РОЗДІЛ I. ВИТОКИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Проте політичні реалії початку 1650-х років: чергова поразка гетьмана від поляків і чергова зрада так званих „союзників козаків” татар тощо, змушують українське керівництво наполегливо шукати сильних і надійних союзників у боротьбі з Польщею.

У складному переплетінні міжнародних подій тих часів особливого значення набувають українсько-російські документи, які стосуються Переяславської ради. Як з'ясувалося, під час цієї події жодного договору чи іншого документа не було підписано, а лише домовлено, що московський цар не тільки підтвердить давні права і звичаї українського народу, а й „еще всякого чина людям показовати имеет милость”. Після присяги козаків на вірність монарху в канцелярії гетьмана почали готувати звернення до московського царя Олексія Михайловича про підтвердження прав і привілеїв українських козаків, селян і міщан, яке дістало назву „Статті Богдана Хмельницького”. Наведемо текст цього документа.

"Божиею милостию, великий государю царю й великий княже Алексею Михайловичю, всеа Великия й Малыя Русии самодержче і многых государств государю й обладателю, твоему царскому величеству, мы, Богдан Хмельницкий, гетман Войска Запорожского, и всея Войско Запорожское и весь мир християнский росийский до лица земли челом бьем.

Обрадовався вельми с пожалованья великого й милости неисчетные (твоего) царского величества, которую нам изволил твоє царское величество показать, много челом бьем тебе государю нашему, твоему царскому величеству, и служить прямо і верно во всяких делах и повелениях царских твоему царскому величеству будем вовеки. Только просим вельми, яко и в грамоте просили есмя, изволь нам твое царское величество в том всем пожалованье и милость свою царскую указати, о чем посланники наши от нас твоему царскому величеству будут челом бити.

1. В начале изволь твое царское величество подтвердити права и вольности наши войсковые, как из веком бывало в Войске Запорожском, что своими правами суживалися, и вольности свои имели в добрах и в судах; чтоб ни воевода ни боярин, ни стольник в суді войсковые не вступалися, но от старших своих чтоб товарищество сужены были: где три человека казаков, тогда два одного должны судити.

2. Войско Запорожское в числе 60000, чтоб всегда полно было.

3. Шляхта, которые в Росии обретаются и веру, по непорочной заповеди Христове тебе, великому государю нашему, твоему царскому величеству, учинили, чтоб при своих шляхетцких вольностях пребывало, и меж себя старших на уряды судовые обирали й добрами своими и вольностями владели, как при королех польских бывало ...

5. На булаву гетманскую, чтоб надано со всеми приналежностями староством чигиринское, чтоб и не для всякого ряду пребывало.

6. ... чтоб Військо Запорожское само меж себя гетмана обирали, его царському величеству извещали...

7. Именей казатцких, чтоб них то не отбирал... Вдовы казатцкие осталые и дети их, чтоб в такой же вольності жили, как предки, отцы их".

Інші статті стосувалися власності війська і витрат: на писаря, суди військові, щоб млини були на кожного військового начальника, оскільки „хлеба пахать не могут”, тому що на службі. А також щодо вільних відносин з третіми країнами: посли щоб були вільно прийняті. У ст. 17 йшлося про заборону гоніння від польських королів і про вольності козацькі на віру.

17 лютого 1654 р. українське посольство виїхало з Чигирина і 12 березня прибуло до Москви. Наступного дня посольство прийняв цар і розпочалися переговори про затвердження статей Б. Хмельницького. Сам гетьман не поїхав до Москви, пославшись на можливі бойові дії. Після тривалого обговорення статей, у яких були розбіжності, 19-21 березня були проведені спеціальні переговори, після чого цар і Боярська дума підтвердили 11 статей Б. Хмельницького і прийняли узгоджений варіант документа, який увійшов в історію як „Березневі статті”.

Окремими грамотами московський цар підтверджував права і свободи населення України, Війська Запорозького, право на передачу Чигиринського гетьманства „на гетьманську булаву”, закріплював права української шляхти.

Отже, ратифікація Переяславсько-Московського договору у березні 1654 р. стала відчайдушною спробою української влади продовжити національне державотворення.

Проте Москва із самого початку доволі вільно трактувала укладений договір і порушувала зобов'язання. За такої ситуації, Б. Хмельницький і сам рішуче відходить від пунктів „Березневих статей”, здійснює активну дипломатичну діяльність для забезпечення міжнародних прав України, реалізації самостійної внутрішньої і зовнішньої політики. Він утримує понад 60-тисячне Військо Запорозьке, веде переговори зі Швецією, Угорщиною, Польщею, Австрією, Туреччиною, розширює кордони своєї держави, долучаючи до неї історичні українські землі, а також землі народів, які бажали об'єднання.

У подальшому, незважаючи на принципові розбіжності в оцінках сторонами засад двосторонніх відносин, суперечності щодо підпорядкування відвойованих у Речі Посполитої земель, концепції зовнішньополітичної орієнтації, Б. Хмельницький провадить гнучку політику щодо Москви, прагнучи зберегти воєнний союз із царем, наповнити його новим змістом і водночас доповнити домовленостями з іншими державами, зацікавленими у створенні антипольської коаліції.

Аналіз зовнішньополітичної діяльності України після укладання Переяславсько-Московської угоди 1654 р. дає підстави стверджувати, що боротьба з Річчю Посполитою залишалася пріоритетним завданням української зовнішньої політики. Водночас дві хвилі геополітичних перегруповань у Центрально- Східній Європі, а саме перехід Криму до табору союзників Речі Посполитої та оголошення останній війни Швецією творять у регіоні принципово нову геополітичну реальність. У нових умовах основним методом реалізації висунутого українським керівництвом завдання визначаються наступальні українсько- російські військові операції, здійснювані в межах Угоди 1654 р. Паралельно, з метою гарантування безпеки південних кордонів, активізуються дипломатичні контакти з Оттоманською Портою та придунайськими князівствами. У відносинах з Кримом превалюють методи опосередкованого тиску (через Стамбул) та військової блокади силами південних полків, запорожців, а також донських козаків і калмиків, що перебували на службі московського царя.

Не пориваючи з Москвою, наприкінці 1656 – початку 1657 pp. Б. Хмельницький як один із пріоритетних напрямів української зовнішньої політики розглядає курс на військову співпрацю зі Швецією. Кредо зовнішньої політики Б. Хмельницького найчіткіше виражене в його зверненні до шведського короля від 28 січня 1657 р.: „Немає в нас більшої турботи і інших справ, як тільки якнайстаранніше піклуватися про дружбу з усіма нашими сусідами; якщо вона у нас раз виникла, підтримуймо її вперто і міцно, а якщо ж маємо надію на майбутнє, усім серцем її підготовляємо”.

Водночас існували обставини, що перешкоджали цьому. Зокрема, після військових успіхів Швеції в регіоні польська шляхта добровільно визнала протекторат Карла X Густава, що знизило цінність козацької держави з точки зору захисту інтересів шведської корони. До того ж шведи в ультимативному порядку зажадали обмежити ареал поширення козацького впливу, що зрештою спричинило відхід українських військ з Галичини.

Шведський фактор змусив Україну піти на відновлення союзних відносин з Кримом. Уклавши угоду з ханом, Б. Хмельницький робить спробу впровадити в життя біполярну модель зовнішньополітичної орієнтації України, а саме: налагодження союзницьких стосунків з Кримом при збереженні протекції московського царя. У перспективі гетьман планував створити анти- турецький альянс європейських держав (у складі України, Росії та Швеції) з метою забезпечення міжнародного визнання української держави та відвернення сили головних суб'єктів геополітичної рівноваги Центрально-Східної Європи від втручання в українські справи. На жаль, усі ці задуми були обірвані смертю Б. Хмельницького у 1657 р. Хоча відродити Київську державу часів Ольги і Святослава правителю козацької держави не вдалося, гетьман створив українську автономію, своєрідну напівдержаву, яка існувала до 1764 р.