Розділ «9»

— Як там стара Вера? — поцікавився Максим.

— Ой, та як завжди, постійно торочить про своє здоров’я. Вона дуже постаріла. Картрайти обов’язково розпитуватимуть про вас.

— Переказуй їм моє вітання, — мовив Максим. Ми підвелися. Джайлз обтрусив капелюха. Максим позіхнув і потягнувся. Сонце сховалось. Я поглянула на небо. Воно вже змінилося, на ньому з’явилися баранці. Дрібні хмаринки стрімко плинули строєм, вишикувавшись шеренгами.

— Вітер змінюється, — зауважив Максим.

— Сподіваюсь, ми не потрапимо під дощ, — сказав Джайлз.

— Боюсь, кращою погода вже не стане, — мовила Беатріс.

Ми повільно рушили до алеї, де на них чекав автомобіль.

— Ви так і не побачили, як облаштували східне крило, — проказав Максим.

— Ходімо нагору, — запропонувала я, — лише на хвилинку.

Ми зайшли до зали й піднялися великими сходами, чоловіки йшли позаду.

Мені видавалося дивним, що Беатріс прожила тут стільки років. Маленьким дівчам вона збігала цими сходами разом зі своєю нянею. Вона тут народилася, виросла; вона все тут знала, Мендерлей ніколи не пасуватиме мені так, як їй. Певно, в неї пов’язано з ним безліч спогадів. Цікаво, чи вона коли-небудь думає про минуле, чи згадує те худорляве й довготелесе дівча з хвостиком на голові, яким була колись і яке так не схоже на ту жінку, якою вона стала тепер, у віці сорока п’яти років, бадьору й статечну, геть іншу людину…

Ми зайшли до кімнати, і Джайлз, схилившись під низьким одвірком, промовив: «Як чудово! Стало набагато краще, чи не так, Бі?», а Беатріс сказала: «Слухай, старий, а ти попрацював на славу — нові штори, нові ліжка, все нове. Пам’ятаєш, Джайлзе, якою була ця кімната, коли ти зліг зі своєю ногою? Тут усе було таким тьмяним. Звісно, матінка ніколи не розуміла, що таке комфорт. Та й ти ніколи нікого сюди не селив, правда ж, Максиме? Хіба що, коли будинок був переповнений. Сюди завжди запихали холостяків. Що ж, мушу сказати, вона стала просто чарівною. До того ж вікна виходять у трояндовий сад, а це завжди перевага. Можна я напудрю носа?»

Чоловіки спустилися вниз, а Беатріс зазирнула в дзеркало.

— Це все зробила для вас стара Денверз? — запитала вона.

— Так, — відповіла я. — Гадаю, вона все дуже добре облаштувала.

— Ну, з її вишколом по-іншому вона й не змогла б, — зауважила Беатріс. — Цікаво, скільки, в біса, це коштувало? Закладаюся, що кругленьку суму. Ви не цікавились?

— Ні, звісно, ні, — сказала я.

— Ну, не думаю, що місіс Денверз це турбувало. Можна я скористаюся вашим гребінцем? Такі гарні щітки. Це весільний подарунок?

— Мені їх подарував Максим.

— Гм… Вони мені подобаються. Звичайно, ми також вам щось подаруємо. Що б ви хотіли?