РОЗДІЛ I. ВИТОКИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1. Про наше походження

Звідки ж пішла Земля Руська, земля українців? Відповідаючи на це питання, звернімося до наших коренів – до трипільської цивілізації (VI–III тис. до н.е.), яка дала могутній поштовх розвиткові культурно-цивілізаційних пластів в історії багатьох народів світу, розповсюдившись Європою і дійшовши до Китаю та Індії. Саме трипільці – автохтони нашої землі принесли в світ поняття і тривимірність Всесвіту, Інь і Янь, колесо, священне зображення Сонця і Богиню Життя. Ця цивілізація закинула паростки історії українського народу в благодатний грунт. Саме в трипільський період з'являються ознаки, що лишаються притаманними етнографічній складовій українців донині. Це і осілість, і розвиток хліборобства, й плекання хліборобом волів і мереження ярма. Так само сивий дим здіймався вгору над хатами, обмазаними глиною, і також зустрічається весна із сонячним коловоротом, і тривимірне дерево життя, і з вогнем відправлялися душі померлих у вирій. І досі, як і колись, жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І так само при вході в хату висить символічне вічне дерево життя: квітка у вазоні, збігаються мотиви гаптування рушників і вишиванок-оберегів.

Особливий вплив на розвиток слов'янства мав і скіфо-сарматський період (з VIII ст. до н.е.). Найпершою письмовою згадкою про зовнішні контакти на території сучасної України можна вважати період величезної військової експедиції перського царя Дарія І до Північного Причорномор'я близько 514-512 pp. до н.е., щоб підкорити державу наших предків – Скіфію. За переказами Дарій І отримав від скіфів дивні дари: птаха, мишу, жабу і п'ять стріл. Один з його радників, Гобрій, так розтлумачив зміст цього послання: „Якщо, перси, ви не станете птахами і не полетите високо в небо, або мишами і не сховаєтесь у землю, або жабами і не пострибаєте в болото, то ви не повернетесь до себе, вас згублять ці стріли”[1]. Кочовики перемогли персів і нападники повинні були повернути назад. Поразка Дарія принесла скіфам славу про їх непереможність. Про згадані події, а також про походження скіфів і їх переселення в причорноморські степи розповідає і давньогрецький історик Геродот, який у середині V ст. до н.е. мешкав у давньогрецькому поселенні на березі Дніпровсько-Бузького лиману в місті Ольвія[2] і описав події тих часів у своїх „Історіях”.

Поступово скіфів витіснили сармати, які через певний час також зникли. Значний вплив на розвиток і скіфів, і сарматів безсумнівно мали античні міста Північного Причорномор'я. Греки і римляни принесли сюди свої технічні досягнення, високу майстерність, особливо в галузях архітектури, ремесел, мистецтва тощо. Не обійшли вони своїм впливом і слов'ян.

Слов'яни – одна з основних гілок давньоєвропейського населення. Про їх походження і місце початкового проживання є кілька версій. Одна з них – дунайська – була висловлена ще Нестором- літописцем у середньовічні часи. Водночас слід враховувати, що контури розселення праслов'янства з часів виокремлення його принаймні у 2 тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти і аж до раннього середньовіччя (коли слов'яни були зафіксовані в письмових джерелах, а їх існування підтверджено археологічними знахідками) певною мірою змінювались. Упродовж 2-І тис. до н.е. праслов'яни могли перебувати на різних територіях, перемішуючись, при цьому не займаючи регіон загалом. Починаючи з раннього середньовіччя ареал слов'янського розселення інтенсивно збільшується, а його етнос займає чільне місце серед інших утворень цього часу.

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства. Вперше про слов'ян-венедів згадують римські автори. У II ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птоломей, а з VI ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами (племен): венеди (венети), анти і склавини. Тобто на рубежі нашої ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала у Європі з германцями, фракійцями, сарматами, ґвалтами, угрофінами. Одночасно з антами починають вживати назву слов'яни.

Слов'яни разом з Гунами посуваються на захід. Вони зазнають поразки від кочовиків, але лише на деякий час. Процеси консолідації й самоствердження слов'ян тривали, що сприяло утворенню у майбутньому могутніх військово-політичних союзів. Про це свідчать пам'ятки V ст., знайдені на межі лісостепової та поліської зон Східної Європи. Тут зароджувалися ранньосередньовічні східнослов'янські культури і звідси в часи Великого переселення народів – у середині І тис. н.е. – почалося розселення слов'ян на північний схід, південь і південний захід. У нових умовах старі назви – венеди, анти – в процесі розселення поступово зникають, а їх місце займають нові найменування.

Жили анти невеликими поселеннями по берегах річок. Займалися скотарством та хліборобством. Могильники їхні нагадували черняхівські, але були й окремі – для воїнів, яких ховали зі зброєю. Укріплення робилися не для кожного села, а спільні – для кількох поселень. Відомий український історик Михайло Брайчевський приписує антам зведення відомих Змієвих або Троянових валів – могутніх укріплень, які тягнуться на десятки кілометрів по річках Красна – Стугна, Рось – Трубіж, Сула. Аналогічні були й в Подністров'ї і сягали 10 м заввишки. Найбільше речей антів знайдено археологами у басейні р. Росі: лучеві фібули, підвіски, лунниці, дзвоники, прорізні бляшки, які згодом відбилися в українських речах.

Збереглося чимало відомостей про громадську та політичну організацію антів. Прокопій Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, ними здавна управляє народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Однак за часів загальної небезпеки вони обирали царя (гех), авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож (Божко, Божидар, Богдан), який у 380 р. організував союз для боротьби з остготським царством Вінітара. У цій боротьбі анти зазнали поразки: до полону потрапили і були забиті (розіп'яті) Бож із синами та 70 старійшин. Наступний вождь Мезамир відзначився у боротьбі з аварами у 50-х роках VI ст.

Політичне об'єднання антів нагадувало структуру об'єднань Західної Європи – Карла Великого, бургундів, вандалів, готів, – і було також нетривке. У всякому разі, об'єднання антів стало першою відомою нам спробою пращурів українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті. Держава антів, що проіснувала три століття – з кінця IV до початку VII ст. – впала під навалою аварів.

У III -VI ст. західні та південні слов'яни опанували широким ареалом земель, а в VII ст. назва анти остаточно зникає, її замінює найменування слов'яни – Σκλαβηνοί, Sclaveni. У V ст. слов'яни здійснюють походи на Балканський півострів, переходять Дунай, нападають на землі Візантійської імперії. Щоб захиститися від слов'ян, Візантія будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського хребта. Проте вона була не в силах зупинити цей рух. У 40–50-х роках VI ст. слов'яни починають оселятися за Дунаєм.

Частина слов'ян осідає у смузі лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина посувається далі на Карпати, на р. Тису. М. Грушевський зазначав[3], що з кінця VI ст. Прикарпаття було вже зайняте українськими племенами.

Про рух українських слов'ян з півдня на північ свідчить також назва притоки Дніпра – Десна, тобто „права”. Якби вони йшли з півночі на південь, Десна була б з лівого боку, вони не могли б назвати її „правою”.

Слов'яни розселилися на величезній території Європи та Азії: від Адріатичного моря до Тихого океану, від пустель Середньої Азії до Балтійського моря. В ранньосередньовічну добу вони жили навіть там, де нині майже не залишилося їхніх слідів: у материковій Греції, в Малій Азії, на Сицилії, в Італії та Іспанії.

Слов'яни опанували Східну й частину Центральної Європи, а також значні терени Балкан. Усюди вони жили компактними соціумами, становлячи єдиний величезний народ. Стародавні чеські та польські хроніки впевнено стверджують етнічну та культурну єдність слов'ян. Вчений чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у своїй „Повісті временних літ” (XII ст.) теж відзначив: „Був єдиним народ слов Енський”[4]. Прабатьківщина слов'ян згідно з дослідженнями лінгвістів, археологів, істориків та етнологів, простягалась у середній смузі Європи, на північ і північний схід Карпат, між Віслою та Дніпром.

Слов'янські племена полян у минувшину заселили сучасні Київщину і Канівщину, древлян – Східну Волинь, сіверян – Дніпровське Лівобережжя. Крім них на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров'я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни (Західна Волинь). За Прокопієм Кесарійським, племена склавинів і антів здавна живуть у народовладді, і тому у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно. Вони вважають, що бог Перун – творець блискавок – єдиний володар всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин. Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають, деякі не мають ні плаща, ні хітона, тільки штани. Всі вони високі і дуже сильні. Але вони не підступні й каверзні, але й у простоті вони зберігають гунський норов. Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне[5]. Що було основами для об'єднання народностей в єдине ціле? У першу чергу родовий побут, мова, звичайний уклад життя; єдиний княжий рід; християнська віра й єдина церква. Формою зв'язку між поодинокими землями-народностями були федеративні начатки[6].

Давні слов'яни досягли високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. З писемних джерел відомо, що у них були культові споруди – храми, капища і требища кількох типів – стовповидні будівлі під дахом, відкриті і закриті храми. Одне із таких святилищ було відкрите 1907 р. на Старокиївській горі славнозвісним київським археологом Вікентієм Хвойком (1850-1914 pp.). Учений виявив язичницьке капище VIII–IX ст., що підтверджувало сакральне значення Старокиївської гори. Що це був центр давньої столиці, показав розкоп залишків великокнязівського кам'яного палацу X–XI ст., оздобленого фресками й мозаїками. Окрім цього, були виявлені залишки жител та ремісничих майстерень, які обробляли камінь, кістку, метал тощо. Серед особливо відомих знахідок – унікальні ливарні формочки, запрестольний хрест. Саме тоді Вікентій Хвойко знайшов цеглу із зображенням великокнязівського тризуба. Відкриття центру давнього Києва викликало значний резонанс серед громадськості держави. Старокиївську гору назвали „руським Капітолієм”, її дослідження порівнювали з розкопками римського Форуму.

У культових спорудах чи просто неба стояли язичницькі божества з дерева або каменю. Кілька їх виявлено в Подністров'ї, найвідомішим з яких є Збруцький ідол на ім'я Род. Божество було зображено у вигляді високого чотиригранного стовпа, на кожній стороні якого нанесені зображення. Три світи символізують поширений у давнину поділ Всесвіту на небо – світ богів, землю, заселену людьми, та підземний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Такий трирівневий поділ світу дістав назву теорії світового дерева. Крім антропоморфних божеств слов'яни вшановували звірів, дерева, каміння тощо.

У Х-ХІ ст. у географічних назвах залишилися натяки на пересування племен. Збереглися назви долішнього Дніпра – Білобережжя і частини чорноморського узбережжя – „Лукомор'я”. На долішньому Дніпрі був торговельний осередок – Олешя, пізніше – Олешки. Українські колонії розташовувалися в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, у Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значних українських поселень на Чорномор'ї вказує і „Повість временних літ”.