Розділ 3. Джерела аграрного права

1. Загальна характеристика джерел аграрного права

Філологічне тлумачення поняття "джерело" розкриває його сутність як те, що дає початок чомусь, з чого випливає, черпається певний процес або явище. У царині права - це вихідне начало, з якого починається, випливає як право в цілому, так і окремі його галузі. Загалом право випливає з об'єктивної потреби встановлення певних правил поведінки, необхідних для нормального функціонування суспільства, закріплених у відповідній доступній і зрозумілій формі. У межах галузі права ці правила поведінки спрямовуються на врегулювання якісно однорідних суспільних відносин. Таким чином, джерела аграрного права - це форми зовнішнього виразу і закріплення правових норм, що врегульовують аграрні відносини. Тому в навчальній літературі поняття "джерела" і "форми" права зазвичай ототожнюються. Водночас у сучасній теорії права ці поняття розрізняються за формальною ознакою. До форм права відносять джерела, які формально визначені, тобто мають відповідну структуру і викладені переважно на паперових або інших матеріальних носіях. За цією ознакою до форм права не належать усні джерела, наприклад норми звичаєвого та природного права.

У теорії права виділяють такі джерела права: правовий звичай; нормативно-правовий акт; правовий прецедент; нормативний договір; міжнародні договори; принципи права; релігійні пам'ятки; природне право.

Визнання правового звичаю, зокрема звичаю ділового обороту джерелом приватного права, одержало нині нормативне закріплення у чинному ЦК України. За аналогією до ст. 7 ЦК України аграрно-правовий звичай можна визначити як правило поведінки, яке не встановлене актами законодавства, але є усталеним у певній сфері аграрних відносин. Усталеним певне правило звичаєвої поведінки стає у разі його відповідності таким ознакам: 1) визнання усім або більшістю населення сільського населеного пункту або регіону, на території яких розповсюджено такий звичай; 2) існування звичаю протягом значного проміжку часу, який може нараховувати декілька століть; 3) наслідком порушення звичаю, крім морального суспільного осуду, є настання певної матеріальної відповідальності. Наприклад, у селі зазвичай спільна череда випасається почергово кожним із власників тварин замість найму професійних пастухів. Договір про таке випасання не укладається навіть в усній формі, але у разі нанесення шкоди худобі під час випасання кожен із пастухів несе матеріальну відповідальність у вигляді відшкодування завданої шкоди. Для звичаю існує єдине обмеження, щоб він не суперечив актам чинного законодавства.

Правовий звичай як джерело аграрного права має нині досить локальне застосування. Звичаї у сільській місцевості є залишковим явищем, яке дісталося у спадщину від общинної організації ведення сільського господарства. Застосовуються правові звичаї переважно у аграрних відносинах, що виникають між особистими селянськими господарствами у процесі здійснення сільськогосподарської діяльності. Наприклад, межі між земельними ділянками окремих селянських господарств встановлювалися споконвіку і призначалися для забезпечення вільного доступу до сусідніх земельних ділянок. Таке розмежування здійснювалося завжди і фактично здійснюється й зараз на підставі норм саме звичаєвого права. Зазначені аграрні відносини, будучи за своєю сутністю сервітутними, лише нещодавно одержали нормативне закріплення у чинних Цивільному та Земельному кодексах України. Подібні відносини існують і щодо відведення земель для прогону, годівлі, напування худоби тощо.

Нормами звичаєвого права досі врегульовуються і деякі аграрно-трудові відносини між членами особистих селянських господарств. Так, серед селян дотепер розповсюджені відносини щодо взаємної допомоги у "пікові" періоди посівних і збиральних робіт, кормозаготівлі та обслуговування худоби. Така допомога є безоплатною і здійснюється переважно на зворотній відробітковій основі. Звичаєвим правом також встановлюються розмір і види оплати праці за виконання робіт і надання сільськогосподарських послуг. Як правило - це натуральні та відробіткові види оплати. Поряд із цим необхідно відзначити існування значних відмінностей у правових звичаях, які врегульовують відповідні аграрні відносини, залежно від регіональних традицій сільських громад: соціально-економічних, культурно-побутових, суспільно-моральних особливостей та ін.

Правовий прецедент як джерело аграрного права не має такого значення і поширення, як у країнах з прецедентною (англосаксонською) системою права, де судочинство здійснюється на основі вже існуючих подібних рішень, які відбулися у судовій практиці. У вітчизняній системі права правові прецеденти набувають обмеженої форми тлумачень (роз'яснень), здійснюваних відповідними вищими судовими органами в межах своєї компетенції. До судових роз'яснень як джерел аграрного права можна віднести постанову Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16 квітня 2004 р. за № 7 у частині, що стосується земель сільськогосподарського призначення. Важливе значення також має постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України "Практика розгляду судами земельних спорів" від 1 вересня 2003 р., де узагальнюється практика вирішення земельних спорів, що виникли внаслідок реформування колективних сільськогосподарських підприємств, та ін.

Аграрний нормативний договір - це домовленість двох або більше суб'єктів аграрних відносин, яка базується на нормах аграрного права. Аграрний нормативний договір є формою аграрних правовідносин. Переоцінити значення аграрних договорів досить тяжко, адже вони пронизують всі види аграрних правовідносин, які опосередковують виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських підприємств: земельні, майнові, членські трудові та організаційно-управлінські відносини. Насамперед, це договори у сфері опосередкування аграрного майнового обороту, трудових договорів. Різновидом нормативного договору є засновницький договір, договори про спільну діяльність. Можливе також застосування ліцензійного договору, за яким надається дозвіл на використання об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема у сфері використання селекційних досягнень.

Міжнародний договір України - це укладений у письмовій формі договір з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 р. за № 1906-IV чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. При цьому міжнародні договори мають пріоритет над нормами вітчизняного законодавства у разі розбіжності їх змісту. Так, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Принципи аграрного права, їх класифікацію і особливості розглянуто вище. Існування принципів аграрного права дає змогу досягти: 1) уніфікації механізму правового регулювання аграрних відносин за рахунок уникнення колізійності норм аграрного законодавства; 2) врегулювання нововиниклих аграрних відносин при існуванні певних прогалин у законодавстві на основі відповідних принципів аграрного права.

Релігійні пам'ятки як джерела права притаманні сучасній мусульманській правовій системі. У європейському (континентальному) праві, представником якого є вітчизняна система права, основним джерелом виступає нормативно-правовий акт, який складається з норм права. Релігійні норми у нашій країні визнаються нормами моралі. Вони не мають правового впливу і не створюють юридичних наслідків, тому не є джерелами права в цілому та аграрного права зокрема. Релігійні пам'ятки становлять відповідний інтерес у історико-правових дослідженнях як одні з досить ефективних чинників суспільного регулювання у період, коли церква не була відділена від держави, а також у той час, коли була ще не сформована нормативна база правового регулювання аграрних відносин. Водночас не можна відкидати і взаємний вплив релігійних норм і норм звичаєвого права.

Природне право кожної людини (серед джерел аграрного права) розкривається, насамперед, як право на одержання якісних і безпечних продуктів харчування і предметів побуту, які виробляються з сільськогосподарської сировини. Забезпечується воно дотриманням медико-біологічно обґрунтованих вимог до безпечності продукції сільського господарства, а також стандартів її якості. Іншим природним правом людини є право на екологічно чисте навколишнє середовище. Інтенсифікація сучасного сільськогосподарського виробництва безумовно є техногенним фактором, який сприяє засміченню природних ресурсів шкідливими хімічними речовинами, хвороботворними мікроорганізмами і відходами. Тому кожний житель нашої країни вправі вимагати від сільськогосподарських товаровиробників дотримання своїх природних прав. Задовольнити зазначені потреби можна за рахунок розвитку органічного виробництва. Слід зазначити, що перелічені природні права людини-громадянина України закріплені на конституційному рівні.

Попри існування досить широкого переліку джерел права, все ж слід визнати, що найбільшою і найструктурованішою їх складовою є аграрні нормативно-правові акти. Особливо визначальним переважання цих джерел є саме для аграрного права, яке виникло і розвивалося, виходячи з нормативно-правових актів колгоспного законодавства. Тому найпоширенішою класифікацією нормативно-правових актів як джерел права загалом та аграрного права зокрема є їхня ієрархічна побудова за юридичною силою у межах структури відповідної галузі законодавства.

Існує також поділ аграрних нормативно-правових актів на уніфіковані та диференційовані. При цьому уніфікація здійснюється за предметом правового регулювання, а диференціація - за суб'єктами аграрних правовідносин. Уніфіковані акти приймаються з метою приведення аграрно-правового регулювання до єдиної основи. Уніфіковані акти врегульовують широке коло аграрних відносин, як правило, в межах одного або декількох інститутів. Наприклад, уніфікований акт, яким є Закон України "Про державну підтримку сільського господарства України" визначає основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки населення. У цьому Законі зібрано правові норми, які містилися раніше у різних нормативно-правових актах і були спрямовані на врегулювань державної підтримки сільського господарства. Як наслідок, всі інші нормативно-правові акти цієї сфери, що приймаються пізніше, повинні відповідати положенням цього Закону.

Диференційований аграрний нормативно-правовий акт є наслідком розподілу правового впливу залежно від особливостей правового становища суб'єктів аграрного права. До таких актів належать Закони України "Про фермерське господарство", "Про особисте селянське господарство" та ін.

Знаходячи свій зовнішній вираз, свою формальну визначеність у статтях кодексів, законів, постанов Верховної Ради України, указів Президента України, декретів і постанов Кабінету Міністрів України, актів галузевих міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування і місцевих органів державної влади, локальних правових актів, норми аграрного права формують загальну систему аграрного законодавства України. Іншими словами аграрні нормативно-правові акти у своїй сукупності формують систему аграрного законодавства. Нормативно-правові акти, які складають систему чинного законодавства, поділяються за юридичною силою у нижченаведеному порядку.

2. Конституція України - правова основа джерел аграрного права

Найвищою юридичною силою наділена Конституція України, норми якої є нормами прямої дії. Це означає, що навіть не знаючи і не звертаючись до інших нормативно-правових актів, будь-яка особа на підставі конституційних норм може звернутися до адміністративних, правоохоронних чи судових органів із заявою про порушення і захист своїх охоронюваних законом прав та інтересів і зазначені органи державної влади повинні прийняти цю заяву і вирішити справу по суті. Наступною особливістю конституційних норм є те, що всі інші нові норми права і нормативно-правові акти системи чинного законодавства повинні прийматися відповідно до норм Конституції України.

Сільськогосподарська діяльність, насамперед, пов'язана з використанням природних ресурсів, основним з яких виступає земля як незамінний і самовідтворюваний засіб виробництва. По-перше, в Україні на конституційному рівні було введено і закріплено приватноправовий режим власності на землі сільськогосподарського призначення і водні ресурси, які є основними природними факторами сільськогосподарського виробництва. По-друге, було конституційно закріплено принцип "власність зобов'язує". Це означає, що використання землі й інших природних ресурсів у сільському господарстві повинне бути раціональним, а також не повинне здійснюватися на шкоду людині та суспільству. По-третє, відбулася відмова від принципу безмежності прав на земельні ділянки, тобто правовий режим об'єктів природних ресурсів може містити певні обмеження, встановлені законом. Насамперед, це обмеження розміру ресурсів у приватній власності: 100 га земель сільськогосподарського призначення та 3 га водних об'єктів, мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення. По-четверте, встановлено гарантії непорушності права власності на майно сільськогосподарського призначення як сільськогосподарських підприємств, так і особистих селянських господарств. По-п'яте, створено умови вільного вибору виду праці, заборони примусової праці, гарантування захисту від незаконного звільнення. По-шосте, конституційно закріплено модель прав на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Це накладає на сільськогосподарських товаровиробників конституційний обов'язок здійснювати свою виробничу діяльність з найменшою шкодою як для навколишнього природного середовища, так і для здоров'я населення країни. Останній фактор забезпечується, насамперед, за рахунок виробництва якісної та безпечної сільськогосподарської продукції.