РОЗДІЛ I. ВИТОКИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Поразка у Першій світовій війні призвела до дезінтеграції Австро-Угорської імперії і створення незалежних держав. 18 жовтня 1918 р. у Львові було утворено Українську національну раду. Вона оголосила про намір створити державу на етнічних українських землях в межах імперії. Польща, що почала відроджуватися, також висунула претензії на ці території. З огляду на це, Національна рада поспішила окупувати всю територію Західної Галичини. 1 листопада 1918 р. українські війська заволоділи Львовом. 13 листопада 1918 р. було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Голова Національної Ради Євген Петрушевич став президентом ЗУНР, а Кость Левицький очолив Державний секретаріат. ЗУНР з перших днів існування стала об'єктом зазіхань з боку сусідніх країн: Румунії на Буковину, Польщі на Східну Галичину. 22 листопада 1918 р. розпочався наступ регулярних частин польської армії, підтриманий польськими легіонерами у Львові, та військ королівської Румунії. Під тиском ворога уряд ЗУНР був змушений переїхати спочатку до Тернополя, а наприкінці грудня – до Станіслава (нинішній Івано-Франківськ). У таку важку годину було вирішено об'єднати українські держави: 22 січня 1919 р. проголошений акт злуки УНР і ЗУНР. Досягнення порозуміння і прийняття цього документа мало велике значення, демонструючи прагнення українського народу до створення єдиної, незалежної, соборної України. Декларація возз'єднання була схвалена Установчими зборами, скликаними з представників усіх регіонів України.

Загроза насувалася з польської сторони. Польща не визнала свої східні кордони, які були визначені в грудні 1919 р. на міжнародній конференції країн-переможниць (Версальські рішення) і закріплені в „Декларації про тимчасові східні кордони Польщі”[7]. Екстремістські політичні угруповання намагалися відновити Польщу в межах 1772 р. за рахунок українських і білоруських земель. Заручившись підтримкою Антанти, в травні 1919 р. польський уряд уклав з Директорією прелімінарну угоду, відповідно до якої Україна зобов'язувалася відмовитися від будь-яких прав на Східну Галичину та деякі інші західні райони. У квітні-серпні 1919 р. польські війська, озброєні Антантою, окупували частину України – Східну Галичину та Західну Волинь, захопили всю Білорусь.

Значно раніше – на початку січня радянська Росія розпочала наступ на УНР і 5 лютого зайняла Київ. Директорія спочатку залишалася у Вінниці, потім переїхала до Жмеринки, пізніше до Проскурова та Рівного. На початку травня С. Петлюра та інші керівники УНР емігрували.

Традиційно радянська влада вирішувала питання інших українських земель. Із підписанням вже більшовицькою Україною Договору про кордони з РСРР (10 березня 1919 р.) за межами України опинилися території компактного проживання українців прикордонних районів Гомельської, Брянської, Курської, Воронезької губерній, а також Дону і Північного Кавказу. Реакція населення цих територій на прийняте рішення виявилася як у численних заявах громадян про бажання жити в Україні, так і у відповідних рішеннях місцевих органів влади. У 1920 р. за входження до складу України висловились з'їзди Рад низки волостей Курської губернії, Путивльського, Новоскольського, Корочанського та Білгородського повітів та інших.

Перепис населення 1922 р. підтвердив значну кількість українців в прикордонних регіонах Росії. У наступні роки центральне керівництво сфальсифікувало підрахунок населення за національною ознакою. В результаті у 1925 р. до УСРР була приєднана територія з населенням 278 тис. осіб, а від України відторгнена територія з населенням 479 тис. осіб. За таких умов у 1927 р. на території Росії залишилося понад 2 млн українців, які компактно проживали в Курській, Воронезькій губерніях та Північнокавказькому краї.

Українсько-польський кордон. Особлива ситуація склалася навколо „польського питання”. Радянська Росія вступила у протидію з Польщею за власне українські землі, причому радянський уряд готовий був укласти перемир'я за будь-яких територіальних поступок, тим більше, що вони відбувалися за рахунок України. З тактичною метою виграшу часу поляки використали Директорію, як буферну державу між Польщею і Радянською Росією. У квітні 1920 р. С. Петлюра і Ю. Пілсудський підписали договір, за яким в обмін на визнання незалежної Української Народної Республіки на чолі з отаманом С. Петлюрою та військову допомогу, Україна мала віддати частину українських земель. Водночас С. Петлюра визнавав питання Східної Галичини внутрішньою справою Польщі, тим, фактично, перекреслив січневу 1919 р. угоду між УНР і ЗУНР про злуку.

Громадськість України й політичні партії з обуренням сприйняли угоду Петлюра-Пілсудський і виступили проти неї. ЦК Української партії соціалістів-революціонерів прийняв спеціальну постанову, в якій наголошувалося, що спроба С. Петлюри з допомогою Польщі відновити українську державність не відповідає інтересам українського трудового населення, веде за собою польську і російську контрреволюцію, порушує соборність українських земель. Члени Директорії також відмежувалися від укладеної угоди, визнавши її незаконною.

Коли поразка Денікіна стала невідворотною, уряд радянської Росії звернув увагу на Польщу. Було зроблено деякі пропозиції уряду Польщі щодо мирного розв'язання проблеми з визначенням кордонів. Москва начебто погодилася визнати демаркаційну лінію, що була сформована влітку 1919 р., як державний кордон. Водночас, починаючи з 1920 р., за наказом В. Леніна до Західного фронту з Уралу, Сибіру та Кавказу підтягувалися найміцніші підрозділи Червоної армії.

Напередодні невідворотної війни з Радянською Росією глава Польської держави Ю. Пілсудський вважав за необхідне врегулювати відносини з С. Петлюрою. Керуючись бажанням продовжити боротьбу за незалежну Україну, С. Петлюра прийняв польські умови. Варшавська угода була підписана у квітні 1920 р., за якою уряд Ю. Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР. Таке рішення мало символічне значення. Однак С.

Петлюра мав піти на реальні поступки після отримання згоди на встановлення кордонів вздовж території, вже окупованої військами Ю. Пілсудського.

25 квітня 1920 р. поляки розпочали наступ на 500- кілометровому фронті силами трьох армій, чисельність яких становила 150 тис. осіб. 15 тисяч вояків С. Петлюри просувалися разом з поляками і 6 травня вони зайняли Київ. Більшовицькі очільники спокійно сприйняли звістку про перші успіхи поляків, оскільки об'єктивно співвідношення сил було на користь Росії. Контрнаступ радянських військ, розпочатий 5 червня, невдовзі перетворився на широкий наступ під проводом Михайла Тухачевського. На чолі завойованої Польщі Москва планувала поставити маріонетковий уряд Фелікса Дзержинського. Наступ Червоної армії і відмова країн Антанти надати чергову допомогу Польщі змусили поляків визнати Декларацію про тимчасові східні кордони Польщі, за якою українській Східній Галичині надавалося право на самовизначення.

Небезпека втрати державницьких прав, завойованих у 1918 р., міцно об'єднала навколо польського уряду найширші верстви населення. Союзницька Франція також поспішила надати допомогу озброєнням та людськими ресурсами. Військам М. Тухачевського довелося зупинитися за 23 км від Варшави, врешті вони змушені були відступити під нищівним натиском поляків. За 10 днів їх було відкинуто за р. Буг. Наприкінці вересня фронт перемістився в район Житомира та Бердичева. Угода про перемир'я, що була підписана у жовтні, закріпила згоду радянської влади залишити Західну Україну та Західну Білорусь у межах кордонів Польщі.

Після відходу військ Ю. Пілсудського за р. Збруч армія С. Петлюри впродовж місяця вела бойові дії на Лівобережній Україні. 18 листопада 1920 р. війська С. Петлюри залишили прикордонний Волочиськ і відступили до Польщі. Однак залишки армії УНР продовжували на Правобережній Україні безнадійну боротьбу партизанськими методами. Після численних протестів наркома у міжнародних справах радянської Росії X. Раковського наприкінці 1921 р. польський уряд поклав їм край.

12 липня 1920 р. міністр закордонних справ Англії лорд Керзон запропонував Москві умови перемир'я, за якими кордон між Польщею і радянськими республіками встановлювався за так званою „лінією Керзона”, що загалом відповідало етнічному розселенню українців за виключенням стародавніх українських земель, за які свого часу воював князь Володимир Великий, – Холмщина, Підляшшя і Сянщина. 17 серпня у Мінську розпочалися переговори про перемир'я, які були зірвані зміною ситуації на фронтах. Відновивши переговори 21 вересня у Ризі, радянська сторона готова була віддати всі бажані поляками українські землі в обмін на відмову з боку Польщі визнання і підтримки уряду С. Петлюри. Запропонований польський проект кордону був прийнятий радянською стороною без заперечень. 18 березня 1921 р. мирний договір було підписано: в межах Польщі опинилися понад 162 тис. кВ км українських земель з населенням понад 11 млн осіб[8].

Однак, не минуло й двадцяти років, коли внаслідок наступу радянських військ у вересні 1939 р. українські території були повернуті СРСР. У листопаді 1939 р. Західна Україна увійшла до складу Української РСР. Кордон між СРСР і Німеччиною встановлювався відповідно „лінії Керзона”.

Висновки. Україна була суб'єктом міжнародних відносин у період Української революції (1917-1920 pp.) та відносної політичної самостійності УСРР (1918-1923 pp.), а після входження у 1922 р. до СРСР втратила і цей статус.

Основними умовами та факторами впливу міжнародної політики на вирішення „українського питання” на той час були: розчленування українських земель між кількома державами; формування в міжнародної громадськості уявлення щодо „меншовартості” української нації; знищення виявів прагнення незалежності та соборності України. Серед факторів міжнародного впливу: військовий – загарбання та перерозподіл українських земель; політико-демографічний – відсторонення українців від розв'язання власних проблем, штучне винищення українського населення тощо.

7. УРСР в радянській зовнішній політиці

Перша світова війна кардинально змінила політичну та міжнародну систему відносин. Внаслідок розпаду Австро-Угорської і Російської імперій на політичній карті Європи з'явилися нові держави, серед яких Україна. За короткий період української революції 1917-1920 pp. самостійна українська держава пережила кілька етапів та набула різних форм державності – від УНР Центральної Ради, Української держави гетьмана П. Скоропадського до УНР доби Директорії. Для того часу характерні такі інститути державності: тимчасовий основний закон, політична та адміністративна структури, мережа громадських організацій, збройні сили, фінансова, судова системи і, зокрема, зовнішньополітичні відносини. На українських землях виникла Українська радянська республіка, яка утверджувала аналогічні інститути державності, але згодом увійшла до складу СРСР.

З урахуванням особливостей розвитку правових засад зовнішньополітичної діяльності українських національних урядів 1917– 1920 pp., а також урядів УСРР і УРСР 1917-1939 pp., правове поле діяльності України як суб'єкта міжнародних відносин можна умовно поділити на такі періоди.