РОЗДІЛ I. ВИТОКИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Міжнародна ситуація другої половини XVII-XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях. Багатостраждальний український народ понад століття перебував поміж „чотирьох вогнів”[5]. У результаті імперської політики Росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині та Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Після подій Визвольної війни протягом останньої чверті XVII–першої половини XVIII ст. на Правобережжі не утвердилося кріпосництво. Українські селяни, які обстоювали свою свободу, намагалися зберегти економічну самостійність власного господарства. Правобережна Україна з 1670-х pp. поступово втрачала свій державотворчий потенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впроваджували тут власний адміністративно-територіальний устрій.

Висновки. Підбиваючи підсумок зовнішньополітичним досягненням періоду Визвольної війни, зазначимо успішне розширення українських земель. Б. Хмельницький, отримавши автономію для козацької України, приєднав території трьох польських воєводств: Київського, Брацлавського й Чернігівського. Розірвавши відносини з Польщею 1654 р., Б. Хмельницький, який вже тоді мріяв про об'єднання в єдиній державі всіх українських земель, приєднав до української держави частини Білорусі: Мотилів, Чауси, Новий Бихів, Гомель, які увійшли в Білоруський полк. Це приєднання мало не тільки стратегічне, а й економічне значення, оскільки через ці землі пролягав торговельний шлях до Балтійського моря, куди спрямовувався український експорт. У Старому Бихові установив навіть „вільний порт”. Гетьман України Б. Хмельницький керував Україною як незалежний володар. Особливості керування в кожний період з обранням нового гетьмана закріплювалися в новому договорі – конституції. Так повстали Глухівські статті А. Многогрішного (1669 р.), Конотопські статті Самойловича (1672 р.), Коломацькі статті І. Мазепи (1687 р.). В основі всіх цих документів лежали статті Богдана Хмельницького, за якими залежність України від Московії лишалася обмеженою. Отже, Україна мала широку внутрішню автономію: свого голову – гетьмана, який обирався самими українцями, і з московським урядом укладався формальний договір. Країна мала власне військо (армію), свої фінанси, свій власний конституційний і судовий устрій, свої закони. До 1686 р. навіть українська церква залежала не від московського, а від царгородського (константинопольського) патріархату. Гетьман у важливих справах радився із старійшинами, тобто з генеральною старшиною і полковниками. Старшини з'їжджалися на наради кілька разів на рік, зазвичай на свята. Узаконити ці наради запропонував гетьман П. Орлик у своїй відомій конституції: скликати їх на Різдво, на Великдень і на свято Покрови. Ради збиралися і після Б. Хмельницького. На чолі центральної управи стояла під проводом гетьмана колегія генеральних старшин, що складалася з писаря, обозного, хорунжого, бунчужного, осавула й судді, які мали окремі функції. Генеральний писар серед іншого провадив міжнародні зв'язки і виконував функції міністра закордонних справ. Атрибутами держави – клейнодами – були державна печатка, прапори (хоругви); ознаками гетьманської влади – булава, бунчук. Уряди (управління) генерального осавула та генерального бунчужного виконували найважливіші доручення гетьмана – командували військом, їздили послами. Чужинці називали їх генерал-ад'ютантами гетьмана. Генеральні хорунжий і бунчужний виконували ще й церемоніальні функції під час прийому іноземців.

Активна торгівля велася з Польшею, Пруссією, Швецією, Австрією, Голландією, Англією, а також Литвою, Московщиною, Кримом, Туреччиною, Волощиною. Поглиблювалося станове розшарування і майнова нерівність, активізувалась товаризація господарства. У другій половині XVIII ст. у Ніжині та Києві на шовкових й шкіряних заводах, полотняних мануфактурах та інших підприємствах працювали наймані робітники. Великі суми грошей зосередились у руках старшинських і дворянських родин Апостолів. Галаганів, Скоропадських, Маркевичів – на Лівобережжі; Кондратьєвих, Квіток, Ковалевських та інших – на Слобожанщині. Українська молодь Їздила вчитися до інших країн: у Падуанський університет, єзуїтські колегії в Римі тощо.

Мандрівників-іноземців. які перебували в Україні, вражали добробут, високий рівень сільськогосподарської культури, (квіти, високе друкарське мистецтво, малювання, будівництво. Культура, м'яка вдача, гостинність і привітність українського населення особливо вражали порівняно з життям у Московії (див. „Записки" сирійця Павла Алеппського). Датський мандрівник Юст Юль (1711 р.) був здивований багатством і культурою краю: чистота, чемність, мальовничі чаги, красиві краєвиди нагадали йому Данію[6]. Українців знали і поважали у світі.

Глави провідних європейських країн вважали за честь мати Україну за політичного і воєнного союзника. Усе це підтверджує високий рівень розвитку українського народу, дух якого не вгасав під час багатолітніх воєн і спустошень, який досяг високого рівня освіти і культури, що вивів Україну часів Гетьманщини в один ряд з передовими тогочасними країнами Європи.

6. Зовнішня політика Української Народної Республіки

Перша світова війна 1914-1918 pp. призвела до розпаду Російської імперії та появи незалежної Української держави. Бурхливі події національно-визвольного руху 1917 р. привели до влади Українську центральну раду (УЦР). Незалежний український парламент очолив політичний діяч, історик і професор Михайло Грушевський, що перебував на той час у вигнанні. Першими Універсалами (законами) Центральна Рада проголошувала право українського народу на самоврядування, створила виконавчий орган Генеральний Секретаріат та законодавчо закріпила українську автономію. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки (УHP) в межах федеративної Росії. Українському уряду не вдалося укласти мирний договір з більшовицькою Росією, яка наприкінці грудня 1917 р. розпочала проти України військові дії.

08 березня (23 лютого) 1917 р. в Петрограді (столицю імперії м. Санкт-Петербург було перейменовано після російсько-німецької війни 1914 р.) застрайкували робітники. Десятки тисяч солдатів місцевого гарнізону приєдналися до них на третій день повстання. Ввечері 27 лютого було сформовано два управлінські органи, які потім відігравали провідну роль у розвитку подій: Петроградська рада робочих і солдатських депутатів і Тимчасовий комітет Державної думи (Парламенту). 15 (2) березня цар Микола II зрікся престолу. Думський комітет узгодив свої дії з Петроградською радою, було сформовано новий керівний орган – Тимчасовий уряд, що мав діяти до скликання установчих зборів, основною метою яких мало стати визначення форми державного устрою та прийняття конституції.

Представники влади в регіонах звернулися до громадських організацій, де керівні посади обіймали представники промислово- торговельних кіл та адміністративної бюрократії. Більшість з них належали до конституційних демократів (кадетів). 17 (4) березня 1917 р. в Києві було створено Раду об'єднаних громадських організацій. Виконавча влада була передана комісарам Тимчасового уряду. У волостях замість призначених посадових осіб почали діяти виборні комітети.

Товариство українських поступовців, організоване М. Грушевським, В. Єфремовим і Є. Чикаленком у 1908 р. як міжпартійний політичний блок, вийшло з підпілля і використало рекомендації Тимчасового уряду щодо створення регіональних рад для формування Всеукраїнської ради. Також 17 (4) березня в Києві одночасно з Радою об'єднаних громадських організацій було створено Українську центральну раду. Цей представницький демократичний орган виник на хвилі революційних подій, щоб очолити національно-визвольний рух в усіх українських землях. До Ради увійшли представники Товариства українських поступовців, православної церкви, прогресивних українських соціал-демократів та голови культурно- просвітніх, військових, студентських і наукових організацій, спілок та утворень.

Одразу після скинення монархії в українських промислових центрах почалося створення робочих рад, а в гарнізонах і на фронті – солдатських рад. Робочі ради були сформовані в Харкові, Катеринославі й Кременчуці. Ради були непартійними організаціями, що не мали історичних аналогів. Уперше вони виникли під час революції 1905-1907 pp., а потім – у 1917 р. як свідчення недовіри робітників до будь-яких державних інститутів. Заклик до експропріації засобів виробництва був найпопулярнішою ідеєю серед членів цих формувань. У середині 1917 р. в дев'яти українських областях було створено 252 ради, зокрема 180 на Донбасі.

Соціалістичні партії соціал-революціонерів (есерів) та соціал-демократів (меншовиків), що мали вплив на робочі та солдатські ради впродовж перших місяців революції, прагнули створення демократичної парламентської республіки. Вони не ставили завдання брати під контроль ради або державні органи, тому й підтримували законний Тимчасовий уряд. Представники іншої течії соціал-демократів – більшовики після повернення їхнього лідера В. Леніна з еміграції у квітні 1917 р., додали до своїх закликів девіз „вся влада радам”, таким чином перешкоджаючі демократичному розвиткові революційних процесів. Здобуття контролю за радами і проголошення Радянської республіки означало встановлення політичної диктатури партії більшовиків. Проголошення націоналізації засобів виробництва насправді стало еквівалентом встановлення їхньої диктатури в економіці. Кількість більшовиків в українських землях швидко зростала – з 2 тис. перед революцією до 10 тис. на кінець квітня 1917 р. У Києві, Харкові, Катеринославі й Одесі більшовики організовували робітничі та загони червоної гвардії, міліцію.

Національна революція не припинялася. Перші заяви Центральної Ради та її національна програма носили здебільшого культурний характер. Так, М. Грушевський висунув тезу щодо створення національної територіальної автономії України в складі Росії.

За два місяці революції в Україні утворилися різноманітні політичні партії. На основі Товариства українських поступовців – Партія соціалістів-федералістів, яка мала значний вплив на Центральну Раду, хоча була не надто численною. Українська партія соціалістів-революціонерів стала однієї з найбільших серед національних партій. Партія українських соціал-демократів, очолена В. Винниченком та С. Петлюрою, своєю чисельністю поступалася проросійській партії меншовиків: у 1917 р. в ній налічувалося близько 5 тис. членів, а кількість меншовиків становила понад 50 тис.

23 (10) червня 1917 р. Центральна рада проголосила І Універсал в Києві на конгресі делегатів українських підрозділів царської армії. У ньому проголошувалося право українського народу на самоврядування, про функції Українських установчих зборів, скликаних на демократичних засадах. Незабаром на закритому засіданні Центральної Ради було створено орган виконавчої влади – Генеральний секретаріат, на чолі якого став В. Винниченко. Тимчасовий уряд мав визнати Центральну Раду державним органом. Після такого успіху Рада прийняла II Універсал, де повідомляла про створення Генерального секретаріату та розвиток законодавчого закріплення української автономії.

За кризових обставин, екстремістські заклики ленінської течії проросійської партії соціал-демократів ставали дедалі популярнішими. Кількість більшовиків в Україні сягнула 33 тис. осіб. Однак своєю чисельністю партія Леніна все-таки поступалася меншовикам, а також російським та українським есерам. Поступово більшовики, які вирізнялися дисциплінованістю та агресивністю, та їх прибічники стали кількісно переважати в радах робітничих та солдатських депутатів. 21 (8) вересня Київська рада робітничих депутатів уперше визнала більшовицьку революцію.

7 листопада (25 жовтня) 1917 р. у Петрограді відбулося збройне повстання. Більшовики скинули Тимчасовий уряд та на II Всеросійському конгресі рад створили свій власний уряд – Раду народних комісарів – Раднарком, яку очолив Володимир Ленін. Жовтневий переворот створив нову політичну ситуацію, на яку Центральна Рада негайно відреагувала. В умовах фактичного двовладдя у Києві Центральна Рада 20 листопада 1917 р. видала III Універсал, що проголошував створення Української Народної Республіки. Водночас, прагнучи зберегти федеративну Росію, Центральна Рада не взяла до уваги найважливіші для новоствореної держави питання – територія, кордони, військо. Декларовані ПІ Універсалом заяви були занадто загальними, що не сприяло консолідації споконвічних українських земель.

Під впливом наступу російських військ, контрольованих Раднаркомом, керівники Центральної Ради швидко втратили ілюзії щодо можливості перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Основною метою стало відокремлення від більшовицької диктатури. Вночі 12 січня 1918 р. Михайло Грушевський видав IV Універсал Центральної Ради, який проголосив незалежність УНР.

В країні розгорнувся широкий рух створення державних органів республіки. 4 січня 1918 р. у київському готелі "Савой"[1] відбулося перше засідання міністерства закордонних справ, яке пізніше перебралося до будинку по вул. Терещенківській, 9. Першим міністром закордонних справ України, що очолив Генеральне секретарство міжнародних справ УНР[2], було призначено Олександра Шульгіна[3] з Української партії соціалістів- федералістів.

22 грудня 1917 р. Голова Генерального секретаріату (Уряду) УНР В. Винниченко і Генеральний секретар міжнаціональних (міжнародних) справ О. Шульгін затвердили „Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ”.