Розділ «25»

— Завтра ми зможемо сісти в машині поруч.

— Так.

— Джуліан не заперечуватиме.

— Так.

— І в нас іще буде завтрашня ніч. Одразу вони нічого не зроблять. Імовірно, їм знадобиться доба.

— Так.

— Тепер закон уже не такий суворий. Людям дозволяють бачитися. Та й сам процес триває доволі довго. Якщо мені вдасться, я спробую зв’язатись із Гастінґзом. Він — найкращий. Гастінґз або Біркетт. Гастінґз знав мого батька.

— Так.

— Мені доведеться розповісти йому правду. Тоді їм буде простіше працювати. Їм потрібно розуміти, у чому справа.

— Так.

Відчинились двері, і до бібліотеки зайшов Фріс. Я відштовхнула Максима, стала рівно, як зазвичай, і взялась поправляти зачіску.

— Перепрошую, мадам, ви перевдягатиметесь чи мені подати вечерю негайно?

— Ні, Фрісе, сьогодні ми не перевдягатимемось, — відповіла я.

— Добре, мадам, — сказав він.

Фріс лишив двері відчиненими. Зайшов Роберт і почав запинати штори. Він поправив подушки, пересунув на місце диван, прибрав зі столу книжки й газети. Виніс із бібліотеки віскі з содовою та брудні попільнички. Я спостерігала, як він виконує цей ритуал щовечора, відтоді, як приїхала до Мендерлея, але сьогодні всі ці речі, здавалося, набули особливого значення, так ніби пам’ять про них житиме вічно, і колись, через багато років, я скажу: «Я пам’ятаю цю мить».

Затим повернувся Фріс і повідомив, що вечеря — на столі.

Я пам’ятаю той вечір у всіх подробицях. Пам’ятаю миски з крижаним консоме, філе палтуса та гарячу лопатку ягняти.

Я пам’ятаю карамель і гостру закуску наприкінці.

У срібних підсвічниках горіли свіжі свічки, білі, тонкі й надзвичайно високі. Аби приховати похмурий сірий вечір, у їдальні також позапинали штори. Було дивно сидіти там і не бачити крізь вікна галявин. Здавалося, ніби настає осінь.

Телефон задзвонив, коли ми вже пили каву в бібліотеці. Цього разу на дзвінок відповіла я. На іншому кінці дроту почувся голос Беатріс.