Розділ «Тема 3. Економічне районування та територіальна структура господарського комплексу»

3.4. Види економічного районування, його ієрархічні рівні

Економічні райони формуються на основі відповідних господарських комплексів, їм властиві відповідні кількісні та якісні характеристики. В дослідженнях з регіональної економіки науковці виділяють галузеве та інтегральне (багатогалузеве) районування й три ієрархічні рівні економічних районів.

Галузеве економічне районування потрібне для вивчення просторових особливостей, проблем та тенденцій розвитку окремих галузей виробництва, тут районується одна галузь. Цей тип районування виникає під впливом закономірностей територіальної концентрації підприємств окремої галузі національного господарського комплексу і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв, інфраструктури. Так, наприклад, у промисловості виділяють райони металургії, райони хімічної промисловості, у сільському господарстві – райони впрошування технічних культур, садівництва і виноградарства.

Інтегральне (загальноекономічне) районування базується на районних міжгосподарських комплексах, в основі яких знаходяться ТВК різного ступеня сформованості. За цим районуванням виділяється три ієрархічні рівні інтегральних економічних районів (рис. 3.2) залежно від економічної вагомості, чисельності населення, масштабу досліджуваної території:

а) Макрорайон (великий) – основний район;

б) Мезорайон (середній) – підрайон, область;

в) Мікрорайон (малий) – адміністративний район, вузол, місцевість [13; 25; 42].

Рис. 3.2. Види та ієрархія економічного районування

Макрорайонування – це поділ території країни на найбільші територіальні частини (великі економічні райони), які об'єднують кілька адміністративних областей, господарських зон. Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення господарських комплексів, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області, реалізації цілісної державної регіональної економічної політики.

Мезорайонування є результатом поділу макрорайонів, охоплює господарство областей, автономних утворень, підрайонів. Мезорайони (середні), як правило, це територія адміністративної області (краю, автономної республіки). Основну районоутворюючу роль тут відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці райони використовують для: а) прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери; б) розробки державних програм галузевого розвитку; в) управління господарською діяльністю; г) реалізації стратегії соціально-економічного розвитку адміністративних областей [13; 25; 42].

Мікрорайони – це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів, їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні АПК (завод, цех і сировинна зона) [13; 25; 42]. Мікрорайонування є найскладнішим, оскільки виступає основою формування й делімітації районів вищого рівня. У мікрорайоні формується найтісніша взаємодія галузевої та територіальної складових розвитку суспільства і саме тут можливо формувати оптимальні пропорції та ефективність використання всіх ресурсів території. Локальний (мікро) район є найдостовірнішим джерелом інформації про особливості процесів місцевого природокористування, самоврядування, екологічних проблем. Мікрорайони використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва та життя населення. Він є основою для встановлення меж економічних районів вищого ієрархічного рівня, тому що процес виділення великих економічних районів триває знизу до верху.

Всі види та ієрархічні рівні економічного районування взаємопов'язані між собою, та з політико-адміністративно-територіальною системою держави. Вони є ключовими фрагментами економічного співробітництва та розвитку всіх територіальних систем в межах національного господарства. Виступають щаблями зростання сільськогосподарських, промислових, транспортних, послугових, ресурсних, споживчих районів в нерозривному поєднанні з системами розселення та природного середовища. Економічне районування, загалом, постає об'єктивною основою спільності економічного життя та територіально-економічної цілісності сучасної держави.

3.5. Мережа економічних районів України, практичне значення економічного районування

Основна ідея економічного районування, а також його практичне значення полягає в оптимізації структури господарського комплексу та всіх його компонентів з врахуванням особливостей конкретної території, яка є визначальною в формуванні та розвитку процесів спеціалізації, комплексності, збалансованості, та пропорційності.

Історично, економічне районування в Україні грунтувалося на інтересах тих політично-економічних формацій, які чинили вплив на розвиток даної території. Зрозуміло, що питання оптимізації простору не було враховано, у ті часи територія нашої держави була поділена на три економічних райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. З часом, колишнє економічне районування втратило своє практичне і наукове значення. V' ньому не враховувалась своєрідність природи та історичного минулого України, не надавалося ніякого значення побуту населення та його трудовим навичкам тощо.

За часів утворення українських областей, об'єднання території України з її західними землями та Кримом, було проведено науково-обгрунтовану розробку мережі економічних районів під керівництвом К.Г. Воблого, вчені намагались врахувати спільність ЕГП, господарські риси, спеціалізацію. Було виокремлено п'ять економічних районів: 1) Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Кам'янець-Подільська області); 2) Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська області): 3) Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська області); 4) Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька області); 5) Північно-Східний (Харківська, Сумська, Полтавська області).

До 90-х років сітка економічного районування змінювалась, проте вона не відповідала потребам України, як суверенної, незалежної держави. У 1993- 1994 роках науковцями Національного інституту стратегічних досліджень на чолі з професором В.А. Поповкіним було розроблено схему районування території незалежної України. За В.А. Поповкіним виділено такі макрорайони (рис. 3.3):

1) Катеринославське Придніпров'я – Дніпропетровська, Запорізька області; 2) Середнє Подніпров'я – Кіровоградська, Черкаська області; 3) Донбас – Донецька, Луганська області; 4) Слобідська Україна – Харківська, Сумська, Полтавська області; 5) Поділля – Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області; б) Київське Полісся – Київська, Чернігівська, Житомирська області; 7) Волинське Полісся – Волинська, Рівненська області; 8) Українські Карпати – Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька області; 9) Одесько- Таврійський або Північне Причорномор'я – Одеська, Миколаївська, Херсонська області; 10) Крим – Автономна Республіка Крим.

Професор Ф.Д. Заставний виділив в Україні три великих економічних макрорайони, в межах яких існують райони другого рівня – внутрішньо республіканські економічні райони або мезорайони (1992-1994 pp.) (рис. 3.4): 1) Східний (у склад якого включено Північно-Східний, Донецький, Придніпровський економічні мезорайони); 2) Західний макрорайон (Карпатський, Подільський, Центрально-Український, Центрально-Поліський та Західно-Волинський внутрішньо-республіканські економічні мезорайони); 3) Південний макроекономічпий район охоплював Причорноморський внутрішньо-республіканський економічний район.

Рис. 3.3. Районування професора В.А. Поповкіна (1994 р.)