Розділ «97. Таємничі сили й покликання Клариси»

Сорому Клариса не відчувала, ні, скоріше їй, коли вона порівнювала минуле з теперішнім, хотілося плакати; але й плакати Клариса ніколи не вміла, вона просто стискала вуста, і з цього виходило щось схоже на її усмішку. Її рука, обцілована до пахви, її нога під охороною диявольського ока, її гнучке тіло, яке тисячі разів скручувалося від знемоги коханого й знов, мов линва, розкручувалось, жили з тим дивним відчуттям, що йде в парі з коханням: кожен твій рух сповнений загадкової значущости. Клариса просто сиділа й здавалася собі актрисою в антракті. Щоправда, вона не знала, що буде далі, але не мала сумніву: неосяжне покликання всіх закоханих — зберігати себе тими, ким вони бували одне для одного у хвилини найвищого піднесення. А її рука — ось вона, її ноги — ось вони, її голова увінчувала тіло з моторошною готовністю першою завважити знак, який неодмінно ще з’явиться. Може, й нелегко збагнути, що мала на увазі Клариса, але їй це було дуже просто. Вона написала графові Ляйнсдорфу листа з вимогою провести рік Ніцше, а також звільнити вбивцю жінок і, можливо, влаштувати його публічний показ, щоб нагадати всім про жагучі блукання тих, кому доля судила взяти на себе розсіяні гріхи решти людей; і тепер вона знає, чому це зробила. Треба сказати перше слово. Мабуть, вона висловилась невдало, але дарма, головне — покласти край терплячості й байдужному спогляданню і зробити початок. Історія довела, що у світі час від часу (за цими словами лунали інші: «від еону до еону» — мов два дзвони, яких не видно, хоч вони й близько) постає потреба в таких людях, котрі не здатні чинити й брехати вкупі з усіма й цим викликають загальне невдоволення. До цього місця все було зрозуміло.

Як зрозуміло й те, що люди, котрі викликають загальне невдоволення, відчувають на собі тиск світу. Клариса знає, що великим ґеніям, які підносяться над людством, майже завжди доводилося страждати, і не дивується, коли окремі дні й тижні її життя гнітить олов’яний тягар, так наче по них волочать важенну плиту; але поки що це щоразу минало, й такі вже всі люди, мудра церква навіть запровадила часи жалоби й скорботи, щоб їх зосередити й не дати зневірі й апатії розлитися на півстоліття, бо так теж уже бувало. Важче впоратися з деякими іншими хвилинами в Кларисиному житті, надто розкутими й нездатними чинити спротив, коли іноді досить одного слова, щоб вона немовби вибилася з колії; тоді Клариса втрачає самовладання й не годна збагнути, де вона; але вона в жодному разі не відсутня, навпаки, радше можна сказати, що вона присутня всередині, в глибшому просторі, а цей якимсь незбагненним для звичайного розуміння чином перебуває в просторі, зайнятому в світі її тілом; та навіщо шукати слова для чогось такого, що не лежить на шляху слів, невдовзі вона однаково вибере інші, а в голові зостанеться тільки легеньке, ясне лоскотання, як після кровотечі з носа. Клариса розуміє, що такі хвилини, які в неї іноді бувають, приховують небезпеку. Це вочевидь якісь приготування, якісь випроби. Вона взагалі мала звичку міркувати багато про що одночасно, як ото згортається віяло і стулки находять одна на одну, опиняючись наполовину одна над одною, наполовину одна під одною, і коли все вже надто заплутується, зрозумілою стає потреба рвучко вивільнитись; багато хто й радий був би вивільнитись, та ба — не таланить.

Отже, Клариса сприймає приготування й провісті так, як дехто, скажімо, пишається власною пам’яттю чи своїм залізним травленням, стверджуючи, нібито може їсти хоч бите скло. Але Клариса вже кілька разів доводила, що справді здатна дещо взяти на себе; її сила показала себе на її батькові, на Майнґасті, на Ґеорґові Ґрьошлі, а щодо Вальтера, то треба було ще докласти зусиль; тут деякі зміни, хоч і не так швидко, ще тривали. Але з певного часу Клариса мала намір довести свою силу й на чоловікові без властивостей. Відколи саме, напевно вона не сказала б; це було пов’язано з тим прізвиськом, яке придумав Вальтер, а Ульріх схвалив; колись, мусила визнати Клариса, в минулі роки, вона ніколи не приділяла йому серйозної уваги, хоч вони й були досить близькі друзі. Але «людина без властивостей» — це нагадувало їй, наприклад, гру на роялі, тобто всі оті меланхолійні настрої, вибухи радощів, спалахи гніву, через які тут проносишся, хоча пристрасті це все ж таки не зовсім справжні. Вона відчувала, що все це їй близьке, рідне. Звідси вів прямий шлях до твердження: потрібно відмовитись від усього, у що не вкладаєш душу цілком, а для неї це була вже сама розбурхана глибока реальність її подружнього життя. Людина без властивостей життю не каже: «Ні», вона каже: «Ще ні!» — і береже себе; Клариса зрозуміла це всім тілом. Можливо, сенс усіх тих хвилин, коли вона втрачала самовладання, полягав у тому, що їй судилося стати Богоматір’ю. Вона пригадала образ, який — відтоді не минуло й чверті години — явився в її уяві. «Богоматір’ю може стати, либонь, кожна мати, — міркувала Клариса, — якщо вона не байдужа до того, що коїться довкола, не бреше й нікуди не втручається, а те, що таїться глибоко в ній, виносить на світ у вигляді дитяти! І це за умови, що для себе самої вона нічого не матиме!» — сумно додала вона. Бо думка ця аж ніяк не була їй лише приємна, а сповнювала її мукою й раюванням воднораз, відчуттям, що вона чимось за щось жертвує. Та коли її видіння промайнуло, мов картина у кроні дерева серед листя, що раптом замерехтіло, ніби свічки, після чого ліс одразу знову зімкнувся, то тепер її настрій змінився надовго. Наступної миті якась випадковість подарувала їй байдуже для будь-кого іншого відкриття, що слово «родимка» має спільний корінь зі словом «народжувати»; для неї це означало так багато, немовби доля її раптом виявилася рокованою зірками. Чудесна думка, що чоловіка жінка має вбирати в себе і як мати, і як кохана, схвилювала її й зігріла. Клариса не знала, що навело її на цю думку, але думка ця розтопила в ній опір і водночас додала їй снаги.

Але чоловікові без властивостей вона ще не довіряла, аж ніяк. Він багато про що думав не так, як казав. Коли він стверджував, нібито його ідеї втілити в життя не можна або нібито він нічого не сприймає цілком поважно, то це була просто омана, вона добре це розуміла; вони відчували одне одного нюхом і розгадували за певними ознаками, а Вальтер гадав, що Клариса іноді втрачає глузд! І все ж таки в Ульріхові чаїлася якась гіркувата злість, по-диявольському властива світовій рутині. Треба його визволити. Вона, Клариса, має його здобути.

Вальтерові вона сказала: «Убий його». Це означало не багато, вона й сама до пуття не знала, що саме мала на увазі. Та принаймні це означало: треба щось зробити, щоб вирвати його з нього ж таки самого, і спинятися не можна ні перед чим.

Вона мала з ним позмагатися.

Клариса засміялася, потерла носа. Пройшлася в темряві туди-сюди. З паралельною акцією треба щось робити. Що саме — вона не знала.