Розділ «3. Матеріальні і культурні втрати України»

Нерозв'язані питання власності пострадянського простору, що включають ядерне роззброєння, поділ валютних та золотих запасів, закордонної нерухомості, повернення історичних цінностей тощо, вимагатимуть подальшої наполегливої роботи урядових структур, зокрема і зовнішньополітичного відомства. В Постанові Верховної Ради України „Основні напрями зовнішньої політики України” наголошено, що Україна вважає себе, нарівні з усіма іншими колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визнає будь-яких переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав. Про правонаступництво йдеться і в низці угод у межах СНД. Цими питаннями покликана також опікуватися Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей, створена 1992 р.

Свого часу до імперської Росії після знищення козацтва 1775 року було вивезено атрибути державної влади України – клейноди Запорозької Січі, бібліотеку й інкрустовану коштовним камінням бандуру Івана Мазепи, колекції Пилипа Орлика, Євангеліє Павла Полуботка, особисті речі Петра Могили, матеріали розкопок багатьох курганів скіфської культури, серед яких курган Чортомлик Дніпропетровської області (матеріальні знахідки IV ст. до н. е.), курган Солоха Запорізької області (IX ст. до н. е.), скарби золотих і срібних виробів X–XII ст. (25 кг), віднайдені на Полтавщині, фельдмаршальський жезл графа Рум'янцева-Задунайського, який він подарував Успенському собору Києво-Печерської лаври тощо.

Давньогрецькі мозаїки, у т.ч. мозаїчне панно „Дмитро Салунський”, а також інша частина фресок із Михайлівського Золотоверхого собору Києва, знищеного у 30-і роки XX ст., також опинилися поза межами України. Тільки в 1950 р. із Львівського історичного музею було вивезено 116 експонатів із золота та срібла (близько 12 кг). А у 1991 р. до Росії вивезено старовинні монети й прикраси зі скарбу, знайденого на Черкащині, та чимало іншого.

Повернення історичних цінностей на батьківщину було окремим питанням, що розглядалося країнами СНД. Про це йшлося у рішеннях чергового засідання/саміту СНД у Мінську (14 лютого 1992 р.) та в статтях спільної угоди (1996 р.). Країни Співдружності, ухвалюючи ці рішення, спиралися на положення резолюцій Генеральної Асамблеї ООН про реституцію культурних цінностей країнам їхнього походження, а також Конвенції від 14 листопада 1970 р. про заходи щодо заборони й попередження ввезення, вивезення і передачі права власності на культурні цінності.

Угоду про повернення культурних та історичних цінностей державам їхнього походження[1] підписали всі країни СНД 14 лютого 1992 р. Було створено спеціальну комісію експертів, яким мали надати можливість ознайомитися з фондами державних музеїв, бібліотек та архівів країн Співдружності. Проте українським фахівцям такої можливості не надали й не допустили до російських сховищ. Російська Державна дума 20 травня 1992 р. в односторонньому порядку денонсувала Мінську угоду про повернення історичних цінностей країнам їхнього походження.

Закордонна власність

Відповідно до Дагомиської угоди між РФ і Україною про подальший розвиток міжнародних відносин від 23 червня 1992 р. та Ялтинської Угоди між Україною і РФ про реалізацію прав на закордонну власність колишнього СРСР від З серпня 1992 р. обидві сторони 23 червня 1993 р. парафували угоду про передачу Україні об'єктів зарубіжної власності у 36 країнах, однак ця чисельність російською стороною поступово була зменшена.

Залишається складною ситуація довкола підписаного, однак не ратифікованого Верховною Радою України так званого нульового варіанта розподілу власності колишнього СРСР. Відповідно до Договору про правонаступництво з державного боргу й активів колишнього СРСР від 04 грудня 1991 р. Україні належить частка в 16,37 %, (або 12,1 млрд, дол., 7,8 млрд, перевідних рублів (використовувалися для розрахунків в СРСР замість доларів США), 42,1 т золота і на 600 млн рублів закордонного майна).

Наприкінці 1991 р. пасиви колишнього Союзу оцінювали в 93,7 млрд, дол., а активи – у 110,1 млрд., депозити Зовнішекономбанку становили близько 700 млн дол. Відповідно протоколів до договору сума зовнішнього боргу СРСР становила 81 млрд, дол.; активи: майно за кордоном – 3,5 млрд. руб. (за балансовою вартістю), борги країн, що розвиваються – 74 млрд, дол., борги колишніх соціалістичних країн – 47,9 млрд, перевідних рублів, золото – 259 т. Разом з іншими статтями це становило майже 400 млрд. дол.

Водночас оголошено й розмір боргів: близько 100 млрд. дол. Нагадаємо, що Україна готова була взяти на себе виплату 16,37 % боргів Союзу: 13,5 млрд. дол. і 2,8 млрд, перевідних рублів. Однак Росія так і не поінформувала українську сторону про наявне нерухоме радянське майно за кордоном.

Через постійний тиск західних країн Україна свого часу відмовилася від жорсткої позиції щодо вирішення питання власності колишнього СРСР за кордоном. Так, восени 1992 р. вона підписала договір про делегування Росії повноважень щодо управління боргами. 8 лютого 1993 р. Росія оприлюднила указ президента РФ Б. Єльцина „Про державну власність колишнього Союзу РСР за кордоном”, яким в односторонньому порядку привласнила всі права на закордонну нерухомість, а також взяла на себе всі зобов'язання, пов'язані з її використанням. Таким чином, у порушення міжнародно-правових норм були перекреслені всі попередні домовленості щодо поділу власності колишнього СРСР.

09 грудня 1994 р. уряди Росії та України[1] підписали угоду про нульовий варіант, за яким РФ мала стати правонаступницею колишнього СРСР із зовнішнього боргу та активів, у тому числі закордонної власності. Український парламент не ратифікував зазначеної угоди, оскільки вона була підписана без урахування державних інтересів України. На вимогу Верховної Ради України Угода могла набути чинності тільки за певних умов: погашення РФ заборгованості колишнього Зовнішекономбанку СРСР перед резидентами України. Нагадаємо: на початку 1990-х років усі внески українських громадян з Ощадбанків СРСР були переведені в Зовнішекономбанк, розташований у Москві, а провідні радянські підприємства до кінця 1991 року були переведені з союзного підпорядкування під юрисдикцію Російської Федерації.

Всі згадані вимоги щодо власності СРСР містяться у прийнятій Верховною Радою України 19 лютого 1997 р. Постанові „Про порядок ратифікації угоди між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва по зовнішньому державному боргу й активах колишнього СРСР”. Відповідно до цієї Постанови російська сторона має надати повну інформацію про балансову вартість закордонної власності СРСР, яку підтверджують висновки міжнародного аудиту, та про стан балансу Державного банку СРСР, Зовнішекономбанку СРСР, а також інформацію про обсяги золотого запасу і Алмазного фонду колишнього СРСР. Існують проблеми, пов'язані з передачею Україні постпредства колишньої Української РСР у Москві, де нині розташоване Посольство України в Росії, та з будинком Українського культурного центру в російській столиці. Поза згаданим існували складні питання й з розподілом власності між іншими республіками.