Розділ «91. Ігри à la baisse і à la hausse[5] на біржі духу»

 — І в що ж вірите ви? — напрямець спитав, урвавши його, кузен.

 — Ну, знаєте! — промовив Туцці. — Я ж бо вже не хлопчик, щоб отак просто, відразу відповісти на це запитання! Я хотів лише сказати: що краще дипломат уміє пристосуватися до духовних віянь свого часу, то легше йому працюється. І навпаки, досвід останніх поколінь показав: що більші успіхи духу в усіх сферах, то потрібніша дипломатія; адже це, зрештою, й природно?!

 — Природно?! Але ж цим ви стверджуєте те саме, що й я! — вигукнув Ульріх так палко, як лишень дозволяла картина двох добродіїв, заклопотаних спокійною розмовою, — картина, яку вони бажали собою являти. — Я з жалем наголосив на тому, що духовне й добре не здатні довго проіснувати без допомоги злого й матеріального, а ви відповідаєте мені приблизно те, що чим глибша духовність, тим більшу обережність потрібно виявляти. Отже, скажімо так: з людиною можна повестися, як з останньою потолоччю, і через це не добитися від неї того, що потрібно, а можна її й окрилити й теж не добитися від неї того, що потрібно. Тим-то ми вдаємося то до одного методу, то до другого, поєднуємо їх; у цьому й уся штука. Мені здається, я маю підстави тішитися куди глибшою згодою з вами, ніж ви ладні це визнати.

Туцці обернувся до співрозмовника, що вже наскучив йому своїми запитаннями; вусики в начальника відділу трохи підсмикнула вгору усмішечка, очі блищали, в них прозирала іронія й готовність поступитися. Йому хотілося покласти край цій балачці, вона була досить небезпечна, як ожеледиця, й по-дитячому марна, як самі хлоп’ячі забавки на льоду.

 — Знаєте, ви, мабуть, подумаєте, що це — варварство, — відказав він, — але я вам усе поясню. Право філософувати потрібно лишити, власне, тільки за професорами! Певна річ, для наших великих, визнаних філософів я роблю виняток, я всіх їх читав і дуже високо поціновую; але вони, так би мовити, просто є, і край. А в наших професорів такі службові обов’язки, це така робота, та й годі; зрештою, потрібні ж бо й учителі, щоб діло не вмерло. А загалом у давній Австрії все ж таки справедливе було правило: громадянин держави не повинен про все замислюватись. З цього рідко виходить щось путнє, але певна зухвалість тут, звісно, є.

Туцці змовк і заходився скручувати сигарету; потреби виправдовувати своє «варварство» він уже не відчував. Ульріх спостерігав за його тонкими, смаглявими пальцями, захоплюючись безсоромною напівдурістю, що нею оце хизувався начальник відділу.

 — Ви щойно висловили той самий, вельми сучасний принцип, що його тисячоліттями застосовують до своїх прибічників усілякі церкви, а останнім часом і соціалізм, — чемно зауважив Ульріх.

Туцці кинув на кузена швидкий погляд, силкуючись збагнути, на що той натякає своїм порівнянням. Начальник відділу очікував, що Ульріх знов пуститься в тривалі розмірковування, і ця вперта високорозумна нетактовність уже наперед викликала в нього роздратування. Але кузен нічого такого не робив, він лише задоволено поглядав на чоловіка з переконаннями, що панували до революції 1848 року. Ульріх уже давно підозрював, що Туцці має підстави допускати дружинині взаємини з Арнгаймом лише до певних меж, і залюбки довідався б, чого той хоче цим домогтися. Це лишалося загадкою. Просто Туцці, мабуть, поводився так, як банки щодо паралельної акції (вони й досі трималися від неї по змозі збоку, не відвертаючись, однак, зовсім і не забираючи руки, чи принаймні одного пальця, з її пульсу), й воднораз не помічав у Діотими другої весни кохання, хоч не помітити її було неможливо. Але навряд. Ульріх задоволено розглядав зморшки та борозенки на обличчі свого співрозмовника й бачив, як у того напружувалися м’язи на щелепі, коли зуби стискали кінчик сиґарети. Цей чоловік викликав у нього уявлення про чисту мужність. Ульріхові вже трохи набридли тривалі розмови із самим собою, і образ небалакучої людини він малював собі з великою приємністю. Він припускав, що Туцці, звісно, вже хлопчиком не міг терпіти однолітків, коли ті багато розмовляли; з таких потім виростали чоловіки-естети, а ось хлопці, котрим легше сплюнути крізь зуби, ніж розтулити рота, стають справжніми чоловіками, що не люблять замислюватися над першим-ліпшим непотребом і шукають у вчинку, в інтризі, у звичайній терплячості або спротиві відшкодування за той неминучий стан почувань і думок, якого вони чомусь так соромляться, тож до почуттів та думок вдаються лише задля того, щоб морочити людям голову. Певна річ, якби таке зауваження хто-небудь зробив при ньому, Туцці відкинув би його достоту так само, як зауваження надто емоційне; бо на таких він стояв засадах: не допускати жодних перебільшень, нічого незвичайного ні в один бік, ні в інший. Про те, чим він вочевидь був як особистість, з ним годі було розмовляти взагалі, як годі питати в музиканта, актора чи танцівника, що вони, власне, прагнуть виразити своїм мистецтвом, і цієї хвилини Ульріх залюбки ляснув би начальника відділу по плечу або легенько покуйовдив би йому чуба, щоб отак без слів, наче в пантомімі, зіграти їхню взаємну згоду.

Чого Ульріх не міг собі до пуття уявити, то це одного: що Туцці не лише хлопчиком, а й тепер, цієї хвилини хотілося по-чоловічому, смачно чвиркнути крізь зуби. Бо він відчував поруч із собою щось від непевної доброзичливости, і така ситуація була йому неприємна. Він і сам усвідомлював, що в його висловлюванні про філософію пролунало щось не зовсім прийнятне для чужого вуха, й дідько, мабуть, смикнув його за язика підкинути «кузенові» (бо начальник відділу чомусь завжди називав Ульріха саме так) цей наївний доказ своєї довіри. Балакучих чоловіків Туцці не міг терпіти, й тепер збентежено питав себе, чи не хотів він зрештою, сам про це не здогадуючись, узяти кузена за союзника у своїх непорозуміннях з дружиною; коли начальник відділу подумав про це, шкіра в нього потемніла від сорому, бо таку допомогу він відкидав і під якимсь сумнівним, погано замаскованим приводом мимоволі відійшов від Ульріха на кілька кроків убік.

Але потім він передумав, повернувся й спитав:

 — А власне, чи замислювались ви коли-небудь про те, чому доктор Арнгайм так надовго в нас затримався? — Цим запитанням, раптом здалося йому, він найкраще покаже, що не припускає жодного зв’язку зі своєю дружиною.

Кузен зухвало звів на нього розгублений погляд. Слушна відповідь напрошувалася так, що важко було знайти якусь іншу.

 — Гадаєте, — спитав, затинаючись, Ульріх, — цьому справді є якась особлива причина? У такому разі, отже, лише ділова?

 — Я не можу нічого стверджувати, — відповів Туцці, знову відчувши себе дипломатом. — Одначе хіба може бути якась інша причина?

 — Звичайно, жодної іншої причини, власне, й бути не може, — чемно погодився Ульріх. — Ви це дуже тонко завважили. Мушу зізнатися, я про це взагалі не замислювався, лише непевно припускав, що це якось пов’язано з його літературними зацікавленнями. А втім, може, так воно і є.

Начальник відділу відповів йому лише неуважною усмішкою.

 — Тоді зробіть ласку й поясніть мені, з якої то причини такий чоловік, як Арнгайм, має літературні зацікавлення, — промовив Туцці, але відразу й пошкодував про це, бо кузен уже знову приготувався давати розлогу відповідь.

 — Чи не впадало вам коли-небудь у вічі, — сказав Ульріх, — що нині на диво багато людей на вулицях розмовляють самі з собою?

Туцці байдуже стенув плечима.

 — З ними щось не те. Такі люди вочевидь не в змозі повністю перетравлювати свої враження або жити з ними й змушені позбуватися їхніх решток. З цієї самої причини, гадаю, виникає й гіпертрофована потреба писати. Можливо, із самого письма це й не дуже помітно, бо тут, залежно від хисту й досвіду, виходить щось таке, що значно переростає свою першопричину, та, коли починаєш читати, жодних сумнівів не лишається; нині вже майже ніхто нічого не читає, кожне використовує письменника тільки задля того, щоб, погоджуючись із ним чи заперечуючи йому, вдаючись до похвали чи огуди, в такий протиприродний спосіб позбутися власних зайвих емоцій.