Теорія постіндустріального суспільства намагається представити те, що відбудеться після першої реалізації можливостей індустріального суспільства. Це теорія (Д. Белл, А. Турен та ін.), згідно якої індустріальне суспільство (в результаті науково-технічного прогресу) переростає у постіндустріальне суспільство, яке характеризується домінуючою роллю сфери послуг, переходом влади до вчених і технократів.
У постіндустріальному суспільстві на основі нових технологій (переважно мікроелектроніки) відбувається різке збільшення випуску продукції, здійснюється перехід від товаровиробничої до об- слуговуючої економіки, вводяться елементи планування і контролю над технологічними змінами.
У соціальній структурі такого суспільства зростає чисельність людей, задіяних у сфері послуг, формуються нові еліти (технократи, сцієнтисти). Технократи як верства технічних спеціалістів, що входять до складу вищих функціонерів управління, провідну роль у житті суспільства відводять техніці і технічним спеціалістам як основі сучасного промислового виробництва. В основі їх світоглядної орієнтації лежить сцієнтистські уявлення про наукове знання як вищу культурну цінність і достатню умову орієнтації індивіда у світі.
Виділивши в історії людства три фази (доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну), Данієл Белл описав риси постіндустріального суспільства: трансформація значення різних економічних секторів, домінування сектора послуг (адміністрація, банки, транспорт, охорона здоров'я, торгівля, освіта, наука, судочинство, мистецтво тощо) при зниженні промислового сектора і обмеженні значення сільськогосподарського сектора; зміна пануючої технології, перехід від енергетичної технології до інформаційної (поява роботів, розвиток комунікацій); зростання значення планування, прогнозування розвитку, контролю технологій; панування прагматичних і технологічних критеріїв при зниженні ролі ідеологічних і етичних критеріїв; розквіт "інтелектуальної технології", тобто цільового використання науки для потреб практики; перетворення класової структури, висунення в ролі пануючого не класу власників, а класу висококваліфікованих фахівців (економісти, інженери, менеджери).
У чому відмінність дискурсів прогресу, кризи і травми у трансформації суспільства?
В класичній соціології XIX століття панує дискурс прогресу, домінує історикософічний оптимізм — уявлення про те, що світ йде до кращого.
• Мінливість визнається не просто нормальним станом, але бажаним, що призводить до постійного удосконалення суспільства. Новаторство, інновації, оригінальність представляють собою цінності, але вони носять досить абстрактний характер і не вважаються сутнісними причинами і чинниками змін. Проте, вже в XIX столітті вносяться перші поправки в таке ідилічне уявлення про прогресивний розвиток суспільства. Карл Маркс показує, що до підсумкового прогресу розвиток йде мінливими хвилями і проходить через стадії кризи і регресу. Суперечності, напруження, конфлікти, відчуження Маркс оцінює як свого роду "розплату" суспільства за прогресивний в цілому напрям змін. Інші автори визнаючи в цілому прогресивний характер сучасної формації, підкреслювали досить відчутні вияви сучасності в окремих сферах суспільного життя. Так, Фердінанд Тьонніс (1887) жа- лкує про втрату природних, об'єднуючих людей цілісних структур і спонтанних суспільних зв'язків; Еміль Дюркгейм (1897) виявляє нормативний хаос, занепад моральних стандартів, позначаючи ці феномени як аномію Макс Вебер (1922) застерігає від можливості переродження дуже раціоналізованих і інструменталізованих організацій в "залізну клітку" бюрократії.
• Всі соціальні об'єкти існують тільки завдяки індивідуальним і колективним діям, повторюваність яких і забезпечує тривалість життя соціальних об'єктів, що знаходяться в безперервному русі, зміні. Через це соціальні об'єкти представляють собою не статичні сутності, а процеси, а для адекватного опису будь-якого соціального об'єкта більше підходить дієслово "стає", ніж "існує". Як справедливо відзначає Петер Штомпка, соціологічна інтерпретація соціальних змін також міняється: ототожнення змін з соціальним прогресом з часом поступається місцем ідеї криз, при яких зміни виявляють свої негативні (частіше всього ненавмисні) наслідки в різних сферах суспільного життя.
В XX столітті з'являються нові мотиви — критика сучасності, спрямована на окремі сторони сучасного суспільного життя. Наприклад, в праці "Повстання мас" (1930) Ортега-і-Гассет називає революції "чумою XX століття", оскільки вони знищують еліту суспільства і дозволяють привести до влади нетворчі маси із стандартизованим мисленням, не здатні до інновацій. З'являються мотиви "самотності в натовпі" (Девід Рісман), екологічні і сировинні мотиви, мотиви війни і геноциду, індустріалізації, урбанізації, а також бездуховності сучасного буття.
В другій половині ХХ століття критика окремих сторін сучасності перероджується в тотальне не сприймання сучасного суспільного життя — з'являються катастрофічні картини майбутнього, теорія прогресу втрачає значення, а соціальні зміни сприймаються як постійна, непереборна "хронічна" криза — в результаті формується "дискурс кризи". В той же час з'являється третя ідея, згідно якої сама по собі мінливість може підривати нормальний хід суспільного життя, завдавати членам суспільства свого роду удару, викликати стрес і породжувати стан своєрідної "травми".
Більшість дослідників негативні наслідки змін ще не сприймають як результат змін самих по собі. Тому в світоглядному і методологічному плані є дуже важливими міркування П. Штомпки про те, що негативні наслідки можуть виникати з самого факту змін. Зустрічаються також зміни з амбівалентним балансом.
Бувають ситуації, коли прогресивні за своєю суттю зміни, мають позитивні результати, виявляють свою негативну сторону, що виникає саме внаслідок того, що вони є змінами, що вони порушують сталий стабільний порядок, переривають безперервність, порушують рівновагу, ставлять під сумнів або позбавляють значення колишні навички і звички (прикладами можуть служити переможна революція, очікувана зміна ладу або устрою, реформа самоврядування). Вперше таку парадоксальну можливість позначив Еміль Дюркгейм поняттям "аномія успіху".
Петер Штомпка, аналізуючи соціальні зміни в сучасному суспільстві, пропонує позначити новий напрям соціальної думки як дискурс травми, включаючи сюди нові критичні мотиви, які мають відношення до самої мінливості життя, агресивності змін, а також незадоволеність темпами та спрямованістю перетворень сучасної формації.
Дискурс травми являє собою третю точку зору після дискурсу прогресу і дискурсу кризи. Джерелом травми частіше за всього стають зміни, що мають наступні ознаки:
вони носять різкий, раптовий характер, відбуваються за дуже короткий час;
охоплюють одночасно різні області суспільного життя;
це глибокі, радикальні зміни, що зачіпають головні для даної групи цінності, правила, переконання;
це шокуючи, несподівані зміни (революції, перевороти).
Навіть якщо травматогенні зміни очікувані і в цілому прогресивні, вони все рівно несприятливо впливають на суспільство, вносять дезорганізацію, порушують рівновагу в суспільстві.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Соціологія: 100 питань 100 відповідей» автора Подольська Є.А на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „У чому сутність теорії постіндустріального суспільства?“ на сторінці 1. Приємного читання.
