Розділ «7»

Я зніяковіла й дещо засоромилася. Я не розуміла, чому вона говорила з таким прихованим обуренням, водночас натякаючи на те, що ця кімната, де, як виявилось, я мала оселитися, була чимось посереднім, чимось, що не відповідало стандартам Мендерлея, — так би мовити, другорядна кімната для другорядної особи.

— Мабуть, містер де Вінтер залишив найкращу кімнату, щоб показувати її гостям, — припустила я. Вона продовжувала крутити ручку дверей, а тоді поглянула на мене ще раз, подивившись мені в очі, повагалася перед тим, як відповісти, а коли заговорила, її голос зазвучав навіть тихіше й ще монотонніше, ніж раніше.

— Спальні ніколи не показують гостям, лише залу, хори та вітальню під ними. — Раптом вона зробила паузу, обмацуючи мене поглядом. — Вони мешкали в західному крилі й користувалися тими кімнатами, коли була жива місіс де Вінтер. Та велика кімната з видом на море, про яку я вам розповідала, слугувала спальнею місіс де Вінтер.

Тоді я побачила, як її обличчям пробігла тінь, вона відступила до стіни, ховаючись у темряві, у передпокої почулися кроки, і до кімнати зайшов Максим.

— Як воно? — запитав він мене. — Все гаразд? Вона тобі до вподоби?

Він з ентузіазмом озирнувся довкола, задоволений, наче школяр.

— Я завжди вважав, що це найпривабливіша кімната, — мовив Максим. — Усі ці роки її намарно використовували для гостей, але я завжди думав, що з неї можна щось зробити. Вам удалося чудово її облаштувати, місіс Денверз. Я ставлю вам найвищу оцінку.

— Дякую, сер, — з байдужим виразом обличчя відказала вона, а тоді розвернулася й вийшла з кімнати, тихенько причинивши за собою двері.

Максим підійшов до вікна й виглянув надвір.

— Я люблю цей трояндовий сад, — сказав він. — Один з моїх перших спогадів — це те, як я, ледве тримаючись на своїх маленьких ніжках, іду за матір’ю, а вона збирає мертві квітки. У цій кімнаті є щось мирне й радісне, до того ж тут тихо. Перебуваючи тут, навіть не скажеш, що до моря звідси лише п’ять хвилин пішки.

— Так само сказала й місіс Денверз.

Він відійшов від вікна й заходив кімнатою, торкаючись речей, дивлячись на картини, відчиняючи шафи, перебираючи пальцями мій розпакований одяг.

— Як поладнала зі старою Денверз? — зненацька запитав він.

Я відвернулася й знову взялася зачісувати волосся перед дзеркалом.

— Вона здається дещо напруженою, — за мить чи дві відповіла я. — Можливо, вона подумала, що я збираюся втручатися в хазяйнування.

— Не думаю, що вона заперечувала б, — сказав Максим. Я підвела погляд і побачила, що він спостерігає за моїм відображенням у дзеркалі; потому він відвернувся, знову підійшов до вікна й почав тихо, ледь чутно насвистувати, розхитуючись вперед-назад на підборах.

— Ти на неї не зважай, — мовив він. — Вона багато в чому екстраординарна особа, і, ймовірно, з нею нелегко поладнати іншій жінці. Але тобі не варто цим перейматись. Якщо вона справді тобі докучатиме, ми її позбудемось. Утім, розумієш, вона знає свою справу і звільнить тебе від усіх господарських турбот. Мушу сказати, вона дещо грубо ставиться до слуг. Проте до мене задиратися не наважується. Я б уже давно її вигнав, якби тільки спробувала.

— Сподіваюсь, ми знайдемо спільну мову, коли вона познайомиться зі мною краще, — швидко проказала я. — Зрештою, те, що спершу вона на мене дещо зла, цілком природно.

— Зла на тебе? Чому це їй на тебе злитися? Що ти, в біса, маєш на увазі? — перепитав він.

Максим відвернувся від вікна, насупився, його обличчя набуло дивного, напіврозлюченого вигляду. Я не розуміла, чому це його так занепокоїло, — краще б я сказала щось інше.