Розділ «4. Інші міжнародні організації пострадянського простору»

Після розпаду СРСР пострадянські республіки об'єднались у Співдружність Незалежних Держав (СНД). Організація мала забезпечити поступовий перехід країн до нової форми існування, що дало б змогу провести політичні та економічні реформи, докорінно перебудувати економічні засади державного розвитку. Не всі учасники організації увійшли під ядерний захист Російської Федерації. Міждержавні домовленості мали убезпечити безпеку, гарантувати внутрішньодержавну стабільність, протистояти внутрішнім викликам і сепаратистським тенденціям. Коспонсорами мирного врегулювання конфліктів на пострадянському просторі виступали Росія і Україна. Перша – як найпотужніша ядерна держава СНД, а друга – як стабільний чинник регіону. Через систему безпеки для всіх країн, яка спиралася на двосторонні відносини, Україна забезпечувала і власну безпеку.

СНД об'єднала 12 країн колишнього єдиного геополітичного простору, які взяли на себе зобов'язання розвивати рівноправне взаємовигідне співробітництво, розбудувати загальноєвропейський і євразійський ринки, співпрацювати у питаннях митної політики, захисту навколишнього середовища, гуманітарній та інших сферах. Країни СНД, що мають могутній природний, виробничий і науково-технічний потенціал, протягом 1990-х років пережили глибоку економічну кризу. Серед гальмівних причин розвитку можна виокремити: складний процес переходу на ринкові засади; програш одноосібних дій порівняно з колективними зусиллями; необхідність переорієнтації зовнішньоекономічних зв'язків на західні країни; відсутність концепції політичного та економічного розвитку; боротьба за лідерство в регіоні; явна й завуальована конкуренція, яка гальмує розвиток окремих країн і нівелює заходи щодо просування на світовий ринок; небажання розвивати спільні інтеграційні проекти, зокрема зони вільної торгівлі; перевага двостороннього співробітництва, розрахованого на коротку й середню перспективу.

Нові незалежні держави сформували і є учасниками різних міжнародних угруповань, серед яких – ЄврАзЕС, ГУ AM, ОДКБ, ЄЕП, кавказька четвірка, Митний союз, Центрально- Азійське співробітництво (ЦАС), ОЧЕС. Аналізуючи процеси, що відбуваються на пострадянському просторі, можна дійти висновку, що всі названі утворення виявилися неповноцінними об'єднаннями. Одним не вистачає правової основи для розвитку всеосяжної діяльності та утвердження у світовій системі міжнародних координат, іншим – економічної і політичної могутності, що вивело б об'єднання на міжнародний простір інтеграційного спілкування на паритетних засадах.

Процес утвердження України в СНД характеризувався особливою позицією держави у ставленні до наддержавних структур цієї організації. Нагадаємо деякі події недалекого минулого. 01 грудня 1991 р. в Україні відбувся Всеукраїнський референдум, у результаті якого Україна проголошена незалежною державою. 08 грудня 1991 р. керівники Росії, Білорусі й України – Голова Верховної Ради Республіки Білорусь Станіслав Шушкевич, Президент РРФСР Борис Єльцин і Президент України Леонід Кравчук на зустрічі недалеко від м. Мінська – ус. Віскулі Біловезької Пущі підготували і підписали Біловезькі домовленості: Заяву глав держав і Угоду про створення СНД. В Угоді, що складається з 14 статей, констатується припинення існування СРСР, поява нових незалежних держав і утворення нового формування. У документах йшлося також про те, що СНД є відкритим міждержавним утворенням і до нього може приєднатися будь-яка країна.

Верховна Рада України 10 грудня 1991 р. ухвалила спеціальний документ „Про ратифікацію Угоди про створення СНД” із застереженнями. Серед яких – вимога про спільний контроль над ядерною зброєю, її повну ліквідацію; проведення узгодженої політики соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців та їхніх сімей; створення на паритетних засадах координаційних інститутів у межах СНД; вирішення спорів шляхом переговорів на основі міжнародного права; дотримання територіальної цілісності та недоторканності кордонів країн-учасниць СНД та ін. Таким чином, застереження свідчили, що Україна, спираючись на норми міжнародного права, намагалася всіляко протидіяти перетворенню СНД у наддержавну структуру.

13 грудня 1991 р. президенти азіатських республік колишнього СРСР на саміті в м. Бішкек заявили про своє бажання приєднатися до СНД. 21 грудня 1991 р. в м. Алма-Ата було підписано Декларацію (Алматинська) про приєднання до Співдружності Казахстану, Киргизстану, Узбекистану, Таджикистану, Туркменістану, а також Вірменії, Молдови, Азербайджану. Крім Декларації було прийнято Угоду про координаційні інститути СНД. В Алма-Аті обговорювалися також важливі питання про правонаступництво: рішенням глав держав місце СРСР у різних міжнародних організаціях передавалося Росії. Було підписано також Угоду про спільні зусилля з питання ядерної зброї. У підписаному Протоколі всі учасники погодилися з тим, що тактичну ядерну зброю буде вивезено з території ядерних держав – України, Білорусі і Казахстану до Росії до 01 липня 1992 р.

На третьому саміті СНД, що відбувся в Мінську ЗО грудня 1991 р., були ухвалені Угода щодо стратегічних сил, Угода щодо власності колишнього СРСР за кордоном, кілька протоколів. В Угоді йшлося про розподіл власності колишнього СРСР за кордоном відповідно до внеску кожної республіки. У такому разі частка України становила 16,34 %. Серед протоколів привертають увагу: про допомогу в ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії (м. Спітак), про небезпечний екологічний стан Аралу, ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження рибних ресурсів Каспійського моря. Крім того, було підписано Угоду про спільну діяльність у дослідженні та використанні космічного простору, яку Україна підписала з деякими застереженнями; Угоду про збройні сили і прикордонні війська, тимчасові угоди про Раду глав держав і Раду глав урядів. В Угоді про збройні сили та прикордонні війська зафіксовано визнання з боку СНД з січня 1992 р. права України на власні збройні сили і захист кордонів своїми прикордонними військами та відмову від спроб командувати ними Головнокомандувача спільних збройних сил. Усього на засіданні в Мінську було розглянуто 9 міждержавних та 6 міжурядових угод.

Четверте і п'яте засідання глав держав СНД (16 січня 1992 р., Москва і 14 лютого 1992 р., Мінськ) мали військове спрямування: розглядався проект Договору про колективну безпеку, укладеного 15 травня 1992 р. Прийнято Заяву глав держав-учасниць СНД з військових питань, підписано Угоду про військову присягу у стратегічних силах (Україна не підписала), Угоду про статус стратегічних сил (Президент України Л. Кравчук підписав цей документ із застереженням про те, що Україна може вийти з угоди наприкінці 1994 р.), про принципи забезпечення збройних сил держав-учасниць СНД, Декларацію про дотримання принципів співробітництва, Угоду про правові гарантії військовослужбовців, звільнених з військової служби, Угоду про Сили спільного призначення (Україна не підписала), Угоду про повернення культурних та історичних цінностей державам їхнього походження, рішення про раду міністрів оборони СНД (Україна не підписала), Протокол про реформування і статут збройних сил колишнього СРСР (у документі не йшлося про Чорноморський флот), а також протокол про військово-морську символіку (Україна не підписала).

Обережну позицію щодо набуття членства в СНД зайняла також і Грузія. Україна, будучи засновницею Співдружності, не приєдналася до Статуту СНД та інших глобальних угод в межах об'єднання, а Грузія, що приєдналася до СНД у 1993 р., не підписала більшості спільних документів, а 22 січня 2010 р. внаслідок війни з Росією припинила своє членство в організації, вийшла з СНД. Таким чином, рішення, прийняті країнами на перших самітах, створили фундамент для функціонування об'єднання й відіграли визначальну роль у його подальшому розвитку. Фактично на перших самітах було вироблено принципи мирного політичного та економічного розмежування нових незалежних держав, закладено засади розвитку цього регіонального союзу та окреслено параметри майбутніх субрегіональних об'єднань у межах Співдружності.

Доволі різновагові можливості учасників, різнопланові тенденції розвитку, багатовекторність зовнішньої політики, пошук стратегічних партнерів поза межами організації, – все це не сприяло переходу відносин на вищий щабель взаємодії. Про слабкість мотивації функціонування Співдружності свідчить позиція Туркменістану, країн ГУАМ, недотримання положень договорів тощо.

Дезінтеграційні й децентрові процеси пострадянського простору дедалі більше даються взнаки, підтвердженням цього є військові дії Росії проти України 2014 р. і Грузії 2008 р., вторгнення і окупація Росією території України – Кримського півострова, ведення військових дій на сході України, торговельні війни, політичний та економічний шантаж з боку Російської Федерації практично всіх держав-членів організації.

Серед питань, що є актуальними й нині, переважають гуманітарні, оскільки на пострадянському просторі проживає змішане населення, як результат радянської ідеологічної політики, спрямованої на створення нового громадянина – радянської людини, що не має етнічних коренів. Питання захисту прав громадян періодично обговорюється Консультаційною радою керівників консульських служб МЗС держав-учасниць, в основу роботи якої покладено положення Мінської конвенції про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 1993 р. Українська сторона неодноразово наголошувала на необхідності врегулювання диспропорції в процедурах реєстрації громадян України на території Російської Федерації і Республіки Білорусь та громадян Російської Федерації і Республіки Білорусь на території України. Так само, з 01 січня 2003 р. мав бути запроваджений новий порядок перетину кордону з Російською Федерацією та Республікою Молдова, передбачений для Молдови Угодою про безвізові поїздки громадян від 18 травня 2001 р. Водночас для мешканців прикордонних районів мав зберігатися чинний порядок перетину кордону, що закріплено відповідною двосторонньою угодою з Республікою Молдова. Угоду з Російською Федерацією на схожих умовах планувалося підписати до кінця 2004 р. Однак, російська сторона змінила наміри у зв'язку з результатами президентських виборів в Україні. У зв'язку з загостренням міграційних питань, Україна наполягала на необхідності укладання угод про реадмісію на двосторонній основі, зокрема з Російською Федерацією, з метою створення на території Співдружності єдиного реадмісійного простору. Водночас, воєнні дії Російської Федерації проти України 2014 р., зростання кількості біженців з прифронтової смуги диктували необхідність посилення прикордонного контролю, що може частково убезпечити запровадження формули перетину кордону за закордонними паспортами.

Слід зауважити, що лише деякі угоди в межах СНД – близько 10 – було визнано всіма державами, більшість документів підписано вибірково, із застереженнями або з винятками. Диференційне ставлення країн до організації, боротьба за лідерство призвели до виокремлення в її межах двох центрів – російського та українського. Навколо Росії згрупувалися Білорусь, Казахстан, Киргизстан та Узбекистан. Ці країни крім Узбекистану переважно підтримують російські проекти: домовилися про утворення Митного союзу (МС, 1995 р.), який пізніше переріс у Євразійську економічну спільноту (ЄврАзЕС, 2002 р.). Туркменістан дотримувався виважено-відокремленої позиції і врешті закріпив нейтральний статус. Азербайджан і Молдова більшість рішень ігнорували: парламенти цих країн не ратифікували Угоду про утворення СНД. До кола країн, що намагалися вивільнитися з-під російського тиску, тяжіли поза Україною Азербайджан, Грузія, Молдова, до яких пізніше приєднався Узбекистан. Зазначені держави підтримали український проект – утворили ГУ(У)АМ, очолюваний Україною.

Позиція України залишалася незмінною: наша держава послідовно виступала противником утворення наддержавних виконавчих структур СНД – спільної військової організації, очолюваної Росією; об'єднаних прикордонних військ; деяких положень Статуту Співдружності тощо.

Дещо схожих позицій на перших етапах становлення дотримувались Республіка Білорусь і Туркменістан. Білорусь категорично ухилялася від формування військово-політичного союзу СНД доти, доки новий президент країни Олександр Лукашенко не прийняв позитивного рішення щодо участі країни у згаданих структурах. Туркменістан закріпив постійний нейтралітет.

У двосторонніх відносинах країн й досі не вирішені проблемні питання пострадянської спадщини: проблеми територіальної цілісності і суверенітету, питання навколо державних кордонів, ядерних гарантій[1], розподілу радянської власності, історичних надбань тощо.

Важливою й відповідальною сторінкою в історії становлення суб'єктної України стало ядерне роззброєння. Українська спільнота виявила неоднозначне ставлення до цього процесу. Переважна більшість населення сприйняла цей факт кроком до подолання стереотипів минувшини, до демократизації та європейського оновлення, вважаючи, що відмова від ядерності відкриє перед Україною всі шляхи до рівності і співробітництва у світовому вимірі. Інша – не підтримала рішення відмови від ядерної зброї, вбачаючи в цьому зраду державних інтересів. Деякі ж фахівці[2] вважали за необхідне залишити в Україні частину ядерного потенціалу, а саме – оперативно-тактичну ядерну зброю, яка могла б захисти Україну від ядерного шантажу і можливого ядерного втручання. Слід зауважити, що тиск на Україну щодо ядерної зброї здійснювався також через структури СНД.

На самітах Ради глав держав Співдружності було прийняте одноголосне рішення – передати всю ядерну зброю Російській Федерації як повноважній спадкоємиці СРСР. Одним із перших документів у цій площині стала Угода про спільні заходи країн СНД щодо ядерної зброї, укладена в Алма-Аті 21 грудня 1991 р. Сутність документа, який підписали глави ядерних держав С. Шушкевич (Білорусь), Н. Назарбаев (Казахстан), Б. Єльцин (РФ), Л. Кравчук (Україна), полягала в тому, що: рішення про необхідність застосування ядерної зброї (ст. 4) прийматиме Президент Росії за узгодженням з главами держав-учасниць Угоди; до 01 липня 1992 р. Республіка Білорусь, Республіка Казахстан і Україна мають забезпечити вивезення тактичної ядерної зброї на центральні передзаводські бази Росії для її розукомплектування під спільним контролем (ст. 6); Білорусь і Україна приєднаються до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., як неядерні держави й укладуть із Міжнародним агентством з ядерної енергії (МАГАТЕ) угоду про відповідні гарантії (ст. 5). Держави дотримуватимуться в ядерній політиці позиції трьох “ні” – не передавати, не виробляти і не зберігати ядерної зброї.

На третьому саміті 30 грудня 1991 р. (м. Мінськ) всі країни підписали Угоду про стратегічні ядерні сили. У ст. 4 документа йдеться про таке: до повної ліквідації ядерної зброї рішення про необхідність її застосування приймає президент Росії за узгодженням з главами Республіки Білорусь, Казахстану і України, після консультацій з главами інших держав Співдружності. При цьому зазначається, що Україна братиме участь в угоді про стратегічні ядерні сили лише до вивезення ядерної зброї за межі її території. Наступним кроком у цьому питанні стала домовленість із країнами про те, що до повного знищення ядерна зброя, яка розташована на території України, перебуватиме під контролем об'єднаного командування Стратегічних сил СНД з метою її невикористання і розукомплектування до кінця 1994 р., у т. ч. тактичної зброї – до 01 липня 1992 р. Отже, процес ліквідації ядерної зброї, розташованої на території Республіки Білорусь і України, мав здійснюватися за участі Білорусі, України та РФ під спільним контролем держав Співдружності. На черговому саміті 06 липня 1992 р. (м. Москва) країни підписали Рішення про участь держав-учасниць СНД у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї, в якому зазначено: Держави-учасниці – правонаступник СРСР підтримали Російську Федерацію у тому, щоби вона продовжила участь колишнього СРСР в Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї як держава, що володіє ядерною зброєю. Країни також заявили про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держави, що не мають ядерної зброї, і вживатимуть необхідних заходів відповідно до їх конституційної практики. Документ підписано всіма президентами країн СНД, крім глави Азербайджану.