Пітірим Сорокін, розвиваючи ідею багато вимірності стратифікації, виділив три основні її форми і, відповідно, критерії: економічні, політичні і професійні. В 1970—1980-і роки на основі синтезу функціонального і конфліктного підходів американські вчені Герхард і Ленські розробили еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони доводять, що стратифікація існувала не завжди і не завжди була корисною. Частково базуючись на конфлікті, вона виникає унаслідок розподілу додаткового продукту. Залежно від конкретно-історичних умов і ситуації, вона може бути справедливою і несправедливою, сприяти розвитку або затрудняти його.
Марксизм зводить проблему соціальної стратифікації до відмінностей між класами. Головний тип стратифікації, згідно марксизму, це класова стратифікація, в основі якої лежать економічні чинники, перш за все — відносини власності. Тому марксистська теорія стратифікації піддавалася критиці, перш за все, за економічний редукціонізму і одновимірність.
Функціоналістські теорії зв'язують соціальну стратифікацію з професійним розподілом праці, з необхідністю мотивації індивідів для заповнення важливих професійних позицій. Нерівна винагорода, включаючи прибуток і статус, вважається необхідним механізмом, за допомогою якого суспільство гарантує, що найважливіші для суспільства місця посядуть самі кваліфіковані люди. Тому система соціальної нерівності розглядається як об'єктивно необхідна в будь-якому суспільстві, причому підкреслюється не конфліктне, а інтегруюче значення соціальної стратифікації для суспільства.
Вся функционалістська стратифікаційна схема виглядає як довга безперервна статусна шкала, яка складається з безлічі професійних груп. На цій шкалі немає розривів, немає чіткого розподілу на класи, немає класової боротьби, як немає і її передумов. "Класи" в цій концепції — це статусно-престижні групи.
Функціоналістська теорія стратифікації піддавалася критиці по різних напрямах. Її головними недоліками вважаються відсутність уваги до влади, багатства і власності як підстав стратифікації; перебільшення індивідуально - досяжницького характеру нерівності і недооцінка чинника спадкоємства статусної позиції; ігнорування боротьби, яку ведуть між собою різні класи і страти за владу, престиж і матеріальні цінності.
Фактично функціоналістська теорія стратифікації, що домінувала в 50—60-і роки XX століття, відображала специфічну ситуацію США, де ніколи не існувало і не існує ані ідеології робочого класу, ані його політичного руху, а соціальна ієрархія більшістю американців розуміється як система вільно організованих статусних груп, членство в яких залежить від індивідуальних здібностей. Більшість американських соціологів також вважають, що американське суспільство не може розглядатися з точки зору класового типу стратифікації, характерного для інших індустріальних країн.
Альтернативна і марксизму, і функціоналізму модель соціальної стратифікації, отримала широке розповсюдження з 1970-х років, носить назву веберіанської, оскільки ґрунтується ш ідеях Макса Вебера. Вебер запропонував плюралістичний підхід до аналізу соціальної стратифікації. За Вебером, можлива безліч відносно самостійних ієрархічних структур, що не зводяться до класової або професійної структури.
Як найважливіші Вебер виділяє три таких структури — економічну, соціокультурну і політичну.
Відповідно, соціальні групи, шо виділяються в цих ієрархічних структурах, він визначає поняттями "клас", "статус" і "партія".
Іноді вони можуть близько сходитися, але у принципі завжди залишаються відносно самостійними. При цьому в основі будь-якої стратифікації лежить розподіл влади і авторитету, які прямо не визначаються відносинами власності.
Таким чином, у Вебера і його послідовників, на відміну від економічної класової стратифікації марксизму і довгої безперервної шкали соціально-професійних позицій функціоналізму, з'являється безліч відносно самостійних ієрархій. І кожна соціальна група за- ймає комбіновані (багатовимірні) класові і статусні позиції. В сучасній соціології стратифікаційний аналіз стає ще більш багатовимірним. В ньому ураховуються і такі чинники, як тендер, вік, етнос і т.д., пов'язана з якими нерівність не зводиться до інших типів соціальної нерівності, приміром — класової.
Специфічні підходи до вивчення соціальної стратифікації виробила емпірична соціологія. Разом з об'єктивним підходом, шо ураховує такі критерії, як рівень освіти, рівень прибутків і т.п., вона використовує суб'єктивний підхід — метод" "репутації", заснований на суб'єктивних оцінках положення різних соціальних груп, і "метол класової ідентифікації", коли респондент розташовує себе на умовній статусній шкалі.
Звичайно в емпіричній соціології використовується класова стратифікаційна шкала (5—7 балів). Тут клас вживається як описова категорія, шо позначає різні рангові позиції, займані певними людьми (групами) на ієрархічних шкалах. Кожний з цих методів дає певні "зсуви" загальної картини, але в сукупності вони дозволяють достатньо точно описати систему соціальної стратифікації.
В людському суспільстві індивіди відрізняються один від одного за безліччю соціальних характеристик: професією, характером праці, ставленням до власності, розміром прибутків і т.п. (причому ці характеристики емпірично фіксуються, тобто їх можна достатньо чітко виміряти з використанням кількісних методів). Чи об'єднані між собою ці люди в якісь групи? Якщо говорити про формальне об'єднання (як це, приміром, має місце з членами будь-якої політичної партії), то — ні. Якщо ж говорити про їхнє реальне, об'єктивне положення в суспільстві, то, — без сумніву, об'єднані.
В соціальні групи людей об'єднують соціальні інтереси, шо представляють собою реальні причини дій, здійснень, які формуються у членів різних соціальних груп, у зв'язку з їхніми відмінностями за положенням і ролі в суспільному житті. Оскільки у різних людей різні інтереси, то вони реально і утворюють різні соціальні групи, тобто ніби неформально відокремлюються. При цьому соціальні інтереси групи, утворюючись на основі індивідуальних інтересів її членів, ні в якому разі не зводяться до них, оскільки в процесі соціальної взаємодії індивідів відбувається вироблення інтересів групи як цілого, що відображає вже загальні риси соціального положення окремих індивідів, шо входять до групи. Необхідно ураховувати, що соціальний інтерес групи завжди направлений на збереження або зміну її положення в суспільстві.
З урахуванням цього, можна виділити основні види соціальних груп і відповідні їм види соціальних структур:
соціально-класові (класи, соціальні шари, соціальні групи, прошарки);
етнічні (нації, етнічні групи);
соціально-професійні групи (трудові колективи);
соціально-демографічні групи;
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Соціологія: 100 питань 100 відповідей» автора Подольська Є.А на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ. КУЛЬТУРА. СОЦІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ“ на сторінці 2. Приємного читання.
