Слухай мене, всесвіту, струнко! Праворуч рівняйсь!» Або, скажімо, спочатку лад — це як ото в новобранця заплітаються ноги, а ти вчиш його ходити у строю; потім — так, ніби тебе уві сні поза чергою підвищили до військового міністра; а тепер уяви собі просто загальний, універсальний, вселюдський лад — одне слово, досконалий цивільний лад. Це, запевняю тебе, — смерть від переохолодження, закоцюблий труп, місячний краєвид, геометрична пошесть!

Я розмовляв про це зі своїм бібліотечним служником. Він запропонував мені почитати Канта або що-небудь у цьому дусі — про межі понять і можливості пізнання. Але я, власне, вже не хочу читати нічого. У мене з’явилося якесь кумедне відчуття: немовби я розумію, чому ми, військові, у кого ладу найбільше, воднораз маємо бути готові будь-якої хвилини віддати своє життя. Я не можу висловити, чому це так. Якимсь чином лад переходить у потребу вбивати. І тепер я щиро стурбований тим, що твоя кузина своїми зусиллями зрештою накоїть чогось такого, що дуже їй зашкодить, а я тоді вже не зможу допомогти їй так, як зміг би іншим разом! Чи ти мене розумієш? А щодо великих, подиву гідних ідей, в яких наука й мистецтво роблять успіхи так, між іншим, то шана їм і хвала, проти них я не хотів сказати нічого!