Розділ «Тема 3. Економічне районування та територіальна структура господарського комплексу»

Рис. 3.4. Мережа економічних районів України за Ф.Д. Заставним (1994 р.)

В 1994 р. професор М.М. Паламарчук розробив проект схеми районування з поділом України на дев'ять районів: 1) Придніпров'я (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області); 2) Донеччина (Донецька, Луганська області); 3) Київщина (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області); 4) Слобожанщина або Харківщина (Харківська, Сумська, Полтавська області); 5) Галичина і Закарпаття (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Тернопільська області); 6) Поділля і Буковина (Вінницька, Хмельницька, Чернівецька області); 7) Волинь (Волинська, Рівненська області); 8) Причорномор'я (Миколаївська, Одеська, Херсонська області); 9) АР Крим (рис. 3.5).

Рис. 3.5. Економічне районування України М.М. Паламарчука (1994 р.)

Пізніше, МЛ. Долішній, М.М. Паламарчук, О.М. Паламарчук, доопрацювали схему районування, окресливши шість макрорайонів: 1) Центральний (Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська та м. Київ); 2) Донецький (Східний) (Доненька і Луганська); 3) Західний (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька); 4) Придніпровський (Центрально-Східний) (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська); 5) Причорноморський (Південний) (Миколаївська, Одеська, Херсонська, АР Крим та м. Севастополь); 6) Харківський (Північно-Східний) (Полтавська. Сумська, Харківська області).

Професор Львівської наукової школи регіональної економіки О.І. Шаблій розробив наступну схему соціально-економічного районування України, де виділив шість районів: 1) Центральний район у складі Київської, Житомирської, Чернігівської, Черкаської та Вінницької областей; 2) Західний – Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Рівненська, Волинська області; 3) Північно-Східний – Харківська, Сумська, Полтавська області; 4) Східний – Донецька та Луганська області; 5) Центрально-Східний – Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області; б) Південний – Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим (рис. 3.6). 0.1. Шаблій соціально- економічні райони виділяв за п'ятьма ознаками. По-перше, райони мають свої соціально-економічні ядра та відповідні "регіональні столиці".

Рис. 3.6. Соціально-економічне районування України. О.І. Шаблій, 1994 р.

По-друге, у кожному районі формується власна регіональна територіальна соціально-економічна система, що поєднує населення, природу, господарство, соціальну, економічну та екологічну сфери життєдіяльності регіону. Третьою ознакою є спеціалізація регіону в загальнодержавному поділі праці. Кожен регіон виступає інтегративною ланкою народногосподарського комплексу України і виконує певні загальнодержавні функції у сферах виробництва та послуг. Соціально-економічний район повинен мати принаймні потенційну можливість регіонального регулювання та координації соціально-демографічних, економічних, етносоціальних процесів, що відбуваються у його межах, управління господарським комплексом регіону. Це четверта ознака районування. П'яту ознаку автор називає "гіпотетичною"; у перспективі, за умови зміцнення нашої унітарної держави, може ставитись питання і щодо федеративного статусу районів [70].

Професор М.Д. Пістун поділяє Україну на дев'ять суспільно-географічних районів (рис. 3.7, табл. 3.1); 1) Столичний (Київський) у складі Юлвської, Житомирської та Чернігівської областей; 2) Центральний – Черкаська та Кіровоградська області; 3) Північно-Східний – Харківська, Полтавська, Сумська області; 4) Донецький – Донецька та Луганська області; 5) Придніпровський – Дніпропетровська та Запорізька області; 6) Причорноморський – Автономна республіка Крим (АРК), Одеська, Миколаївська та Херсонська області; 7) Подільський – Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області; 8) Прикарпатський – Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області; 9) Північно-Східний – Волинська та Рівненська області.

Рис. 3.7. Суспільно-економічні райони України. М.Д. Пістун, 1995 р.

Поділ території на суспільно-географічні райони, професор М.Д. Пістун вважає макрорегіоналізацією. А основу мезорайонування, на його думку, складають адміністративно-територіальні одиниці – області та АР Крим, межі яких потребують певного уточнення. Адже виникла потреба формувати внутрішньодержавний поділ праці, поглиблювати вироблення економічних аспектів територіально-виробничих комплексів, формувати зони вільного економічного підприємництва, ринкових структур, тощо.

Таблиця 3.1

Суспільно-географічне районування України

Складено за: Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії / М.Д. Пістун. – К.: Виoа школа, 1996. – 231 с.

На рівні мікрорайонів М.Д. Пістун розглядає промислові, агропромислові, транспортні, рекреаційні вузли та райони. Схема районування М.Д. Пістуна найчастіше використовується в працях та дослідженнях з регіональної економіки, найбільшою мірою враховує соціально-економічні, внутрішньорайонні зв'язки, та вважається найоптимальнішим варіантом економічного районування території України. Райони є близькими за площею, виділені відповідно до принципів територіальної цілісності, комплексності, спеціалізації, історичності, перспективності та адміністративного устрою [42].

Нині з'явилося багато наукових розробок в галузі економічного районування. В межах єдиного макрорайону (економічного району) повинна здійснюватись спільна політика та вироблятись єдині стратегічні напрямки розвитку. Для України основним завданням виступає вдосконалення унітарного устрою держави не шляхом внесення змін в адміністративно-територіальний устрій вищих ланок управління, а через перерозподіл владних повноважень між центральними та регіональними (місцевими) органами влади та сприяння фінансово-економічній автономії регіонів шляхом удосконалення системи бюджетних відносин між центром і регіонами.

Районування є важливим фактором територіальної організації та управління національним господарством, воно передбачає розподіл території з урахуванням об'єктивних закономірностей територіального поділу праці, формування територіально-виробничих комплексів різного масштабу тощо.

Економічне районування є основою формування і реалізації економічної політики, використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об'єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обгрунтуванні перспектив розвитку ТВК. В Україні здійснюється економічне районування території для цілей прогнозування, розробки, і реалізації комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення, стратегій соціально-економічного розвитку регіонів. Економічне районування є науковим методом територіальної організації господарства країни і водночас одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення суспільного розвитку.

Сьогодні існує думка, що найкращим варіантом районування наразі є об'єднання областей у більш великі формування без виділення в окремий рівень управління. Тож, районування потрібно для: покращення територіального управління і регулювання; полегшення проведення регіональної політики; поліпшення адміністративно-територіального поділу держави. Виходячи з особливостей районування, бажаним і продуктивним має стати врахування мережі економічного районування при оптимізації або реформуванні адміністративно-територіального устрою держави.