Розділ «25»

Відповідь була в них під носом, однак вони її не помічали. Вони стояли, дивилися одне на одного й нічого не розуміли. Я не насмілювалась на них поглянути. Не насмілювалась навіть поворухнутись, аби не виказати, що мені про все відомо. Максим мовчав. Він знову відійшов до вікна й визирав у тихий, темний, заціпенілий сад. Дощ нарешті припинився, але з листви та жолоба над вікном досі крапала вода.

— Перевірити доволі просто, — мовив Френк. — Ось теперішня адреса цього лікаря. Я можу написати йому листа й запитати, чи пам’ятає він, як торік приймав у себе місіс де Вінтер.

— Не думаю, що він відгукнеться, — заперечив полковник Джуліан. — У медиків існує своя професійна етика. Розумієте, усі такі прийоми — конфіденційні. Ми могли б щось від нього дізнатись лише в тому разі, якби де Вінтер побачився з ним, поговорив віч-на-віч і пояснив, які в нас склалися обставини. Де Вінтере, що ви на це скажете?

Максим відвернувся від вікна.

— Я готовий зробити все, що ви вважаєте за необхідне, — тихо відповів він.

— Що завгодно, аби лише виграти час, га? — сказав Февелл. — За добу можна багато чого встигнути, чи не так? Сісти на потяг, відплисти на кораблі, відлетіти в літаку.

Я помітила, як місіс Денверз перевела свій гострий погляд із Февелла на Максима, і вперше зрозуміла, що вона й гадки не мала про Февеллове звинувачення. Урешті-решт вона почала здогадуватись. Я побачила це з виразу її обличчя. Спершу воно виражало сумнів, затим — суміш здивування й ненависті, і кінець кінцем — переконаність. Її довгі худорляві руки знову конвульсивно вчепились у сукню, місіс Денверз облизала язиком губи. Вона продовжувала свердлити поглядом Максима й ні на мить не зводила з нього очей. «Уже запізно, — подумала я. — Вона вже нічого не в змозі нам заподіяти. Лихо вже сталося. Тепер уже неважливо, що вона нам скаже або зробить. Лихо вже сталося. Вона більше не в змозі нам нашкодити». Максим не звертав на неї уваги, а навіть якщо й зауважив її погляд, то не давав узнаки. Він розмовляв із полковником Джуліаном.

— Що ви пропонуєте? — запитав полковника Максим. — Думаєте, мені краще поїхати в Барнет за цією адресою вранці? Я можу надіслати Бейкеру телеграму, щоб він на мене чекав.

— Сам він не поїде, — посміюючись, сказав Февелл. — Я маю право на цьому наполягати, хіба ні? Нехай його супроводить туди інспектор Велч. Тоді я не заперечуватиму.

Якби ж тільки місіс Денверз не дивилась так на Максима! Тепер уже й Френк помітив її погляд. Спантеличений, він із тривогою спостерігав за нею. Я бачила, як він ще раз зиркнув на папірець із адресою доктора Бейкера, який тримав у руках. Після того Кроулі подивився на Максима. Схоже, саме тоді у свідомість Френка почала закрадатися неясна здогадка про справдешній стан речей, оскільки він жахливо зблід і поклав аркуш паперу на стіл.

— Не думаю, що є необхідність залучати до цієї справи інспектора Велча… поки що, — сказав полковник Джуліан.

Його голос звучав інакше, суворіше. Мені не сподобалось, як він вимовив «поки що». Навіщо він узагалі так сказав? Мені це не сподобалось.

— Якщо де Вінтера супроводжуватиму я, увесь час перебуватиму поруч і привезу його назад, це вас задовольнить? — запитав полковник.

Февелл подивився спершу на Максима, а тоді — на полковника Джуліана. У нього був потворний вираз обличчя, він щось прораховував, і в його світло-блакитних очах сяяв переможний блиск.

— Так, — повільно промовив він. — Так, думаю, так. Однак ви ж не заперечуватимете, щоб я, про всяк випадок, поїхав разом із вами?

— Ні, — відповів полковник Джуліан, — на жаль, гадаю, ви маєте на це право. Однак якщо ви поїдете, то я маю право вимагати, щоб ви були у тверезому стані.

— Не переймайтеся, — усміхаючись, мовив Февелл. — Я буду тверезий. Тверезий, мов той суддя, що не мине й трьох місяців, як зачитає Максові вирок. Думаю, урешті-решт цей доктор Бейкер підтвердить мої слова.

Він по черзі поглянув на кожного з нас і зареготав. Схоже, нарешті Февелл також зрозумів важливість цього візиту до лікаря.

— То о котрій годині ми завтра вранці вирушаємо? — запитав він.

Полковник Джуліан подивився на Максима.