Розділ «2. Ядерні гарантії Україні»

Україна до 1996 р. – ядерна держава з третім за силою ядерним потенціалом в світі відмовилася від ядерного арсеналу, який розташовувався на її території з часів Радянського Союзу. Відмовилася за умов надання їй провідними ядерними державами відповідних гарантій безпеки. Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала третій за величиною арсенал ядерної зброї в світі після Росії та Сполучених Штатів. Однак, в січні 1994 р. в тристоронній заяві, Київ підтвердив прагнення до повного роззброєння. Таким було власне прагнення України і таким було бачення світових ядерних лідерів, які так чи інакше тиснули на нашу державу. У 1994 р. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) в якості без'ядерної держави, і, передавши всі свої ядерні боєголовки в Росію для ліквідації, остаточно звільнилася від ядерного потенціалу до 1996 року.

Україна володіла ядерним арсеналом, що складався приблизно з 1900 стратегічних ядерних боєголовок і 2500 одиниць тактичної ядерної зброї. В арсеналі були міжконтинентальні балістичні ракети: 130 одиниць рідинних МБР, по шість боєголовок кожна (SS-19) і 46 одиниць твердопаливних МБР по десять боєголовок, з дальністю польоту до 11 000 км. (SS-24), а також 25 одиниць стратегічних бомбардувальників-ракетоносців Ту-95МС. Літак є найшвидшими гвинтовим літаком світу. 19 надзвукових стратегічних бомбардувальників-ракетоносців Ту-160 із змінною стріловидністю крила. Зараз є найпотужнішим бойовим літаком у світі. 1080 одиниць ядерних крилатих ракет класу повітря – земля великої дальності. Декілька сотень одиниць тактичної ядерної зброї.

02 червня 1996 р. Україна офіційно втратила ядерний статус. У 1999 р. 8 літаків Ту-160 та 3 літаки Ту-95МС Україна обміняла за газовий борг перед Росією. Дев'ять літаків Ту-160 та 21 літак Ту-95МС були знищені, ще по одному літаку зазначеного типу залишилось в музеї (м. Полтава). Доволі складні й коштовні операції за матеріальної підтримки США були, по суті, проведені в Україні до 2000 р. з усіма 176 МБР. За загальними оцінками на ці роботи США витратили близько одного мільярда доларів.

Верховна Рада України, оцінивши ситуацію, що склалася навколо України, прийняла спеціальну Постанову про ратифікацію Договору між СРСР і США про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь від 31 липня 1991 р. (м. Москва), і протоколу до нього, підписаного Україною в Лісабоні 23 травня 1992 р. У Постанові висувалися конкретні застереження і вимоги парламенту стосовно наслідків відмови від ядерної зброї, без урахування яких ратифікація не могла відбутися. У документі йдеться про те, що всі зобов'язання СРСР щодо виконання Договору про ліміти обмежень, інспектування тощо перебрали на себе колишні радянські республіки, тепер – незалежні держави СНД.

Уряди ядерних держав чинили шалений тиск на Україну з питання відмови від ядерної зброї. З вересня 1993 р. президенти України і Росії домовилися про ліквідацію всієї ядерної зброї, що розташовувалася в Україні. 14 січня 1994 р. в Москві Б. Єльцин, Б. Клінтон і Л. Кравчук підписали Тристоронню заяву Президентів Росії, США і України, якою підтвердили процес деактивації стратегічних сил на території України. Президенти визнали важливість компенсації Україні, Казахстану і Білорусі вартості високозбагаченого урану в ядерних боезарядах, розташованих на їхніх територіях, і домовились про надання справедливої і своєчасної компенсації цим країнам. Б. Єльцин і Б. Клінтон інформували Л. Кравчука про те, що Росія і США готові надати Україні гарантії безпеки, як тільки Договір СНО-1 набуде чинності і Україна стане державою-учасницею Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Президент Б. Клінтон підтвердив зобов'язання США надати технічну і фінансову допомогу для безпекового і надійного демонтажу ядерних сил і збереження ядерних матеріалів.

До кінця 1998 р. вся ядерна зброя Казахстану, України, Білорусі вже була в Росії.

Отже, шлях України до без'ядерного статусу був доволі складним і тривалим. Після розпаду Радянського Союзу увагу світу було прикуто до питання ядерної зброї, що залишилася на колишній радянській території – в Росії, Казахстані, Білорусі та Україні. З проголошенням незалежності України в багатьох постановах і заявах українського парламенту неодноразово йшлося про те, що у майбутньому Україна стане без'ядерною державою. Про це, зокрема, свідчать застереження українського парламенту до ратифікації Угоди про створення СНД. В документі було заявлено, що Україна має намір досягти без'ядерного статусу шляхом ліквідації під міжнародним контролем усього ядерного арсеналу і що присутність стратегічних сил на території України є тимчасовою. Цей намір, який і сьогодні є незмінним, деякі зарубіжні засоби масової інформації висвітлювали як одностороннє зобов'язання України. Тиск на Україну в цьому питанні чинився також і через структури СНД. При створенні СНД Україна погодилася передати всю тактичну й стратегічну ядерну зброю об'єднаному командуванню СНД, але не визнала її власністю будь-якої іншої держави, зокрема Росії.

Незважаючи на сильний тиск, що у 1992–1993 pp. чинили представники європейської та євроатлантичної спільноти щодо українського ядерного арсеналу, країна досягла внутрішнього консенсусу в питанні про відмову від ядерної зброї і приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без'ядерна держава. Президенти України і Росії 03 вересня 1993 р. домовилися про ліквідацію всієї ядерної зброї, що розташовувалася в Україні. Угода про утилізацію ядерних боєзарядів та інші документи про основні принципи утилізації ядерних боєзарядів Стратегічних ядерних сил, дислокованих в Україні, були підписані керівниками урядів двох країн.

Верховна Рада України, врахувавши всі позитиви і негативи домовленостей, погодилася ратифікувати антиядерні угоди – Постанову про ратифікацію Договору між СРСР і США про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаного в Москві 31 липня 1991 р., і протоколу до нього, підписаного в Лісабоні (Лісабонський протокол) від імені України 23 травня 1992 р. – тільки за умов виконання відповідних українських застережень.

Серед застережень привертають увагу такі: нерухомість, стратегічні і тактичні ядерні сили, зокрема ядерні боєзаряди, розташовані на території України, оголошено власністю України (пункт 1); Україна, яка стала власником ядерної зброї, наслідуваної від колишнього СРСР, здійснює адміністративне управління стратегічними ядерними силами (пункт 3); Україна як держава- власник ядерної зброї просуватиметься до без'ядерного статусу і поетапно вивільнятиметься від розміщеної на її території ядерної зброї за умов одержання нею надійних гарантій її національної безпеки, в яких ядерні держави візьмуть на себе зобов'язання ніколи не використовувати ядерну зброю проти України, не використовувати проти неї звичайні збройні сили і не застосовувати погрози силою, поважати територіальну цілісність і недоторканність кордонів України, утримуватися від економічного тиску з метою розв'язання будь-яких спірних питань (пункт 5); Україна виконає свої зобов'язання за Договором у передбачені ним строки /.../. Враховуючи нинішній кризовий стан економіки України, виконання цих зобов'язань є можливим лише за умов надання достатньої міжнародної фінансової і технічної допомоги (пункт 7); умови компенсації поширюються і на тактичну ядерну зброю, яка була вивезена в Росію з території України у 1992 р. (пункт 10); Верховна Рада України рекомендувала Президенту України затвердити графік ліквідації стратегічних наступальних озброєнь і забезпечити контроль над його виконанням (пункт 12).

Молода українська демократія довела, що є спроможною зробити вагомий внесок у європейську та світову безпеку шляхом зменшення запасу світової ядерної зброї. Цей крок України допоміг також зберегти чинний світовий порядок, що спирається на Статут ООН і структури Ради Безпеки ООН. Український безпековий внесок світова спільнота сприйняла позитивно, про що, зокрема свідчить участь України в роботі Великої сімки+6 з питань нерозповсюдження ядерної зброї у Південній Азії.

Як згадувалось вище, 14 січня 1994 р. в Москві Б. Єльцин, Б. Клінтон і Л. Кравчук у Тристоронній заяві Президентів Росії, США і України підтвердили процес деактивації стратегічних сил на території України.

Президенти прийняли рішення про одночасні дії щодо виведення ядерних боєзарядів з України із наданням компенсації Україні у вигляді тепловиділяючих зборок для атомних електростанцій. Президенти Б. Єльцин і Б. Клінтон інформували Л. Кравчука про те, що Росія і США готові надати Україні гарантії безпеки. А саме, як тільки Договір СНО-1 набуде чинності і Україна стане державою-учасницею Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), яка не володіє ядерною зброєю, Росія і США: підтвердять Україні свої зобов'язання відповідно до принципів Заключного Акта НБСЄ поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони держав-учасниць НБСЄ і визначати, що зміни кордонів можуть бути здійсненні тільки мирним шляхом і за домовленістю; підтвердять свої зобов'язання утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави і що жодні їхні збройні сили ніколи не будуть застосовуватися, крім цілей самооборони відповідно до Статуту ООН; підтвердять Україні свої зобов'язання відповідно до принципів Заключного Акта НБСЄ утримуватися від економічного примусу, спрямованого на те, щоб підпорядкувати своїм власним інтересам здійснення іншим учасником НБСЄ прав, притаманних його суверенітету; підтвердять свої зобов'язання добиватися термінових дій Ради Безпеки ООН з надання допомоги Україні як державі-учасниці ДНЯЗ, яка не володіє ядерною зброєю, у випадку якщо Україна стане жертвою акта агресії або об'єктом погроз агресії із застосуванням ядерної зброї.

Президент Б. Клінтон підтвердив зобов'язання США надати технічну і фінансову допомогу для безпекового і надійного демонтажу ядерних сил і збереження ядерних матеріалів (в рамках програми Нанна-Лугара на це передбачалось як мінімум 175 млн дол.). У Додатках до Тристоронньої Заяви Президентів Росії, США і України від 14 січня 1994 р. йшлося про технічні питання надання і застосування технічної допомоги: протягом десяти місяців Росія мала надати для атомних електростанцій України близько 100 т низькозбагаченого урану, а Україна вивезти на територію Росії 200 ядерних боєзарядів ракет для розукомплектування. Україна протягом семи років забезпечить ліквідацію всієї ядерної зброї, включно зі стратегічною наступальною зброєю. Росія і США сприятимуть виробленню і схваленню в МАГАТЕ угоди про постановку під гарантії МАГАТЕ всієї ядерної діяльності України.

Як наслідок частково реалізованих обіцянок ядерних країн, 03 лютого 1994 р. Верховна Рада України прийняла Постанову про виконання парламентських рекомендацій (застережень) з приводу ядерної зброї з боку Президента і Уряду України, в якій зняла застереження і доручила Уряду України здійснити обмін ратифікаційними грамотами про міждержавні угоди.

Письмові гарантії Україні щодо запобігання загрозам ядерних держав були отримані під час Будапештського саміту НБСЄ (5 грудня 1994 р.) у вигляді Меморандуму, який підписали США, Росія, Велика Британія, Франція і пізніше Китай. Однак цей документ не є юридично зобов'язальним. Механізм упровадження цих гарантій і досі не розроблено.

Певним чином саме така ситуація надала змогу Російській Федерації погрожувати Україні, зазіхати на нашу територіальну цілісність, захопити Крим, оскільки Україна не має надійного міжнародного захисту, а власні збройні сили виявилися не готовими до протистояння загарбникам. Отже, положення про гарантії безпеки Українській державі потребують подальшого опрацювання і затвердження на найвищому рівні, оскільки, як показала практика, ці гарантії виявилися пустопорожніми. Далі наводимо текст Меморандуму, а також аналітичну статтю, що розкриває позицію США на звернення України по допомогу до американського президента у зв'язку з агресією Росії у 2014 р.

Текст Меморандуму

(наводиться мовою оригіналу)