Розділ 21. Правове регулювання ветеринарної справи в Україні

1. Правові засади ветеринарної справи

В умовах, коли у світі лютують масові захворювання сільськогосподарських тварин: великої рогатої худоби на губчасту енцефалопатію - в Європі, курей на грип - в Азії, в Україні утримується сприятлива епізоотична ситуація. Перевагою вітчизняної системи державного регулювання сільського господарства є розгалужена служба ветеринарної медицини і досить розвинутий інститут аграрного права - інститут правового регулювання ветеринарної медицини. В основі правового регулювання ветеринарної справи лежать публічно-правові відносини щодо забезпечення здоров'я свійських тварин та уникнення небезпек для людини, пов'язаних з хворобами тварин, а також приватноправові відносини щодо підвищення економічної ефективності сільськогосподарського тваринництва шляхом надання якісних послуг щодо лікування тварин.

Ветеринарне законодавство України - це система нормативно-правових актів, що містять правові норми, які регулюють правовідносини, що виникають у сфері ветеринарної справи. В Україні створена розгалужена система ветеринарного законодавства. Його вагомою складовою є нормативно-правові акти, які за юридичною силою традиційно поділяються на закони і підзаконні нормативно-правові акти.

Центральне місце у системі правового регулювання ветеринарної медицини посідає Закон України "Про ветеринарну медицину" від 25 червня 1992 р. (у редакції Закону від 7 жовтня 2008 р.). Взагалі цей Закон знає декілька редакцій: 1992 р., 1997 р., 2002 р., 2006 р., і остання - 2008 р. Така динаміка оновлення засвідчує його особливе значення в системі джерел аграрного права. Закон "Про ветеринарну медицину" визначає останню як галузь науки та практичних знань про хвороби тварин, їх профілактику, діагностику та лікування, ветеринарно-санітарну якість та безпеку продукції тваринного, а на ринках - і рослинного походження, про збереження здоров'я і продуктивності тварин, запобігання хворобам і захисту людей від захворювань, спільних для тварин і людей. Закон складається з 17 розділів та 109 статей.

Перший розділ визначає загальні положення, другий присвячений державному управлінню в галузі ветеринарної медицини, третій регулює державний ветеринарно-санітарний контроль та нагляд. Також Закон містить розділи: принципи розроблення, затвердження і застосування ветеринарно-санітарних заходів; захист здоров'я тварин; регулювання обігу тварин та репродуктивного матеріалу; надзвичайні протиепізоотичні комісії та карантин тварин; регулювання виробництва та обігу неїстівних продуктів тваринного походження; наукове забезпечення ветеринарної медицини, статус державної фармакологічної комісії ветеринарної медицини, статус державних та уповноважених лабораторій; регулювання виробництва та обігу ветеринарних препаратів, субстанцій та засобів ветеринарної медицини; вимоги до виробництва кормових добавок, преміксів та кормів для тварин; вимоги щодо здійснення міжнародної торгівлі; фінансування, матеріально-технічне забезпечення; ветеринарна практика, підготовка та статус спеціалістів ветеринарної медицини, інформаційне забезпечення державної служби ветеринарної медицини; відповідальність осіб за правопорушення в галузі ветеринарної медицини; міжнародне співробітництво та прикінцеві положення.

Іншими нормативно-правовими актами в системі ветеринарного законодавства є: закони України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", "Про захист тварин від жорстокого поводження", "Про тваринний світ", "Про племінну справу у тваринництві", "Про бджільництво", "Про безпечність та якість харчових продуктів", "Про молоко та молочні продукти", "Про охорону праці" (щодо охорони праці існує ряд правил, затверджених наказами Держнаглядохоронпраці України: Правила охорони праці у тваринництві: велика рогата худоба; Правила охорони праці у тваринництві: свинарство; Інструкція з охорони праці під час ветеринарних робіт та штучного осіменіння тварин; Правила охорони праці в лабораторіях ветеринарної медицини) та ін.

Важливе місце в системі нормативних актів посідає Положення про Державний комітет ветеринарної медицини, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2007 р. № 1075. Ним визначається правовий статус спеціально уповноваженого органу в сфері ветеринарії - Держкомветмедицини. Існує також цілий ряд підзаконних актів (інструкцій, настанов, положень, правил, вказівок, рекомендацій) у сфері ветеринарної медицини. Ввезення в Україну тваринної продукції з деяких країн заборонено. Відповідно до Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення стабільної епізоотичної ситуації в Україні" від 22 березня 2002 р. № 192/2001 в нашій країні значно посилено режим ветеринарного нагляду та контролю. Зокрема впроваджено режим повсюдної ідентифікації великої рогатої худоби згідно з наказом Міністерства аграрної політики України "Про запровадження ідентифікації і реєстрації великої рогатої худоби" від 17 вересня 2003 р. №342.

Слід зазначити також положення про паспорт великої рогатої худоби; положення про ветеринарну картку до паспорта великої рогатої худоби; положення про реєстр тварин; положення про замовлення, зберігання, облік бирок, бланків паспортів та ветеринарних карток до паспортів великої рогатої худоби. Також до ветеринарного законодавства належить низка положень: про головні управління ветеринарної медицини в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; про обласні державні лікарні ветмедицини; про регіональну державну лабораторію ветеринарної медицини; про управління ветмедицини в районах; про управління ветмедицини в містах обласного значення; про районні державні лікарні ветмедицини; про міські державні лікарні ветмедицини; про міжрайонну державну лабораторію ветеринарної медицини; про міську державну лабораторію ветеринарної медицини; про лабораторію ветсанекспертизи на ринку; про держлабораторію ветмедицини, розташовану за місцезнаходженням суб'єкта господарювання; про підрозділи ветеринарної міліції з проведення карантинних ветеринарних заходів тощо.

До джерел ветеринарного законодавства також належить низка інструкцій: про заходи з профілактики та боротьби з сибіркою тварин; про заходи з профілактики та боротьби з емфізематозним карбункулом; про заходи щодо боротьби зі сказом тварин; щодо профілактики та ліквідації захворювання тварин на ящур; про заходи профілактики та оздоровлення тваринництва від туберкульозу та багато інших.

Нормативно-правову базу здійснення ветеринарної справи також складають численні правила: правила та вимоги для боєнь, забійно-санітарних пунктів господарств та подвірного забою тварин; передзабійного ветеринарного огляду тварин і ветеринарно-санітарної експертизи м'яса та м'ясних продуктів; для птахівницьких господарств і вимоги до їх проектування; для суб'єктів господарювання з переробки птиці та виробництва яйцепродуктів; ветеринарно-санітарної експертизи яєць свійської птиці; видачі ветеринарних документів на вантажі, що підлягають обов'язковому ветеринарно-санітарному контролю та нагляду, тощо.

2. Правовий статус фахівців ветеринарної медицини підприємств, господарств

Ветеринарна служба сільського адміністративного району - основна ланка у системі ветеринарної справи. На її частку припадає 90% усього обсягу лікувально-профілактичних, протиепізоотичних і ветеринарно-санітарних заходів, що проводяться в Україні. Ветеринарну службу в районі здійснюють установи державної ветеринарної служби районного підпорядкування. Це районні управління державної ветеринарної медицини з підпорядкованими їм районними державними підприємствами (лікарнями), дільничними лікарнями, дільницями, пунктами ветеринарної медицини, районними державними лабораторіями ветеринарної медицини та державними лабораторіями ветеринарно-санітарної експертизи на ринках, а також спеціалісти ветеринарної медицини аграрних підприємств, промислових тваринницьких комплексів, птахофабрик та інших господарств, підприємств і організацій. Очолює її головний лікар ветеринарної медицини району.

Установи ветеринарної медицини обслуговують тваринництво аграрних підприємств та інших господарств, а також тварин, які є власністю громадян всіх населених пунктах району. Комплектують їх спеціалістами та іншими працівниками відповідно до типових штатних розписів.

Районна лікарня державної ветеринарної медицини - це провідна ветеринарна лікувально-профілактична установа в районі, її завдання - методичне й оперативне керівництво діяльністю установ дільничного типу, спеціалістів аграрних підприємств та інших господарств, а також надання їм необхідної допомоги в роботі, впровадження у практику досягнень науки і передового досвіду. В штаті підприємства залежно від кількості тварин у районі може бути від 11 до 19 працівників.

Дільнична лікарня ветеринарної медицини призначена для організації і здійснення заходів щодо боротьби із заразними і незаразними хворобами тварин, які перебувають на території сільського адміністративного району. Штат її - сім чоловік, у тому числі два лікарі ветеринарної медицини і один фельдшер ветеринарної медицини. Дільнична лікарня проводить облік захворюваності і смертності тварин у безпосередньо закріплених за нею господарствах і населених пунктах та надає звітність у встановленому порядку. Дільниця ветеринарної медицини-це лікувально-профілактична установа, в штаті якої є лікар, фельдшер і санітар ветеринарної медицини. Пункт ветеринарної медицини очолює фельдшер, а в його штаті є санітар ветеринарної медицини.

Дільниця і пункт є лікувально-профілактичними установами ветеринарної мережі, які обслуговують населені пункти, державні і при ватні господарства та інші організації у закріпленій за ними частині адміністративного району. Ветеринарна дільниця є лікарняною, а ветеринарний пункт - фельдшерською установою. Закріплення аграрних підприємств (господарств), а також населених пунктів за дільницею (пунктом) ветеринарної медицини здійснюється районним управлінням ветеринарної медицини з урахуванням місцевих умов і поголів'я худоби.

Ветеринарну службу на аграрних підприємствах (господарствах) та в інших тваринницьких господарствах здійснюють лікарі і фельдшери ветеринарної медицини, які перебувають у штаті господарства. Це самостійна служба господарства, яка в той самий час є частиною ветеринарної служби району, оскільки забезпечує ветеринарне благополуччя тваринництва в цілому. Працівники ветеринарної медицини підприємств (господарств) обслуговують одне господарство і, постійно перебуваючи в ньому, мають можливість регулярно проводити клінічні дослідження тварин, своєчасно виявляючи зміни у стані їх здоров'я, виділяти та ізолювати хворих і підозрілих на захворювання, усувати різні недоліки в утриманні тварин. Лікар (фельдшер) ветеринарної медицини зобов'язаний неухильно виконувати вимоги ветеринарного законодавства, керуючись Законом України "Про ветеринарну медицину", іншими нормативними актами.

Ветеринарною службою у господарстві керує головний або старший (на правах головного) лікар ветеринарної медицини, якому у спеціальних питаннях підлеглі працівники ветеринарної медицини господарства.

Керівник господарства має право збільшувати кількість спеціалістів тієї чи іншої категорії (у межах загальної штатної чисельності виробничого персоналу). Вирішуючи питання про чисельність спеціалістів ветеринарної медицини, беруть до уваги і місцеві умови, наприклад епізоотичну обстановку, спеціалізацію господарства, питому вагу тваринництва в господарстві тощо. Спеціалісти ветеринарної медицини тваринницьких комплексів і птахофабрик підконтрольні державній ветеринарній медицині. Вони не мають права обслуговувати тварин, які перебувають в особистому користуванні громадян на праві приватної власності.