РОЗДІЛ I. ВИТОКИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Така внутрішня політика царату призводила до поступового знищення українського генотипу (адже йшлося про смерть десятків тисяч людей). В одному з документів того часу – описі полковника Івана Черняка про працю козаків на Ладозькому каналі 1722 р. – йдеться про те, що велика кількість козаків хворі і багато повмирали від гарячки і набряку ніг. Однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків не чинять ніяких дій. „Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік, що їх хіба третя частина в минулім році додому повернулася ”.

Нетерпимість царя до українського народу наочно виявилась у ліквідації в травні 1709 р. Запорозької (Старої) Січі. Наприкінці XVII – першій чверті XVIII ст. поширились деякі обмеження царського уряду в галузі економіки України. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялось займатися торгівлею із закордоном. У зв'язку з цим особливої гостроти на той час набуло питання торгівлі із Запорожжям, хоча спеціальні розпорядження царату взагалі забороняли її. За порушення такого роду указів жорстоко карали і висилали до Сибіру. Так, 9 червня 1721 р. гетьману І. Скоропадському царський уряд надіслав грамоту про покарання батогом і заслання до Сибіру полтавчан С. Кирильченка та А. Пархоменка за недозволену торгівлю на Запорожжі. Крім того, незважаючи на те, що імператор позитивно ставився до будь-якої промислової діяльності, він значно обмежив українців, які їздили на південь країни за сіллю, рибою та звіром. Отже, російський царат в особі Петра І фактично скасував вільну українську торгівлю. Однією з негативних економічних санкцій російського уряду було збування на території українських земель „лихих” мідних грошей, щоб срібні й золоті залишались в обігу в Росії і зосереджувались у державній казні.

Тиск чинився і на національну культуру. З 1690 р. значна частина книг, видрукованих чи написаних в Україні, була визнана єретичною, а місцеві вчені викликали в Москві дедалі більшу недовіру. У ці часи цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови: особливо в офіційних установах, великих містах, скоротилося друкарство українських книг, здобуття освіти було взято під нагляд неприязної до інородців державної цензури. Одночасно йшла „викачка інтелектуального потенціалу українців у Росію”. Українська церква підпала під значний вплив московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки серед місцевого духовенства, а й широких кіл простих селян. Із середини 80-х років XVII ст. відбулося підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. З 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з московських книжок.

Антиукраїнській політиці Петра І то приховано, то явно протистояла опозиція представників різних суспільних кіл. Одним з найвідоміших серед них був прибічник І. Мазепи, генеральний писар у 1702–1708 pp. Пилип Орлик (1672-1742 pp.), якого 5 травня 1710 р. в еміграції група козаків і старшин обрала гетьманом. У його оточенні 16 квітня того ж самого року були складені Пакти (угода зі швецьким королем) та Конституція прав і вольностей Запорозького Війська.

Конституція 1710 р. починалася з урочистої заяви, що „ Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування”. Далі йшов основний статус державного устрою України. „Гетьманське самодержавство" (як сказано в документі) має бути обмежене генеральною Радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників і виборних депутатів від кожного полку. Гетьман мусив радитися з ними „у всяких ділах публічних ”. Крім того, тричі на рік мав збирати сейм (парламент) із полкової і сотенної старшини, депутатів і послів від Запорозького Війська. Встановлювався суворий контроль над державним скарбом і грошима, що були в особистому розпорядженні гетьмана. Мала бути проведена ревізія захоплених старшинами земель, скасовані всі тягарі, накладені на селянство, заборонялося чинити утиски селянському населенню.

За документами українська православна церква мала перейти у підпорядкування від московської патріархії до візантійської; відновлювався попередній кордон Української козацької держави по р. Случ. Запорожжю поверталися Трахтемирів, Кодак, Келеберда, Переволочна і землі біля р. Ворскли; неабияк зростала влада і самостійність гетьмана, генеральної старшини, полковників і значущість козацьких рад; обмежувались податки і повинності козаків та посполитих тощо. Вся Конституція проникнута ліберальним і демократичним духом, що ставить її в ряди найцікавіших пам'яток політичної думки тих часів у Європі[2]. І хоча ці плани не були втілені в життя, вони відіграли тоді важливу роль у свідомості багатьох українців, сформували ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні.

Розвиткові національної суспільної думки сприяло функціонування першої вищої школи в українських і російських землях – Києво-Могилянської академії (з 1701р.). Академія, що виникла 1632 р. в результаті об'єднання школи Києво- Печерської лаври з Київською братською школою, до відкриття Московського університету 1755 р. відігравала провідну роль у справі освіти. Тут у різні часи навчалися відомі в усьому цивілізованому світі українські діячі: Феофан Прокопович (1681- 1736 pp.), Григорій Кониський (1717-1795 pp.), Григорій Сковорода (1722-1794 pp.), Яків Козельський (1729-близько 1795 pp.) та багато інших. До енциклопедії „Києво-Могилянська академія в іменах, ХУП–XVIII ст.”, виданої 2001 р., включено статті про майже 1500 видатних особистостей, що навчалися в її стінах. Двері академії були відкриті для всіх верств населення. У деякі роки кількість студентів, як їх називали „спудеїв”, перевищувала 2000 осіб, а за 150 років академія підготувала понад 25 тис. освічених людей, серед яких вчені, письменники, політики, дипломати. Поряд з українцями тут навчалися білоруси, росіяни, серби, румуни, греки, молдавани та ін. Народні маси обох країн не завжди безоглядно слідували політиці своїх правителів. Повсякденне життя часто само визначало характер взаємин між представниками російського та українського етносів. Та й Петро І, як відомо, нерідко віддавав перевагу громадським діячам, ученим, духовним особам з України. Тоді український вплив, хотіли того в Росії чи ні, позначився на всьому її житті, конкретно відбився у будівництві, малюванні, одязі, співах, музиці, звичаях, праві та літературі[3].

За згодою Петра II (1727-1730 pp.), онука Петра І, який проголосив себе руйнівником дідових перетворень, гетьманом Лівобережжя було обрано досить відомого на той час миргородського полковника Данила Апостола (1727-1734 pp.). Укладені між обома державами традиційні статті-угоди: гетьманські „Нужди малоросійські” й царський документ-відповідь на них „Рішительні пункти”, – юридично вже не визнавали Гетьманщини як самостійної сторони, а національні органи влади фактично позбавлялись номінальних функцій, бо майже повністю підмінялися російськими установами чи окремими сановниками. Надалі процес інкорпорації української держави Росією пішов прискореними темпами.

У середині століття ускладнення міжнародного становища спонукало імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762 pp.), дочку Петра І і Катерини І, задовольнити деякі домагання козацької старшини, зокрема щодо обрання нового гетьмана іменним указом від 16 жовтня 1749 р. При доборі кандидатури гетьмана вибір пав на Кирила Розумовського (1750–1764 pp.). Спочатку Єлизавета

Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові: були повернуті всі рангові маєтності „на булаву”, відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, комісії економії тощо, а також скасована канцелярія міністерського правління.

24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до Канцелярії К. Розумовськош. Цими заходами практично скасовувалася більшість Адміністративних „реформувань” Петра І, Петра II та Анни Іванівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала на період гетьманства І. Скоропадського. К. Розумовський, незважаючи на те, що між ним і урядом Росії не було укладено угод чи договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російський „суд по формі” тощо). К. Розумовський взявся і за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі. Конкретно це стосувалось також питання розмежування земель низовиків і мешканців Лівобережжя. Гетьман також розгорнув боротьбу за підпорядкування собі Києва, який і на той час багато в чому продовжував зберігати середньовічне самоврядування.

Упродовж 1753-1754 pp. уряди України, Росії й Польщі продовжували уточнювати кордон. Зокрема, було зроблено „Опис на карті Російської імперії з Польською областю кордонів”, а також виготовлена „Карта спеціальна Російської імперії з Польською областю Стародубського полку спірних грунтів різних власників...”. На них подано детальну демаркаційну лінію між одним з найбільших Лівобережних полків – Стародубським і Річчю Посполитою з нанесеними понад 40 внутрішніми форпостами.

1754 р. царський уряд завдає ніщивних ударів по розбудові української держави. Так, у липні Сенат законодавчо ліквідовує доволі прозорий кордон між Україною й Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на українських землях загальноімперську митну систему. Цим скасовувалась одна з важливих ознак української автономії. На початку 1760-х pp. загострюється питання про Запорозьку Січ, про землі, які належали низовикам. У цьому бере участь і царський уряд,, і гетьманське правління. Так, 1760 р. К. Розумовський надсилає до Сенату рішення гетьмана щодо перенесення Січі на нове місце.

Остаточне скасування української державності. З середини 1760-х pp. процес суцільного знищення царатом усіх автономних чинників України пішов особливо швидкими темпами. У січні 1764 р. Катерина II у м. Петербурзі під загрозою кари за зраду примусила К. Розумовського зректися гетьманства. Відновлено було Малоросійську колегію і призначено генерал-губернатора. Маніфестом від 28 липня 1765 р. цариця ліквідувала козацьке самоврядування на Слобожанщині, позбавивши місцевих козаків їхніх прав і привілеїв і перевівши у статус звичайних військових. У серпні 1775 р. набув чинності „Маніфест про нищення Запорозької Січі й про причисления оної до Новоросійської губернії”. На початку 80-х років на Лівобережжі також скасовувався полковий устрій, а замість нього створювались НовгородСіверське, Чернігівське та Київське намісництва. Указом 1783 р. розформовувалось українське козацьке військо й об'єднувалось із російською армією. 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворено Малоросійську губернію. Ліквідувавши автономію, царський уряд у другій половині XVIII ст. не раз порушував питання про уточнення кордонів між Україною, Річчю Посполитою і Туреччиною, окремими українськими і російськими губерніями. При цьому йшлося про Україну не як державу, а як одну з областей, що входила до складу єдиної імперії.

Правобережна Україна – саме така назва виникла у наукових колах щодо земель Волині, Київщини та Поділля, де на захід від Дніпра споконвічно проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства існували протягом XV-XVI ст. у складі Великого князівства Литовського, згодом, після утворення Речі Посполитої (1569 р.), вони перейшли під владу польського короля. У результаті відомих революційних подій середини XVII ст. територія Правобережної України стала серцевиною молодої української держави. Після її політичного розколу в 60-ті роки землі, які відійшли під управління правобережного гетьмана, стали називатися в тогочасних документах „тогобічною”, „чигиринською”, а трохи згодом – „польською” Україною. За міжнародними договорами останньої чверті XVII – початку XVIII ст. правовий статус Правобережжя постійно змінювався.

Розділивши новостворену козацьку республіку, кожна з сусідніх країн – Річ Посполита, Московська держава та Османська імперія – намагались розв'язати проблему її спадщини на свою користь. Однак власне українська державність проіснувала, з невеликою перервою, на теренах Київщини, окремих частинах Поділля і Волині до 1714 р. Після чого знову встановилася польська влада, яка протрималася до кінця XVIII ст., коли Річ Посполита була сама поділена між сильнішими європейськими державами, а землі Правобережної України потрапили до складу Російської імперії.

Руїною назвав період політичного відокремлення Правобережжя від України козацький літописець С. Величко, який попереджав: „Впаде, впаде красна козацька Україна тогобічна, як отой стародавній Вавилон, місто велике ”. І якщо лівобережна Гетьманщина змогла вижити як державне утворення, то Правобережна Україна попри відчайдушну визвольну боротьбу її населення в останній чверті XVII-XVU1 ст. не витримала тиску зовнішніх чинників й перетворилася на руїну устремлінь українського народу до незалежності. У цей історичний період відбулися досить значні перетворення у співвідношенні сил між державами Східної та Південно-Східної Європи, які значно вплинули на політичний статус Правобережної України. Українське територіальне питання набуло міжнародного значення, адже кожна з „високих сторін” – Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та залежне від неї Кримське ханство, як і раніше, прагнула не допустити створення на геополітичній європейській карті самостійної і незалежної козацької України.

Внаслідок польсько-турецької війни (1673-1676 pp.) територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном. Кордони, які відмежовували від Корони Польської Подільське воєводство (турки, виходячи з умов Журавницького миру, ще мали право володіти південною

Київщиною та Брацлавщиною), було встановлено 1680 р. Війна 1676-1681 pp., у якій проти Туреччини і Кримського ханства виступали об'єднані військові сили Московської держави та Лівобережної України (Гетьманщини), призвела до повного виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін, Бахчисарайський мир 1681 р. встановив, що на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцям не дозволялося „ніякого поселення робити”. Таким чином, міждержавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим „санкціонували пустелю в самім серці багатого краю”. Єдиною політичною силою, яка мала право на повернення цієї території під свою владу, була Гетьманщина. „Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить ”, – неодноразово заявляли полякам лівобережні гетьмани, намагаючись виступати із самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель[4].

Однак європейська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських царів, доволі вміло перегравала їх у складній дипломатичній грі. Система міждержавних договорів 1711-1714 pp. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. І хоча Петро І „віднімав царську руку від тогобічної України", натомість султан, який знову вирішив втрутитись в українські справи, віддав її під владу гетьмана П. Орлика, що був наступником І. Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення „буферної” української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від р. Случі до р. Дніпра. Перед тим на Лівобережжя переселили мешканців з усіх правобережних полків. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Гетьманщини за право володіння Правобережною Україною завершилась на користь польського короля.