Розділ «9»

— О, я насправді й не знаю. Не варто цим перейматися.

— Не кажіть дурниць, люба! Я не з тих, хто пошкодує зробити вам подарунок, навіть незважаючи на те, що нас не запросили на весілля!

— Сподіваюсь, ви не образились. Максим хотів, щоб ми одружилися за кордоном.

— Звісно, ні. Дуже розумно з вашого боку. Зрештою, це не виглядало так, наче… — вона замовкла на півслові й упустила сумочку. — Чорт, невже я зламала замок? Ні, таки все гаразд. Про що я там казала? Вже й забула. А, так, про весільні подарунки. Треба щось вигадати. Прикраси вас, вочевидь, не цікавлять.

Я промовчала.

— Ви так відрізняєтесь від звичайної пари молодят, — сказала Беатріс. — Днями вийшла заміж донька мого друга, і, звісно ж, у них усе почалося стандартно: білизна, кавові сервізи, крісла в їдальню й усіляке таке. Я подарувала їм доволі гарний торшер. Віддала за нього п’ять фунтів у «Гарродз». Якщо поїдете до Лондона купувати одяг, обов’язково зверніться до моєї кравчині, мадам Кару. В неї збіса гарний смак, і вона вас не надурить.

Беатріс підвелася з-за туалетного столика й поправила спідницю.

— Ви збираєтеся багатьох запрошувати? — поцікавилась вона.

— Не знаю. Максим нічого не казав.

— Кумедний він, ніколи не знаєш, що в нього на думці. Колись тут не можна було знайти вільного ліжка, будинок бував напхом напханий. Чомусь мені важко уявити вас… — вона раптом урвала себе й погладила мене по руці. — Ой, ну що ж, — промовила вона, — побачимо. Шкода, що ви не їздите верхи та не стріляєте, багато втрачаєте. А під вітрилами, часом, не ходите?

— Ні, — відповіла я.

— Слава Богу, — проказала Беатріс.

Вона підійшла до дверей, і я рушила вслід за нею коридором.

— Приїздіть до нас, як надумаєте, — мовила вона. — Я звикла, щоб люди самі напрошувались у гості. Життя надто коротке, щоб витрачати його на надсилання запрошень.

— Дуже вам дякую, — відповіла я.

Ми підійшли до сходів і поглянули вниз на залу. Чоловіки стояли на сходах знадвору.

— Ну ж бо, Бі, — гукнув Джайлз. — Вже почало накрапати, тож ми підняли дах. Максим каже, барометр падає.

Беатріс потисла мені руку і, нахилившись, похапцем клюнула в щоку.

— Бувайте, — сказала вона, — пробачте мені за те, що ставила вам стільки грубих запитань, люба, і казала те, що не варто. Максим підтвердить, що я ніколи не вирізнялась тактовністю. До того ж, як я вам уже казала, ви геть не та, кого я очікувала побачити. — Вона подивилася прямо на мене, склала губи трубочкою, немов перед свистом, а тоді вийняла з сумочки цигарку й клацнула запальничкою.

— Розумієте, — мовила вона, застібнувши сумочку й рушаючи донизу, — ви так не схожі на Ребекку.