РОЗДІЛ I. ВИТОКИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Перший період – 1917-1920 pp. – становлення національних правових засад участі України в міжнародних відносинах. У діяльності національних урядів України він характеризувався ухваленням значної кількості як внутрішніх нормативних актів (універсали, звернення, конституції), так і міжнародно-правових актів (Брест-Литовський договір, договори з європейськими державами), де Україна була суб'єктом міжнародного права.

Другий період -1920-1923 pp. – утвердження міжнародно- правової суб'єктності України. У цей період УСРР, скориставшись своїм невизначеним державно-правовим становищем та враховуючи досвід попередніх українських урядів, також була на міжнародній арені суб'єктом міжнародного права. Правовими актами регулювання зовнішньополітичної діяльності були Конституція УСРР 1919 р., постанови ВУЦВК, ноти та звернення українського уряду до урядів інших країн. Завдяки зовнішньополітичній активності уряду УСРР вдалося з 1920 р. до початку 1923 р. встановити дипломатичні відносини з 15 державами. УСРР стала учасницею понад 80 міжнародних договорів та угод з європейськими країнами.

Третій період – середина 1923 р. – до початку Другої світової війни у 1939 р., а також період війни до початку 1944 р. – делегування міжнародної правосуб'єктності. У цей період формування правового поля діяльності України як номінального суб'єкта міжнародних відносин здійснювалося виключно Союзом РСР. Правова регламентація міжнародної діяльності України обмежувалася внутрішніми правовими актами (Конституція УСРР 1929 р., Конституція УРСР 1937 р., а також акти ЦВК УРСР).

У лютому 1919 р. уряд Радянської України відмовився від назви, запропонованої Центральною Радою (УНР) і запровадив нову – Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Також було змінено назву уряду на Раднарком на зразок російського. Вибори до рад робочих, червоноармійських та селянських депутатів були проведені навесні 1919 р. Внаслідок маніпулювання нормами представництва більшовикам вдалося отримати цілковиту перевагу. Ради слугували лише прикриттям диктатури РКП(б)-КП(б)У, яких підтримувала армія. Згідно з Конституцією УРСР, створеною за моделлю конституції радянської Росії, найвищим законодавчим органом став Всеукраїнський з'їзд рад, між засіданнями якого його функції виконував Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК).

У заяві уряду зазначалося, що УРСР об'єдналася з РСФСР на принципах „соціалістичної федерації”. Сутність цього поняття не розшифровувалася, проте програма РКП(б), прийнята в березні 1919 р., зазначала, що Федеративний Радянський Союз є перехідною формою до повного об'єднання. Партія більшовиків прагнула якомога швидше централізувати військове та економічне управління. 01 червня 1919 р. Всеросійський центральний виконавчий комітет проголосив декрет про військово-політичну злуку. Найважливіші аспекти державного управління в більшості радянських республік було передано московським органам.

Тільки-но Україна стала радянською республікою, вона вступила у сферу дії „великого експерименту”. Ринкова економіка мала бути замінена на виробництво без торгівлі. Селяни сподівалися на те, що радянська влада роздасть їм володіння великих землевласників, що обіцяла в гаслах, які більшовики використовували під час жовтневого перевороту. Однак декрет ВУЦВК, прийнятий в лютому 1919 р., проголосив основною метою політики на селі колективізацію. Згідно з декретом уряд X. Раковського повинен був надавати преференції державним господарствам та колгоспам, створеним з експропрійованих земель.

У відповідь на політику, яку В. Ленін після її провалу і відмови від неї назвав „військовим комунізмом”, по країні прокотилася хвиля селянського спротиву. Отаман Зелений (Данило Ількович Терпило, с. Трипілля, тепер Обухівського р-ну Київської обл.), член партії соціал-демократів (незалежних), одним з перших став в опозицію до уряду з середині травня 1919 р. Він зробив усе можливе для того, щоб поширити діяльність свого майже дванадцятитисячного угруповання на лівий берег Дніпра, Переяслав, Умань та Золотоношу.

Підрозділи Нестора Махна[1], якого сільські отамани називали Батьком, діяли в Катеринославській області, поблизу Гуляй- Поля. Махно об'єднав під своїм проводом інші подібні повстанські загони в Полтавській, Харківській і Херсонській губерніях та увійшов у контакт з російськими анархістами, які й стали (Б. Волій, П. Аршинов, Барон та ін.) ідеологами й політкомісарами його руху. Основну масу війська становили місцеві селяни.

Махно успішно боровся проти денікінської армії, а також частково підтримував радянську владу, проте жорстко виступав проти анархізму комісарів та аграрної політики X. Раковського. Махновці друкували свої газети спочатку російською, а потім українською мовою[2]. Махно воював проти всіх, хто появлявся на теренах, що були під його владою, а центром весь час було Гуляй- Поле. На короткий час він укладає угоду з Першою бригадою УГА в Умані в серпні 1919 р. з отаманом М. Григор'євим та іншими боротьбистами. Разом звільняють від денікінців значні території в їх тилу, включно з м. Бердянськом, Маріуполем і Катеринославом. Невдовзі проте посварився з боротьбистами, підступно вбив отамана Григор'єва і увійшов у союз з більшовиками, вважаючи, що український рух був для нього більшою небезпекою. Коли ж більшовики остаточно вигнали денікінців, Махно став воювати й проти них, увійшовши на початку 1920 р. у союз з повстанцями отамана Н. Петренка й іншими, що визнавали уряд УНР. Під час польсько-українськго наступу на Україну Махно знову перейшов до більшовиків і разом з ними воював проти Врангеля у Криму. Тільки в серпні 1921 р. більшовики розгромили махновців, а сам Махно втік до Румунії. Махновські села на Гуляй-Пільщині були більшовиками виселені до Сибіру[3].

Найбільше повстання у травні 1919 р. очолив один з найвизначніших українських полководців часів Національної революції 1918–1919 pp., переможець „непереможної” Антанти, один із зачинателів Гайдамаччини XX століття, Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор'єв (справжнє його прізвище Никифор Серветник). З весни 1917 р. штабс-капітан Матвій Григор'єв розпочав українізацію частин російської армії, що входили до Бердичівського гарнізону. Коли наприкінці 1917 р. червона Росія посунула в Україну, Григор'єв виявився одним із нечисленних оборонців українського уряду. На кінець 1918 р. Григор'єв об'єднав навколо себе силу повстанців, одне лиш село Верблюжка дало отаману понад 4000 бійців. Чи не першою його операцією став напад на залізничну станцію Куцівку, де зупинився австрійський ешелон з набоями та зброєю. З Олександрії для наведення порядку був висланий німецький загін. Григор'єв не побоявся вишколених Першою світовою війною німецьких вояків і переміг в бою. Слава про нього покотилась херсонським степом... „Треба бити Антанту, бити большевиків, бити білих і червоних ворогів ”, – закликав Григор'єв.

Ганебна відмова Директорії розпочати бойові дії проти окупантів на Півдні України глибоко вразила отамана і стала однією з причин його розриву з українським урядом. Іншою важливою причиною став безпідставний арешт головнокомандувача Лівобережним фронтом УНР полковника Петра Болбочана, до якого Матвій Григор'єв ставився з великою пошаною. „Після арешту полковника Болбочана, – в розпачі сказав Григор'єв, – я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини”.

01 лютого 1919 р. Григор'єв оголосив повстання проти Директорії і атакував праве крило Армії УНР[4].

Розчарувавшись у Директорії, отаман Григор'єв – уже під червоними прапорами – розпочав похід проти Антанти. 10 березня після тяжких боїв він звільнив Херсон, а 12 березня – Миколаїв... 06 квітня Григор'єв уже в Одесі. „Непереможна” Антанта таки була скинена в море. 07 травня 1919 р. в Єлисаветграді був проголошений Універсал Головного отамана Херсонщини і Таврії „До українського народу”: „Народе український! Народе змучений!.. Тобі насильницько нав'язують комуну, чрезвичайку й комісарів з Московської „обжорки” і тої землі, де розіп'яли Христа. Народе український! Бери владу в свої руки... Геть ЧК! Вся влада Радам, але не партіям. Хай живе влада народу України! Борітеся – поборете!..”

Український народ з ентузіазмом відгукнувся на заклик скинути ненависне ярмо московської комуни. За короткий час були звільнені Катеринослав, Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, станції Бобринська і Знам'янка, Чигирин, інші міста та залізничні станції. Отаман Херсонщини і Таврії дав наказ військам увійти до

Києва, Полтави та Харкова. Характерно, що більшовицькі гарнізони і полки, які посилались проти Григор'єва, як правило, переходили на його бік – настільки були високим авторитет отамана серед червоноармійців та ненависть їхня до чрезвичайок.

За наказом Григор'єва у визволених містах скликались з'їзди Рад, які своїми рішеннями зміцнювали нову владу. Успіхи Головного отамана Херсонщини і Таврії вражали: буквально за кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. Все нові й нові міста звільнялись від влади московської чрезвичайки: повстанці увійшли до Кривого Рогу, Олександрівська, Олександрії, Єлисаветграда, Корсуня, Помічної, в Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Гайсин, Христинівку, Брацлав, Літин, Вінницю, Золотоношу та сотні, а можливо, й тисячі сіл і містечок.

Матвій Григор'єв повідомляє Симона Петлюру про створення ста сімнадцяти невеликих повстанських загонів загальною чисельністю до 15 тисяч козаків. Ці відділи отримали назву Херсонської дивізії та стали частиною Південного фронту Армії УНР. Поступово отаман опановує Херсонську та частину Катеринославської губерній. На визволених територіях проголошується українська влада...

Петро Федорович Болбочан (5 жовтня 1883 р. – 28 червня 1919 р.) – відомий військовий діяч, чия доля відбила в собі всю неоднозначність і трагічність розвитку тогочасного українського руху, суперечності в розумінні майбутнього України.

У квітні 1918 р. очолюваний П. Болбочаном військовий підрозділ Окремого Запорізького корпусу Армії УНР, забезпечений всіма видами зброї, здійснив вдалий Кримський похід, де виявився блискучий талант воєначальника та було продемонстровано здатність українців до творення власної регулярної армії, яка могла протистояти як більшовицькій та білій, так і німецькій арміям. Державницька позиція запорожців та їх командира збереглася і проявила себе під час Гетьманату П. Скоропадського, яка викликала невдоволення у проросійськи налаштованих колах гетьманського уряду. Неодноразово робилися спроби спровокувати конфлікт між Гетьманом та єдиною на той час національною збройною силою Запорізьким корпусом.

Більшовики, тікаючи з України, з люттю писали про „небезпечного противника”, „реакціонера, старорежимного генерала Бо- лбочана”. За його голову обіцяли 50 тисяч рублів.