Розділ «7»

Вона наблизилася до мене, і я простягла їй руку, заздрячи її почуттю гідності й самовладанню; однак коли вона торкнулася мене, її рука виявилась м’якою й важкою, мертвотно холодною, вона лежала в моїй, наче щось неживе.

— Це місіс Денверз, — сказав Максим, і та почала говорити, досі тримаючи свою мертву руку в моїй, ні на мить не зводячи з мене своїх впалих очей, тож я відводила свої, і наші погляди не перетиналися, втім коли це таки відбулося, її рука поворухнулася в моїй, до неї повернулося життя, а я стала почуватися незручно й засоромилася.

Зараз я вже не згадаю її слів, але знаю, що від імені себе й усієї прислуги вона привітала мене з приїздом у Мендерлей, то була холодна церемонна промова, відрепетирувана для такої нагоди, виголошена таким само холодним і неживим, як і її руки, голосом. Закінчивши, місіс Денверз зачекала, немов бажаючи почути відповідь, і мені пригадується, як я зашарілася, пробурмотіла щось на кшталт подяки й, зніяковівши, впустила рукавички. Вона нахилилася, щоб підняти їх, і коли простягла їх мені, я побачила, як її губи розтягнулися в ледь помітній зневажливій посмішці, й одразу ж зрозуміла, що місіс Денверз вважає мене невихованою. Щось у виразі її обличчя викликало в мене неспокій, і навіть коли вона відступила назад і зайняла своє місце поміж решти, я могла бачити цю чорну постать, вона виділялася, в ній відчувалася індивідуальність і відокремленість, незважаючи на її мовчання, я знала, що вона не зводить з мене очей. Максим узяв мене за руку й виголосив коротку подячну промову просто й невимушено, ніби це не коштувало йому жодних зусиль, а затим він повів мене до бібліотеки пити чай, зачинив за нами двері, й ми знову лишилися наодинці.

Від каміна з нами підбігли привітатися двоє кокер-спанієлів. Вони облапали Максима, від захвату їхні довгі шовковисті вуха відстовбурчилися назад, вони пошукали носами долоні, а тоді облишили його й підійшли до мене, доволі невпевнено, доволі підозріло принюхуючись до моїх каблуків. Сліпій на одне око матері я невдовзі набридла, і, буркнувши, вона повернулася до вогню, проте молодший, Джеспер, притулився носом до моєї долоні й поклав мені на коліно своє підборіддя, він мав глибокі розумні очі і, коли я почала пестити його шовковисті вуха, завихляв хвостом.

Я одразу відчула себе краще, щойно зняла капелюх і свою нещасну горжетку й пожбурила їх разом із рукавичками та сумкою на кушетку біля вікна. Це була простора зручна кімната зі стінами, заставленими книжками аж до стелі, кімната, яку нізащо не полишить чоловік, який живе сам: масивні крісла біля великого відкритого каміна, кошики для двох собак, у яких, судячи з красномовних заглибин у кріслах, ті ніколи не сиділи. Її високі вікна виходили на галявини, за якими вдалині мерехтіло море.

У кімнаті відчувався старий невиразний аромат, неначе повітря тут майже не змінювалося, незважаючи на солодкі запахи бузку і троянд, які приносили сюди раннього літа. Звідки б сюди не потрапляло повітря — з саду чи з моря, — воно втрачало свою первинну свіжість, стаючи частиною цієї незмінної кімнати, заставленої запліснявілими й ніколи не читаними книжками, кімнати з прикрашеною завитками стелею, темними панелями, важкими портьєрами.

Це був древній запах плісняви, запах безмовної церкви, де рідко правлять службу, де крізь каміння проростає іржаво-рудий лишайник, а вусики плюща стеляться геть до самих вікон. Кімната, де панував мир, кімната, де можна було поринути в роздуми.

Невдовзі нам принесли чай — це була велична коротка вистава, виконана Фрісом і молодим лакеєм, і в якій я не брала жодної участі, доки вони не вийшли з кімнати; і доки Максим проглядав величезну купу своїх листів, я смакувала два соковитих пончики, розламувала руками крамбл і ковтала гарячий чай. Раз по раз він поглядав на мене й усміхався, а тоді знову повертався до всіх тих листів, що, мабуть, накопичилися протягом місяця, і я задумалася про те, як мало мені було відомо про його життя тут, у Мендерлеї, про його щоденну рутину, про його знайомих, друзів, чоловіків і жінок, про те, які рахунки він сплачував, які накази віддавав, господарюючи в маєтку. Останні тижні промайнули так швидко, і я, їдучи поряд із ним Францією та Італією, думала лише про те, як я його кохала, дивилася на Венецію його очима, відгукувалася луною на його слова, не розпитувала ні про минуле, ні про майбутнє, задоволена своїм маленьким нинішнім тріумфом.

Адже він виявився веселішим, аніж я думала, ніжнішим, аніж я мріяла, виказував більше молодечої палкості сотнями способів, даруючи мені радість, він не був тим Максимом, якого я побачила вперше, тим незнайомцем, який сидів за столиком у ресторані на самоті, дивлячись перед себе, занурений у свою таємничу сутність. Мій Максим сміявся й співав, жбурляв у воду камінці, брав мене за руку, він не супив брів, на його плечах не лежав тягар. Я знала його як коханця, як друга, і впродовж тих тижнів забула, що він мав упорядковане, систематизоване життя, життя, до якого він муситиме повернутися знову, що триватиме, як і раніше, і пережиті нами короткі святкові тижні розчиняться в повітрі.

Я бачила, як він читав листи, бачила, як він насупився через один, усміхнувся, прочитавши інший, байдуже відкинув третій, і — Боже ж милостивий, подумала я, серед них міг би лежати й мій лист, написаний із Нью-Йорка, і він читав би його так само незворушно, спершу, ймовірно, спантеличений підписом, а тоді, позіхнувши, пожбурив би його до купи інших у кошик, потягнувшись по чашку з чаєм. Від усвідомлення цього мене пройняв дрож; за яку ж тоненьку волосинку я перебувала від того, що могло статися! Адже він міг би сидіти тут і пити свій чай, як сидів зараз, так чи інакше продовжуючи жити своїм домашнім життям, і, вочевидь, не був би надто високої думки про мене, у будь-якому разі, не шкодував би, доки я, у Нью-Йорку, граючи в бридж із місіс Ван Гоппер, день у день чекала б на лист, який ніколи не прийшов би.

Я відкинулася в кріслі, роздивляючись кімнату, намагаючись прищепити собі бодай трішки впевненості, якось по-справжньому усвідомити, що я — тут, у Мендерлеї, у будинку з листівки, у тому самому знаменитому Мендерлеї. Мені доведеться привчити себе, що все це тепер моє, таке ж моє, як і його, — це глибоке крісло, в якому я сиділа, ця купа книжок, яка сягала стелі, картини на стінах, сади, гай, Мендерлей, про який я колись читала, усе це тепер було моїм, адже я вийшла заміж за Максима.

Ми постаріємо разом, сидітимемо отак за чаєм, старі люди, Максим і я, з нашими собаками, наступниками цих, а в бібліотеці висітиме цей самий давній запах плісняви, що й зараз. Вона пам’ятатиме славні часи свого збезчещення й перевірки на міцність, коли наші хлопчики були малими, — наші хлопчики, — адже я вже бачила, як вони вилазять на диван з брудними черевиками, завжди приносячи з собою різки й крикетні битки, великі складані ножі, луки та стріли.

На рівній і наразі начищеній поверхні столу стоятиме потворна коробка з метеликами й нетлями, і ще одна — із загорнутими у вату пташиними яйцями.

— Не складайте весь цей мотлох тут, — казатиму я. — Віднесіть його до навчальної кімнати, любі.

І, перегукуючись між собою, вони побіжать туди — лишень один, менший, тихіший, ніж решта, залишиться стояти без діла на самоті.

Мої фантазії розвіялись, щойно відчинилися двері й до бібліотеки зайшли Фріс із лакеєм, щоб прибрати посуд.

— Місіс Денверз цікавиться, чи мадам не бажає побачити свою кімнату, — сказав він мені, коли зі столу вже прибрали.

Максим підвів очі від листів.

— Як облаштували східне крило? — запитав він.

— Насправді, як на мене, дуже гарно, сер. Звісно, там було дуже брудно, доки працювали робітники, і якийсь час місіс Денверз побоювалася, що його не встигнуть завершити до вашого повернення. Проте минулого понеділка все прибрали. Мені здається, вам там буде дуже зручно. І, звичайно ж, та частина будинку набагато світліша.