Розділ IV. Допоміжні галузі знань у роботі адвоката

Резонансні справи. Такі справи стали ознакою нашого часу. Це справи, які набули широкого обговорення у пресі і на певний час привернули до себе увагу суспільства. Адвокат, якому довелось "втрапити" у таку справу, одразу ж стає публічною фігурою - дає інтерв'ю, з'являється на екранах телевізорів. Для адвоката, незалежно від того, чим закінчиться справа, - це прорив до широкої публіки, до популярності. Потреба в популярності - невід'ємна риса психології адвоката, як і артиста. Втрата популярності, якщо вона є, негативно позначається на стані добробуті: зникає попит, падають заробітки. Водночас засвітитися у резонансній справі, на яку звернена увага сотень або тисяч людей, означає залишитися у пам'яті багатьох з них, стати відомим.

Справи такого характеру можуть бути дуже привабливими для адвоката своєю специфікою, процесуальною перспективою тощо. Але не слід забувати, що такі справи багато до чого зобов'язують, потребують від адвоката великих витрат часу та енергії. Він стає публічною постаттю з усіма наслідками публічності, коли кожен його крок на виду, а кожний прорахунок фіксується.

Викладені обставини потребують великої відповідальності і критичного ставлення до власних можливостей при укладенні угоди на здійснення захисту як на досудовому слідстві, так і в суді.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що психологічні особливості адвокатів неоднозначні і значною мірою залежать від виховання, якості отриманої освіти, місця роботи й оточення. Багаторічні спостереження дають підстави стверджувати, що психологія районного адвоката досить помітно відрізняється від психології адвоката, що працює в обласному центрі. Трохи менша відмінність спостерігається між обласними та столичними адвокатами. Суттєво різняться колективи адвокатів великих індустріальних центрів (Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, Харків) від своїх колег у невеликих містах агроспрямованих областей (Вінниця, Черкаси, Полтава та ін.).

У невеликих районних містах, де всі добре знають один одного, дружать сім'ями, щодня зустрічаються, гострота зіткнень адвокатів зі слідчими та між собою на грунті професійних відносин значно послаблюється. Небажання псувати стосунки, застаріла кругова порука часом сильно знижують рівень вимог прокурорів до міліції, адвокатів - до слідчих, суддів - до адвокатів та прокурорів, що в цілому негативно позначається на загальній якості роботи всіх перелічених ланок.

Було б наклепом і несправедливістю поширювати таку невеселу характеристику на всі районні центри. Іноді поява в районі принципового прокурора, судді чи талановитого адвоката змінює атмосферу в місцевій правоохоронній сфері. Десь десятиріччями зберігаються один раз посіяні кимось зерна боротьби за пріоритетність свого відомства перед іншими. Усе це так чи інакше негайно впливає на психологію адвокатів, які, зазвичай, виявляються десь посередині згаданих процесів. Десь народжується "мирний" конформізм - краще ні з ким не лаятися, подалі від гріха тощо. Десь, навпаки, переважає дух власної гідності і поваги до своєї професії.

Крім того, на психологію адвоката впливає менталітет клієнтури. Одна справа, коли адвокат через вікно своєї контори годинами очікує відвідувача і, врешті-решт приходить старенька бабуся зі скаргою на сусіда і кількість таких відвідувачів на день не перевищує і п'яти, і зовсім - інша, коли під дверима контори ще до її відкриття, стоїть черга, у якій підприємці, "патентовані" позивачі, освічені та по-міському розкуті люди.

Значне місце у психології адвоката посідає досвід, який дає змогу обирати правильне рішення за відсутності достатньої інформації і є підсвідомим вітрилом його діяльності. Інтуїція - продукт досвіду незамінна при вирішенні питання про укладення угоди з надання юридичної допомоги на досудовому слідстві чи в суді.

При укладенні угоди з клієнтом на провадження справи, велике значення має вміння адвоката проникнути у психологію клієнта, а згодом і в психологію безпосередньо підзахисного.

Практична психологія.

Можна назвати декілька юридичних професій, повсякденна реалізація яких неможлива без певного заглиблення в людську психологію. Слідчий, суддя, адвокат - це посади, основна особливість яких - повсякденне спілкування з людьми в нестандартних, а здебільшого у стресових та вкрай напружених ситуаціях, в умовах постійної боротьби інтелекту, життєвих настанов, різного виховання, звичок, що загалом формують психологію людей.

При цьому слід брати до уваги, що для зазначених професій психологія - це лише один із інструментів досягнення певних результатів у конкретній справі, де найвища ціна - це нерідко доля людини. Отже, знання законів психології, досвід вдумливого спілкування та схильність до аналізу і синтезу інформаційного масиву - це ті важелі, наявність яких значно полегшує вирішення найскладніших завдань.

Водночас, якщо для слідчого чи судді психологія - це лише інструмент вирішення локального питання, досягнення певного (позитивного чи негативного) результату, то в роботі адвоката - це постійний фактор співпраці і формування взаємин з клієнтом на тривалий період.

Слідчий працює з людьми в кабінетній тиші, начебто в ідеальних умовах для психологічних вправ. Але слідчий - це офіційна особа, державний чиновник, що виконує специфічну функцію - працює над розкриттям злочину. За ним влада, і сам він наділений офіційними повноваженнями. З іншого боку, він завжди відчуває дефіцит часу. Слідчого і обвинувачуваного розділяє бар'єр офіційності та недовіри. І, на жаль, більшість слідчих при розслідуванні конкретних справ схильні користуватися саме своїми владними можливостями, а не вдаватися до психологічних експериментів. Слідчий виконує конкретне завдання, і потрібно мати дуже велике бажання, певні здібності і надлишок часу, щоб за таких умов витрачати час і сили, налаштовуючи підозрюваного, обвинувачуваного чи свідка на розкриття його психологічних настанов, на щиру та відверту розмову. Та не всі мають таку можливість. Значна кількість слідчих діє за формулою: "сила є - більше нічого не треба". Ця надзвичайно стійка тенденція вперто мандрує крізь століття та епохи, кордони та державні устрої.

Від часів римської церковної інквізиції (лат. - слідство) за імператорів Феодосія та Юстиніана (III-V ст. н.е.), коли слідчі користувалися єдиним засобом отримання зізнання підозрюваного - через ув'язнення, до наших часів нічого не змінилося. Ця ж методика була притаманна і чехівському письмоводителю у слідчого Дюковського з оповідання "Шведський сірник". Цей герой повісті, горезвісний помічник слідчого, видумавши фантастичну версію зникнення місцевого гуляки-поміщика, тягнув до в'язниці кожного, хто хоч трохи вписувався у придуману ним схему. Ув'язнення і отримання потрібного зізнання широко практикувалися за радянських часів. Така ж практика, на жаль, збереглася в Україні і до сьогодні. Як бачимо, в усі часи та епохи тенденція слідчих до використання силових методів не змінюється: не до психології.

Було б несправедливо стверджувати, що ніколи не було слідчих "від Бога", для яких невимушене зізнання злочинця в скоєному злочині було єдиною і головною метою своєї роботи. Досить пригадати створену Ф. М. Достоєвським фігуру слідчого Порфірія Петровича, що розкриває злочин Раскольникова. Тут і стратегія, і тактика розкриття злочину, і тонкий розрахунок під маскою простодушності, супердосконале знання та використання психології злочинця - все за-діяно, все працює на одну мету - знайти вузеньку щілинку у глухій і до крайності напруженій стіні самозахисту, максимально розширити її, зламати злочинця, довести його до повного зізнання. І хоча слідчий Порфірій Петрович є літературним персонажем, навряд чи його можна було так класично вивести, коли б не було прототипу. Слідчі, близькі до образу Порфірія, зустрічалися і на моєму шляху.

Ось невеличкий діалог між слідчим Порфірієм Петровичем та Раскольниковим, де перший умовляє останнього написати явку з повинною для його ж користі. Слідчий не приховує від Раскольникова, що він впевнений у тому, що той вчинив убивство. Але й відверто зізнається йому, що у нього немає прямих свідків, тому він добивається визнання останнім своєї провини: "Опять вы за старое, Порфирий Петрович! Всё за те же ваши приёмы: как это вам не надоедает, в самом деле?

- Э, полноте, что мне теперь приёмы! Другое бы дело, если бы тут находились свидетели: а то ведь мы один на один шепчем. Сами видите, я не с тем к вам пришел, чтобы гнать и ловить вас, как зайца. Признаетесь, аль нет - в эту минуту мне все равно. Про себя то я и без вас убежден.

- А коли так, зачем вы пришли? - раздражительно спросил Раскольников.

- Я вам прежний вопрос задаю: если вы меня виновным считаете, зачем не берете вы меня в острог?