Розділ «7»

— То це не була його спальня?

— Ні, мадам, він раніше ніколи не користувався кімнатами в цьому крилі.

— О, він мені про це не розповідав, — відказала я, підійшла до туалетного столика й почала поправляти волосся. Мої речі вже розпакували, мої щітки для волосся і гребінець лежали на таці. Я зраділа, що Максим подарував мені набір щіток і що вони були розкладені тут, на туалетному столику, на видноті, перед місіс Денверз. Вони були нові, вони коштували грошей, я не мусила їх соромитися.

— Еліс розпакувала ваші речі й попіклується про вас, доки не прибуде ваша служниця, — промовила місіс Денверз. Я усміхнулася до неї знову й поклала щітку для волосся на туалетний столик.

— У мене немає служниці, — зніяковіло відказала я. — Упевнена, якщо Еліс — покоївка, то вона добре про мене подбає.

На обличчі місіс Денверз з’явився такий самий вираз, як і під час нашої першої зустрічі, коли я так незграбно впустила на підлогу свої рукавички.

— Боюсь, довго так тривати не зможе, — мовила вона. — Розумієте, леді у вашому становищі належить мати особисту служницю.

Я зашарілася й знову потягнулася по свою щітку. В її словах відчувався докір, який я прекрасно зрозуміла.

— Якщо ви вважаєте, що це необхідно, то, можливо, підшукаєте її для мене, — сказала я, уникаючи її погляду. — Можливо, яку-небудь юну дівчину, що прагне чомусь навчитися.

— Як забажаєте, — відповіла місіс Денверз. — Це вам вирішувати.

Запала мовчанка. Мені хотілося, щоб вона пішла геть. Я не могла зрозуміти, чому вона стоїть і спостерігає за мною, склавши руки на своїй чорній сукні.

— Гадаю, ви живете в Мендерлеї вже багато років, — сказала я, вдаючись до чергової спроби. — Довше, ніж будь-хто інший?

— Не довше, ніж Фріс, — відповіла вона, і я подумала про те, який же неживий у неї голос, він був холодний, як і її рука в ту мить, коли опинилася в моїй. — Фріс працював тут ще за життя старого господаря, коли містер де Вінтер був маленьким хлопчиком.

— Зрозуміло, — мовила я. — Отже, раніше вас тут не було?

— Ні, — відказала вона, — раніше не було.

Я ще раз поглянула на неї і знову зустрілася з її темними й похмурими очима на білому обличчі, що впилися в мене, і не знаю чому, але це викликало в мене дивне відчуття неспокою, передчуття біди. Я спробувала усміхнутись, але не змогла; мене стримували ці згаслі очі, в яких не було жодного зблиску співчуття.

— Я приїхала сюди, коли перша місіс де Вінтер стала нареченою, — промовила місіс Денверз, і її монотонний та невиразний, як я вже казала, голос зробився різким, неочікувано ожив, набув значущості, а на її сухорлявих вилицях з’явилися краплі рум’янцю.

Ця зміна виявилася такою раптовою, що шокувала мене й дещо налякала. Я не знала ні що зробити, ні що сказати. Здавалося, наче вона проказала якісь заборонені слова, слова, які довгий час ховала всередині себе й більше не змогла втримати. Вона й досі не зводила з мене очей; вони дивилися на мене із загадковою сумішшю жалю й зневаги, аж доки я не відчула себе навіть іще молодшою, іще більш непризвичаєною до життя, ніж я собі уявляла.

Я бачила, що місіс Денверз зневажає мене з усім притаманним її класу снобізмом через те, що я не була величною леді, через те, що була боязкою, сором’язливою й невпевненою в собі. Втім у її очах, окрім зневаги, було щось іще, щось неабияк схоже на рішучу неприязнь або й справжню ненависть.

Я мусила щось сказати, я не могла й далі сидіти отак, бавлячись своєю щіткою для волосся, показуючи, як сильно її боюсь і не довіряю їй.