Розділ «9»

Я почала спускатися сходами, і місіс Денверз пішла поруч зі мною, так наче вона була наглядачем, а я перебувала під її вартою.

— У будь-який час, якщо не матимете справ, лишень попросіть, і я покажу вам кімнати в західному крилі, — наполягала вона, змушуючи мене дещо ніяковіти. Однак я не розуміла, чому. Її наполегливість знайшла відгук у моїй пам’яті: я пригадала, як у дитинстві гостювала в друзів і їхня донька, яка була старша за мене, взяла мене за руку й прошепотіла на вухо: «Я знаю про книжку. Її ховають у серванті в спальні моєї матері. Ходімо подивимося?» Я згадала її бліде збуджене обличчя, крихітні намистинки очей і те, як вона щипала мене за руку.

— Я накажу прибрати чохли, і ви зможете побачити кімнати такими, якими вони були тоді, коли ними користувалися, — сказала місіс Денверз. — Я показала б їх вам цього ранку, але гадала, що ви пишете листи в ранковій вітальні. Знайте, якщо я вам знадоблюся, достатньо лише мені зателефонувати. На підготування кімнат багато часу не знадобиться.

Ми спустилися коротким прольотом сходів, вона відчинила ще одні двері й відійшла вбік, щоб мене пропустити, погляд її темних очей блукав по моєму обличчі.

— Це дуже мило з вашого боку, місіс Денверз, — мовила я. — Колись я вас про це попрошу.

Ми разом зійшли на сходовий майданчик унизу, і я помітила, що тепер ми опинилися над головними сходами, за хорами для менестрелів.

— Цікаво, як вам вдалося заблукати? — запитала вона. — Ці двері зовсім не схожі на ті, що ведуть до західного крила.

— Я йшла не цим шляхом.

— Тоді ви, певно, зайшли зі службового входу з кам’яного коридору? — поцікавилася вона.

— Так, — відповіла я, уникаючи її погляду. — Так, я йшла кам’яним коридором.

Місіс Денверз не зводила з мене очей, неначе очікуючи, щоб я розповіла їй, чому в раптовій паніці втекла з ранкової вітальні, рушивши через підсобні приміщення, і зненацька в мене з’явилося відчуття, що їй усе відомо, що вона, певно, стежила за мною й, мабуть, із самого початку бачила, як я блукала західним крилом, припавши оком до щілини дверей.

— Місіс Лейсі та майор Лейсі вже в будинку, — сказала вона. — Я чула, як по дванадцятій під’їхав їхній автомобіль.

— О! — мовила я. — А я й не помітила.

— Фріс відведе їх до ранкової вітальні, — сказала місіс Денверз. — Зараз, певно, майже о пів на першу. Тепер ви вже знаєте дорогу, чи не так?

— Так, місіс Денверз, — відповіла я і рушила широкими сходами до зали, знаючи, що вона стоїть нагорі та спостерігає за мною.

Я розуміла, що мушу повернутися до ранкової вітальні й зустрітися з сестрою Максима та її чоловіком. Тепер мені не вдасться сховатись у своїй спальні. Заходячи до головної вітальні, я озирнулася через плече й побачила, що місіс Денверз усе ще стояла на сходовому майданчику, мов чорний вартовий.

На мить я зупинилася перед вітальнею, торкнувшись рукою дверей, прислухаючись до шуму голосів. Отже, Максим повернувся, доки я була нагорі, і, вочевидь, привів із собою свого довіреного, оскільки мені здалося, що в кімнаті зібралося багато людей. Мене охопило те саме відчуття хворобливої невпевненості, яке я часто переживала в дитинстві, коли мене змушували вітатися за руку з гістьми, і, повернувши ручку дверей, я непевно ступила до вітальні, де, як мені здалося, до мене повернулося безліч облич і запала загальна тиша.

— Ось і вона, нарешті, — мовив Максим. — Де ти ховалася? Ми вже думали спорядити пошукову експедицію. Знайомся, це — Беатріс, це — Джайлз, а це — Френк Кроулі. Обережно! Ти ледь не наступила на собаку.

Беатріс була високою, широкоплечою, надзвичайно вродливою, її очі й підборіддя дуже нагадували Максимові, втім вона виявилася не такою вишуканою, не такою білоручкою, як я очікувала; вона була з тих людей, які здатні виходити хворих на чумку собак, знаються на конях, вправно стріляють.

Беатріс мене не поцілувала. Заглянувши прямо в очі, вона міцно потисла мені руку, а тоді розвернулася до Максима.