РОЗДІЛ I. ВИТОКИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

На зміну Б. Хмельницькому приходять інші. Період гетьманування Ю. Хмельницького (Хмельниченка), Я. Сомка, І. Брюховецького, Д. Многогрішного, П. Дорошенка, М. Ханенка та І. Самойловича завершується падінням Чигирина у 1678 р. Це період роздроблення України, час її важких бід. Спроба стабілізації Козацької держави на Лівобережжі (в російській протекції) та на Правобережжі помітних успіхів не принесла. Цей період тривав на Правобережжі до 1702 р., коли було придушено повстання С. Палія, а на Лівобережжі він завершився напередодні Північної війни Росії зі Швецією.

5. Зовнішньополітична діяльність українських гетьманів наприкінці XVII – XVIII ст.

Після завершення Визвольної війни Україна потрапила у скрутне соціально-економічне й політичне становище. Лівобережжя та Слобожанщина перебували у складі Російської держави, Правобережжя – Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини. Південь, що тільки-но почав освоюватися, відчував близькість володінь і влади кримського хана. Пошматована на окремі частини, Україна зазнала значних матеріальних і людських втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл були зруйновані, а їх мешканці загинули чи змушені були залишити рідні місця під тиском ворога. Сучасник тих подій, арабський мандрівник Павло Алеппський (Халебський, близько 1627-1669 pp.) так записав про Україну в своєму нотатнику: „Що нам сказати про цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали іх у полон тисячі; пошесті вони не знали, але в ці роки вона з'явилась у них, забравши з них сотні тисяч у сади блаженства ”.

Проте козацький дух, волелюбність українців залишились нездоланними. Поступово в них дедалі яскравіше виявлялось національне самоусвідомлення. Найчисельніша група населення – розкріпачене селянство Гетьманщини (порівняно з кріпаками Росії, з її консервативним монархічним правлінням) мала більше можли-

востей для суспільного розвитку та визрівання самобутніх етнічних рис у галузі художнього життя, побуту та звичаїв. Порівнюючи свої враження від перебування у Москві, а потім у Києві, П. Алеппський зазначав: „Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Росії) ніхто не може почувати себе хоч трохи вільним і задоволеним... Зате Козацька країна була для нас начебто рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі". Цар Петро І у 1698 р. зазначив у розмові з патріархом: „Священики у нас грамоти мало знають... Якби їх... у науку послати до Києва у школи... ” Зрозуміло, що загальний рівень освіти простого люду Росії був ще нижчим.

Що ж являли собою наприкінці XVII ст. українські землі, які відійшли до російської держави? Згідно з Андрусівською угодою 1667 р. між Московською державою і Річчю Посполитою, за якою повністю ігнорувалися інтереси, власне, України, територія на правому березі Дніпра опинилася під владою польської корони. Київ з навколишньою місцевістю (кілька верст навкруги) підпорядковувався Москві лише на два роки, однак у подальшому так і залишилося. Польща повертала також Сіверську землю та офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу російської держави.

Лівобережна частина Гетьманщини, як і в попередні роки, продовжувала поділятися на полки. На той час їх налічувалося 10: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський. Усі вони були поділені на сотні: від 7 до 20 у кожному. Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав та деякі інші міста мали власне самоврядування, користувались Магдебурзьким правом, наданим їм ще до Визвольної війни. Після Б. Хмельницького гетьмана обирали на військовій раді з наступним затвердженням паря. При ньому дорадчим органом залишалася генеральна старшина (генеральні обозний, суддя, писар, осавули, хорунжий, підскарбій і бунчужний).

Запорозька Січ законодавчо підпорядковувалась адміністрації обох країн (ні Польща, ні Росія волю гетьмана не брали до уваги). Певною мірою визначався західний кордон між Річчю Посполитою і Росією по Дніпру, починаючи від порогів до нижньої течії р. Сож. Від неї по межі Річицького повіту (охоплював „кут” південно-східного району, пізніше Мінської губернії на берегах Дніпра, Прип'яті та Березані) й частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія України повертала на Схід за Сож і ламано окреслювала східний кордон, встановлений ще Поляновським трактатом 1634 р.

Отже, фактично більшість здобутків українського народу, завойованих протягом майже двадцятилітньої кривавої війни за національне визволення, розчерком пера було принесено в жертву геополітичним інтересам Росії та Польщі. Оцінюючи цей факт, літописець Самійло Величко зазначив, що „всім козакам не корисний Андрусівський торг”, який був страшним ударом для української держави. Одразу після підписання Андрусівської угоди польська шляхта почала „вогнем і мечем” приводити населення Правобережжя до покори.

Договір про „Вічний мир” від 26 квітня (6 травня) 1689 р. між Росією і Польщею знову підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в категоричнішій формі. За ним по р. Орель окреслено південну межу краю, Польща відмовилася від протекторату над Запорозькою Січчю. Договір остаточно не тільки юридично, а й фактично закріпив за Москвою право на володіння Запорожжям. Північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Речі Посполитої пройшов від Січі вгору по Дніпру та гирлу р. Тясмин, а звідти до Чигирина і далі до Чорного лісу.

Нейтральною незаселеною зоною проголошувалися Південна Київщина і Брацлавщина, спустошені польсько-шляхетськими військами та турецько-татарськими нападниками. Західноукраїнські землі, Волинь і Північна Київщина поверталися Речі Посполитій, а Поділля залишалося під владою Туреччини.

Росія продовжувала чинити диктат на українських землях. Цар Петро І (1672-1725 pp.) із самого початку свого правління (1682 р.) розгорнув активну – то приховану, то явну боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. Він насторожено стежив за всіма міжнародними контактами Запорожжя, представників старшинської адміністрації Гетьманщини та Слобожанщини, суворо забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з іноземними послами. Законодавчо це ще раз затверджували „Коломацькі статті”[1]. Цей документ, порівняно з попередніми, містив кілька принципово нових пунктів, згідно з якими посилювалася влада царату на українських землях, що входили до складу російської держави. Гетьманові Лівобережної України заборонялося позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на то царя, а старшинам не дозволялось обирати гетьмана.

25 червня 1687 р. на посаду гетьмана було обрано одного з найвпливовіших діячів Лівобережжя генерального осавула Івана Мазепу (1687-1708 pp.). Завдяки політичному хисту І. Мазепи шкідливі для України ухвали Коломацької угоди залишилися не чинними. Гетьман добре розумів тактику і загальну політику щодо України царського двору. В цій справі для нього майже не існувало секретів. І. Мазепа, як досвідчений політик, щоб не йти на конфронтацію з Петром І, переконав царя в необхідності утримувати російську владу і на Правобережній Україні („якщо ті міста уступати, то на тому боці залишиться у державі його царської величності один Київ”). Отже, цілком очевидним є гостре небажання гетьмана щодо обмеження його влади на правому березі Дніпра та впливу на Запорозьку Січ. І. Мазепа протягом свого правління не полишав надії знову возз'єднати під своєю булавою Правобережжя й Лівобережжя. Цікаво, що навіть в іменних указах і грамотах його нерідко називали гетьманом Війська Запорозького обох боків Дніпра.

Водночас величезним тягарем реформаторські державницькі дії Петра І лягали на Україну, він цілком намагався підпорядкувати російській державі. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютистської влади, він писав закони, за висловом О.Пушкіна, батогом, жорстокі й примхливі, що ніби вирвались у нестриманого, самовладного поміщика.

Зміцнення позицій царату в Україні і послаблення гетьманської влади сталося після подій, пов'язаних з Північною війною 1700-1721 pp., з переходом до табору Карла XII частини козаків на чолі з І. Мазепою, який хотів вивільнитися від диктату Москви і здобути ширшу автономію для Гетьманщини. У 1706 р. була укладена угода зі Швецією, за якою Україна залишалась вільною державою, якій шведський король зобов'язувався надавати допомогу. Водночас Мазепа веде таємні переговори з польським королем Станіславом Ліщинським про федерацію України з Польщею. Все це робилося з єдиною метою – відірватись від Москви. Апогеєм політичної діяльності Івана Мазепи були 1708-1709 pp., коли він відкрито виступив проти московського царя Петра І та намагався створити антимосковську коаліцію з Туреччиною, Кримом, Молдавією, Валахією, Трансільванією, донськими козаками, кубанськими черкесами, калмиками, казанськими татарами і башкирами. Саме у цей час – 1708 р. – з'являється його „Маніфест до українського народу”, в якому зазначається: „Ми стоїмо, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху до себе надійного, щоб be обминути. ...не повинні ми воювати зі шведами, а ні з поляками, а ні з великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною..., а при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням польським, із своїми природними Князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Європі держави: Франція і Німеччина ”1.

І. Мазепа спробував підняти повстання проти засилля московського уряду й вивільнити Україну від Росії. Проте в цьому гетьмана мало хто підтримав – головним чином „низовики” під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка, який у березні 1709 р. привів до шведської армії 8 тис. запорожців (кавалерії), та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Цар Петро І оголосив І. Мазепу та його прибічників зрадниками: наказав ганьбити їх всілякими способами в церквах і перед народом усієї російської держави. Запорожці за посередництвом гетьмана І. Мазепи склали зі шведським королем угоду: король зобов'язався помиритися з російським царем за умови, що Україна і Запорожжя будуть визволені з-під Москви.

Ранком 27 червня (8 липня) 1709 р. під Полтавою стався вирішальний кривавий бій між військами Петра І і Карла XII, внаслідок якого шведський король і гетьман з рештками розгромленої армії втекли на територію, якою володів турецький султан. Мазепа надіявся лише на шведів, але фатальною і катастрофічною для нього стала Полтавська битва. Ця катастрофа, на переконання М. Грушевського, дала царству російському не тільки рішучу перемогу в Східній Європі, а підштовхнула його на стежку імперіалізму і нових завоювань.

У 1708 р. цар призначив гетьманом Лівобережжя Івана Скоропадського (1708 – 1722 pp.), хоча формально його обрано на старшинській раді в Глухові. Наглядачеві за І. Скоропадським – бояринові А. Ізмайлову було таємно наказано за будь-якого народного невдоволення чи зраді вводити в дію великоросійські полки. У 1722 р. царським указом створено в Україні так звану Першу малоросійську колегію, яка мала здійснювати нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин тощо. Такого політичного удару літній гетьман І. Скоропадський не зміг пережити і незабаром після виходу царського указу занедужав і помер. Цар взагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним, тобто виконуючим обов'язки гетьманом призначили Павла Полуботка (1722–1724 pp.), який дуже швидко за свої порівняно незалежні погляди потрапив до Петропавлівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань у 1724 р. помер. Імператор фактично придушив спробу козацької старшини відстояти свої політичні й соціальні права.

Взагалі репресії й нехтування людським життям були характерними для російського самодержця, що весь час відчували на собі особливо ті, хто намагався вести самостійну незалежну політику. Так, після переходу І. Мазепи на бік Карла XII цар наказав покарати багато людей, причому постраждали не тільки прихильники гетьмана, а й зовсім невинні. Значну кількість старшини він позбавив маєтків і урядових посад, їхні місця позаймали вірні чиновники з росіян, а також іноземці. У жорстокості стосовно українців не відставали від сюзерена і його васали, такі, наприклад, як Олександр Меншиков. Саме він наказав жорстоко винищити не тільки залогу, а й все населення Батурина – від малого до старого – за те, що мешканці міста виступили на боці І. Мазепи. Гетьманська столиця була варварські спалена.

Неймовірно тяжким випробуванням для українського населення стали примусові будівельні роботи по зведенню російських міст: спорудження фортифікаційних споруд, каналів; воєнні походи тощо. Козаків і посполитих нерідко ганяли до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Українців змушували воювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього, звичайно, залучались фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани, з яких додому поверталося від ЗО до 60%, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтва і т. ін.