РОЗДІЛ I. ВИТОКИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Україна проголосила гуманні ідеї боротьби за мир, захисту прав людини. В основу зовнішньої політики держави було покладено принцип миротворчості. Нижче наводимо відозву УЦР до всіх народів світу про встановлення миру від 21 листопада 1917 р.[4]: „Від імени Української Народньої Республіки Українська Центральна Рада визнавши потрібніш приступити до перемирря, одночасно повідомляє про це Союзні Держави. Центральна Рада також приступає до активного переведення справи миру. Тим Центральна Рада виповняє віддавна висловлену волю Українського народу і вже не раз винесені нею постанови про негайний мир, в чому досі ставало на перешкоді Тимчасове Правительство. Для того Центральна Рада постановляє:

1. послати представників від Генерального Секретаріату на фронти для ведення переговорів в справі перемирря.

2. звернутися зараз же від імени Української Народньої Республіки як до союзних так і до ворожих держав з пропозіцією розпочати мирні переговори, довівши про це до відома нейтральних держав;

3. одночасно повідомити про це Раду Народніх Комісарів та правительства иньших республік Росії для коордінації ведення сеї справи.

Разом з тим Центральна Рада приступає до негайного вироблення конкретної програми миру для предложения її від імени Української Народньої Республіки Народам Росії, а також Союзним і ворожіш державам, як основу для переговорів. Українська Центральна Рада закликає всі народи Росії прийняти в тих переговорах як найактивнішу участь ”.

Більшовики вороже поставилися до процесу державотворення України. Вони вбачали в ньому реальну загрозу утвердженню і збереженню своєї влади. З цього приводу один з видатних більшовиків-українців Микола Скрипник зазначав, що для більшості членів партії Україна не існувала як національна одиниця.

Розвиток подій змусив Центральну Раду шукати підтримки за кордоном. Деяку надію на порятунок давали переговори, які розпочалися в Бресті. Визначаючи перелік питань, які мала вирішити українська делегація, М. Грушевський особливу увагу звернув на необхідність домогтися згоди Австро-Угорщини та Німеччини на включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Холмщини і Підляшшя. 26 (13) січня 1918 р. делегації країн Четверного союзу визнали Україну незалежною державою, правоспроможною вступати в міжнародні відносини. З лютого між Україною і Австро-Угорщиною було укладено окрему таємну угоду, за якою австро-угорський уряд зобов'язувався не пізніше 20 липня 1918 р. провести поділ Галичини на українську та польську частини та, об'єднавши першу з Буковиною, створити окремий коронний край. За це Україна зобов'язувалася поставити Австро-Угорщині до 1 липня 1 млн т збіжжя. Німеччина підтримала прагнення України об'єднати свої землі.

9 лютого 1918 р. у Брест-Литовську було підписано першу мирну угоду в світовій війні між УНР та чотирма державами німецького блоку – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Кордони України встановлювалися відповідно до західних етнографічних меж розселення українців. Проти зазначеної лінії кордону виступила Польща, яка вимагала встановлення кордону по р. Буг, таким чином Холмщина залишилася б Польщі. Деякі політичні кола зазіхали на Волинь і Поділля. Навіть поступка УНР щодо майбутніх переговорів не завадила полякам заявити про невизнання Брестського миру. Після підписання договору українська сторона просила надати їй допомогу зброєю і боєприпасами у боротьбі з радянською Росією.

Питання оформлення державних кордонів постійно перебувало на порядку денному українського уряду. Найскладнішими виявилися переговори з цього приводу з російськими (більшовицькими) представниками. Згідно зі ст. 6 Брестського миру уряд радянської Росії зобов'язувався вивести з території України свої війська, визнати УНР і розпочати з нею переговори про підписання мирного договору і встановлення державних кордонів. Особливість полягла в тому, що на півдні Брянщини, заході Орловської, Курської і Воронезької губерній мешкала значна кількість українців, а певна кількість росіян проживала на Донбасі, Харківщині і Катеринославщині. З іншого боку, більшовики не уявляли собі будівництво соціалізму в Росії без українського хліба, вугілля та індустрії Донбасу. Це було однією з причин нападу на Україну радянської Росії в січні 1918 р. Втручання країн Четверного союзу швидко змінило ситуацію: в Україні радянська влада впала, радянські частини зазнали поразки і 23 травня 1918 р. розпочалися переговори. Керівники російської делегації – відомі політики Християн Раковський і Дмитро Мануїльський всіляко затягували переговорний процес, щоб виграти час. Позицію радянської делегації чітко окреслив Х. Раковський, на переконання якого Україна не могла вважатися самостійною державою, оскільки спадкоємницею царської Росії є радянська Росія, і саме вона має право на всі території, що входили до складу імперії[5].

12 червня 1918 р. договір з радянською Росією було підписано і 14 червня сторони розпочали обговорення питання щодо кордонів. Українська делегація, спираючись на міжнародну практику, запропонувала застосувати етнографічний принцип, радянська делегація – принцип самовизначення населення. 22 червня резолюцію було узгоджено: за основу обрали етнографічний принцип, а в спірних місцевостях – волевиявлення. До України мали відійти 10 повітів Воронезької, Курської та Орловської губерній, чотири повіти Чернігівської губернії та третина Донської області. Російська делегація знову заперечила і запропонувала передати вирішення цього питання спеціальній комісії, оскільки етнографічний принцип не влаштовував росіян. Особливе занепокоєння у більшовицьких представників викликала ініціатива української сторони провести переговори з державою Великого Війська Донського. Від слів більшовики перейшли до дій: у прикордонні з Україною регіони посилалися загони червоноармійців, які примусом домагалися від місцевого населення згоди на приєднання до Росії. Тих, хто не погоджувався, кидали до в'язниці, загрожували розстрілами.

Пристрасні дебати розгорнулися і навколо питання належності Донбасу: віддати Донбас, на думку Д. Мануїльського, означало для Росії економічну катастрофу.

Слабкість позиції Німеччини посилила домагання радянської Росії, яка активно готувалася до війни з Україною, про що свідчить збирання коштів серед населення і громадських організацій на перемогу радянської влади „над українськими націоналістами”, фінансові видатки на ведення бойових дій в Україні, створення групи військ Курського напряму, яка мала вести бойові дії.

Паралельно українська влада визначала кордони з Білоруссю і Кримом. За підтримки німецького командування українська держава розповсюдила свою владу практично на всі території, на які претендувала. У переговорах з Військом Донським спірною територією виявився Таганрозький округ і території понад р. Калитва, які до 1887 р. входили до складу Катеринославської губернії і переважну частину яких становили українці. Українську делегацію на переговорах очолював Дмитро Дорошенко. Згідно з договором у тимчасовому користуванні Донського керівництва залишалися залізниці. Окремий пункт документа стосувався становища українського населення на Дону, яке дістає усі права щодо своєї мови, школи й культури, як і всі інші громадяни.

Питання належності Криму ускладнювалося вже опублікованими українськими державними документами, а саме Ш Універсалом Центральної Ради, за яким півострів не згадувався у переліку українських земель. Українські і німецькі війська оволоділи півостровом наприкінці квітня 1918 р., після чого німецьке командування наказало українцям залишити Крим. Тут було утворено маріонетковий уряд т. зв. „самостійного” Криму і відновлено колишні російські закони. Важливість питання Криму для української держави порушив у дипломатичній ноті німецькому командуванню гетьман Павло Скоропадський (10 травня 1918 р.). Антиукраїнська політика створеного кримського уряду призвела до економічної блокади півострова: українською владою було припинено морський і залізничний рух і торгівлю, що привернуло увагу німецької сторони, військо якої могло опинитися без продовольства. Ситуація, що склалася, змусила кримський уряд поквапитися з прийняттям виважених проукраїнських рішень. У результаті проведених переговорів з кримською делегацією (Київ, вересень 1918 р.) було вироблено прелімінарні умови входження півострова до складу України – на правах автономного краю. До компетенції українського уряду передавалися зовнішня і внутрішня політика, керівництво армією і флотом.

Однак повстання Директорії проти гетьмана П.Скоропадського (листопад 1918 р.) поклало край намірам приєднати Крим. У квітні 1919 р. в Криму відновлюється радянська влада і утворюється Кримська Радянська Республіка у складі РСФРР.

На території Бессарабії[6] у 1917 р. було проголошено Молдовську Народну Республіку, що виявилося своєрідним політичним фарсом з метою приєднання Бессарабії до Румунії. З березня 1918 р. керівництво УНР надіслало урядам Німеччини, Австро- Угорщини, Болгарії та Румунії ноту протесту. 13 квітня 1918 р. Мала Рада прийняла „Заяву румунському урядові”, в якій засуджувала анексію Бессарабії. Уряд П. Скоропадського вжив рішучих дій щодо заборони вивозу товарів до Румунії і Бессарабії, фактично запровадивши проти них економічні санкції. Румунія зосередила на правому березі Дністра прикордонні війська і створила низку митних прикордонних пунктів, що свідчило про перенесення сюди державного кордону. У листопаді 1918 р. румуни захопили й українські землі Північної Буковини і північної частини Хотинщини. Позицію Директорії, яка прийшла на зміну П. Скоропадському, щодо кордону з Молдовою можна схарактеризувати як нейтральну: влада не мала ані бажання, ані можливостей відвойовувати українські землі. На противагу цьому більшовицький уряд В. Леніна розпочав активну боротьбу за повернення території Бессарабії до складу Росії: було накладено арешт на золотий запас Румунії, евакуйований до Москви, в односторонньому порядку перервані дипломатичні відносини з Румунією. Перемога радянських військ у Києві на чолі з генералом Миколи Муравйовим примусила румунську сторону піти на певні поступки у бессарабському питанні. Проте наступ Антона Денікіна на Україну і Москву не дозволив здійснити російські наміри щодо Бессарабії. Таким чином бессарабське питання затягнулося для Росії до 1940 р., а для України – до 90-х років XX ст.

Отже, Україна на початку XX ст. не спромоглася здобути незалежну державність і зібрати воєдино свої землі – Придунав'я, Хотинщину, Північну Буковину, Бессарабію.

12 листопада 1918 р. було підписано угоду про перемир'я між Німеччиною і країнами Антанти, що означало кінець Першої світової війни. Німецька та австро-угорська армії втратили свої окупаційні функції. У ніч на 14 листопада 1918 р. відбулося таємне зібрання лідерів українських партій, які утворили Директорію з метою усунення режиму гетьмана П. Скоропадського та відновлення УHP. Директорію очолив Володимир Винниченко, а її збройні сили підпорядковувалися Симону Петлюрі. Вони здебільшого складалися з тисяч загартованих у боях повстанців. За кілька тижнів Директорія взяла під контроль всю Україну.

Поява Директорії була неочікуваною для сусідів України. Антанта планувала заповнити вакуум влади в Україні, ввівши на її територію 12-15 військових підрозділів та окупувавши Київ і Харків. У листопаді озброєні сили С. Петлюри зіткнулися з опозицією польських військ Юзефа Пілсудського, який намагався якнайдалі відсунути невизначені кордони новоствореної польської держави.

Червона армія Льва (Лейби) Троцького оточила Україну з півночі та сходу, а Біла Гвардія А. Денікіна – з півдня.