За нами з брязкотом зачинилась брама, запилюженого шосе більше не було видно, і я зрозуміла, що ця алея Мендерлея геть не така, якою я її собі уявляла, вона не була широка, простора й вимощена гравієм, не була оточена з обох боків охайним, вирівняним граблями й мітлою дерном.
Ця алея звивалася й вигиналася, мов змія, місцями була не ширша, ніж якась стежина, а над нашими головами стриміла колонада дерев, чиї гілки погойдувалися й перепліталися між собою, утворюючи аркаду, що нагадувала церковну стелю. Навіть полуденне сонце не пробивалося крізь мереживо цього зеленого листя, воно було надто щільно переплетене, і лишень маленькі мерехтливі плями теплого світла періодично пробивалися згори, укриваючи алею золотими цятками. Тут було дуже тихо, дуже спокійно. На шосе мені в обличчя віяв веселий західний вітер, примушуючи траву на узбіччі танцювати в унісон, але тут його не було. Навіть двигун автомобіля зазвучав по-новому, його гудіння зробилося нижчим, тихішим, ніж раніше. Алея спускалася в долину, і на нас наступали дерева, велетенські буки з гарними гладенькими білими стовбурами, вони простягали міріади своїх гілок одні до одних, а також до інших дерев, назви яких були мені невідомі, вони підступали дедалі ближче, так близько, що я могла торкнутися їх руками. Ми їхали далі, перетнули невеличкий, перекинутий через вузький струмочок місток, але ця алея, яка, по суті, алеєю не була, мов чарівна стрічка, так само звивалася й вигиналася темним і мовчазним гаєм, занурюючись у саме його серце, і все ж нам ще не трапилося жодної галявини, жодного місця, на якому міг би розташуватись будинок.
Її довжина починала мене нервувати; певно, за цим поворотом, думала я, або за тим, що далі; проте, нахиляючись на сидінні вперед, я розчаровувалася: не було ні будинку, ні поля, ні просторого й приємного саду, нічого, окрім тиші та густого гаю. Брама перетворилася на спогад, а шосе зосталося в іншому часі, іншому світі.
Раптом попереду, за темною алеєю, я побачила просвіт і клаптик неба, умить похмурі дерева поріділи, безіменні кущі зникли й з обох боків нас оточили яскраві криваво-червоні стіни, що пнулися високо вгору. Ми опинилися поміж рододендронів. У їхній раптовій появі було щось дивовижне, навіть разюче. Після дерев я була до них не готова. Їхні малинові квіти збили мене з пантелику, вони нагромаджувалися одні на одних без ліку — ні листя, ні гілля, нічого, окрім убивчого червоного кольору, соковитого й неймовірного, вони були геть не схожі на жоден із тих рододендронів, які мені доводилося бачити раніше. Я поглянула на Максима. Він усміхнувся.
— Подобаються? — запитав.
Я відповіла: «Так», — затамувавши подих, невпевнена, чи сказала правду, бо ж для мене рододендрони були чимось повсякденним, домашнім, консервативними рослинами рожевувато-бузкового або рожевого кольору, які ростуть пліч-о-пліч в охайних круглих клумбах. А це були справжні чудовиська, які пнулися до неба, згуртовані, мов батальйон, надто прекрасні, думала я, надто могутні; це взагалі були не рослини.
Тепер ми нарешті опинилися неподалік від будинку, я побачила поворот, якого чекала, криваво-червоні стіни досі оточували нас з обох боків, ми повернули востаннє й виїхали до Мендерлея. Так, там він і був, Мендерлей, на якого я чекала, Мендерлей з моєї давньої листівки. Вишуканий і прекрасний, досконалий і бездоганний, навіть кращий, ніж той, про який я мріяла, збудований у видолинку встеленого гладенькою травою лугу й моховитих галявин, його тераси спускалися до садів, а сади — до моря. Коли ми під’їхали до широких кам’яних сходів і зупинилися перед відчиненими дверима, крізь одне з вікон із середниками я побачила, що в залі зібралася купа людей, і почула, як Максим вилаявся собі під ніс.
— Чорти б її вхопили! Їй же добре відомо, що я цього не люблю, — проказав він і рвучко вдарив по гальмах.
— Що сталося? — запитала я. — Хто всі ці люди?
— Боюсь, тобі цього не уникнути, — роздратовано мовив Максим. — Місіс Денверз зібрала всю кляту прислугу з дому й цілого маєтку, щоб привітати нас із приїздом. Усе гаразд. Тобі не треба буде нічого казати. Я все владнаю сам.
Відчуваючи тепер легку нудоту й озноб від довгої дороги, я шукала ручку дверцят, і доки незграбно намацувала замок, сходами спустився дворецький у супроводі лакея й відчинив їх для мене.
Дворецький виявився старим, мав добре обличчя, тож, простягнувши руку, я усміхнулася йому, однак, схоже, він був незрячий, бо ж натомість узяв мій плед разом із маленьким дорожнім несесером і розвернувся до Максима, водночас допомагаючи мені вийти з машини.
— Що ж, ось і ми, Фрісе, — сказав Максим, знімаючи рукавички. — Коли ми виїжджали з Лондона, йшов дощ. Здається, у вас тут його не було. З усіма все гаразд?
— Так, сер. Дякую, сер. У нас тут цілий місяць було сухо. Радий бачити вас удома. Сподіваюсь, ви почуваєтесь добре. І мадам також.
— Так, з нами все гаразд. Дякую, Фрісе. Ми радше стомлені з дороги й хочемо чаю. Я не розраховував, що тут таке влаштують.
Він кивнув головою в бік зали.
— Наказ місіс Денверз, сер, — без жодних емоцій на обличчі відповів дворецький.
— Я міг би здогадатися, — різко мовив Максим. — Ну ж бо, — повернувся він до мене, — це триватиме недовго, а тоді ти зможеш випити чаю.
Ми разом піднялися сходами в супроводі Фріса та лакея, який ніс плед і мій макінтош, і я відчула, як у мене трішки засмоктало під ложечкою й стисло судомою горло.
Зараз я можу заплющити очі й повернутися до тієї миті, побачити себе таку, якою, певно, й була, стоячи на порозі будинку, — худу незграбну постать у трикотажній сукні, яка стискала в липких руках пару рукавичок з крагами. Я бачу велику кам’яну залу, широко відчинені двері бібліотеки, картини Пітера Лелі й Ван Дейка на стінах, вишукані сходи, що вели до хорів для менестрелів, і там, у тій залі та кам’яних коридорах, аж до самої їдальні, ряд за рядом, море облич, зацікавлених, з відкритими ротами, вони дивилися на мене так, наче були натовпом роззяв на площі, а я — жертвою зі зв’язаними за спиною руками. Вона виринула з моря облич, висока й худорлява, одягнена в усе чорне, завдяки яскраво окресленим вилицям і великим впалим очам її обличчя нагадувало пергаментно-білий череп, що стримів на кістяку скелета.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ребекка» автора Дафна дю Мор’є на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „7“ на сторінці 2. Приємного читання.