Розділ «86. Король у комерції’ і злиття інтересів душі й комерції’, а також: Усі шляхи до розуму ведуть від душі, але жоден не вертає назад»

Усі шляхи до розуму ведуть від душі, але жоден не вертає назад

На той час, коли кохання Генерала відступило перед його захопленням Діотимою й Арнгаймом, цей другий уже давно мав би ухвалити рішення більше не повертатися. Натомість він робив усе, щоб затриматися на довше, й далі тримав за собою кімнати в готелі, і складалося враження, ніби в його неспокійному житті настало затишшя.

Світ стрясали тоді багато подій, і той, хто на кінець тисяча дев’ятсот тринадцятого року був добре інформований, бачив перед собою розбурханий вулкан, хоча мирна праця всім і всюди навіювала переконання, що виверження лави вже ніколи не станеться. Переконання це не скрізь і не в усіх було однаково глибоке. З вікон мальовничого давнього палацу на Бальгаусплац, де справляв свої обов’язки начальник відділу Туцці, часто ще й пізнього вечора лилося світло на голі дерева в парку на другому боці вулиці, й освічені гуляки, швендяючи тут поночі, здригалися від страху. Бо так само, як святий Йосип сповнює звичайного теслю Йосипа собою, назва «Бальгаусплац» сповнювала тамтешній палац загадковістю, яка означала, що це — одна з тих півдесятка таємничих кухонь, де за запнутими вікнами вирішуються долі людства. Доктор Арнгайм про ці процеси знав досить непогано. Він одержував шифровані депеші, й час від часу до нього із призначеною лише йому інформацією зі штаб-квартири фірми приїздив котрийсь із його службовців; фасадні вікна в його готельному помешканні нерідко також були освітлені, й спостерігача з багатою уявою це могло б навести на думку, що тут ночує ще один, опозиційний, уряд — новітня, якась апокрифічна твердиня економічної дипломатії.

До речі, Арнгайм ніколи не проминав нагоди подбати про таке враження й сам; адже без того, що викликає в людей твій зовнішній вигляд, ти — лише такий собі солоденький водявий плід без шкірки. Уже за сніданком — а його Арнгайм з цієї причини з’їдав не на самоті, а в загальнодоступній готельній залі — він владно, як справжній, досвідчений урядовець, і воднораз спокійно й ввічливо як людина, котра знає, що за нею спостерігають, диктував щоденні розпорядження своєму секретареві-стенографісту; жодного з тих розпоряджень було б замало для того, щоб зробити Арнгаймові радість, але вони, ділячи місце в його свідомості не лише поміж собою, а й поступаючись ним перед сніданковими принадами, просто-таки підносилися на висоту. Очевидно, людський талант, щоб розгорнути крила — і це була одна з улюблених Арнгаймових думок — узагалі потребує певних обмежень; по-справжньому плідна смужка між зухвалою свободою думки й легкодухою нездатністю зібрати думки докупи, як скаже кожен, хто знає життя, — ця смужка надзвичайно вузька. А крім того, Арнгайм був ще й упевнений: дуже важливо, кого саме осяває думка. Адже свіжі й вагомі думки, як відомо, рідко попадаються котромусь одному ловцеві, а з другого боку, мозок людини, що звикла міркувати, невпинно породжує думки різної цінности; отож завершеність, дієздатну, успішну форму ідеї завжди мають діставати ззовні, не лише з мислення, а й з усієї сукупности життєвих обставин тієї чи тієї особистости. Чи то запитання секретаря, чи то погляд на сусідній столик, чи то привітання знайомого, який саме ввійшов, — одне слово, щось таке щоразу вчасно нагадувало Арнгаймові про необхідність прибирати значущого вигляду, і така цілісність вигляду відразу передавалась і його думкам. Цей життєвий досвід він узагальнив у переконанні, яке відповідало його потребам, а саме: що людина, здатна мислити, завжди має бути й здатною діяти.

Та, попри таке переконання, нинішній своїй діяльності Арнгайм надто великого значення не надавав; хоч мета цієї діяльности за певних умов могла виявитися й несподівано вигідною, він боявся, що на своє перебування тут марнує невиправдано багато часу. Він знов і знов нагадував собі про давню холодну мудрість: «Divide et impera»[2]; вона стосується будь-яких взаємин з людьми й речами і вимагає певного знецінення кожного окремого зв’язку сукупністю всіх, бо загадка настрою, в якому ти волієш успішно діяти, — це те саме, що й загадка чоловіка, якого кохають багато жінок, але який не віддає виняткової переваги жодній із них. Однак це не допомагало; його пам’ять ставила перед ним вимоги, що їх світ висуває перед людиною, народженою для великих справ, а він, хоч скільки порпався в собі, ніяк не міг приховати від себе того факту, що покохав. І це була річ дивовижна, бо серце, якому близько п’ятдесятьох років, — то м’яз стійкий, він уже не розтягується так легко, як м’яз двадцятирічного юнака в час розквіту кохання, і це завдавало Арнгаймові чимало прикрощів.

Насамперед він занепокоєно констатував, що його широкі міжнародні інтереси зів’яли, мов підтята під корінь квітка, а незначні, буденні враження, як, скажімо, від горобця за вікном чи привітної усмішки кельнера, просто-таки розквітли. Що ж до його моральних понять — а досі вони становили розгалужену систему обґрунтування власної правоти, систему, якої ніщо не уникало, — то ці поняття, завважив він, стали бідніші на зв’язки, зате набули якихось фізичних рис. Це можна було назвати відданістю, хоч загалом це слово мало багато ширше, принаймні ще й інше значення, оскільки без відданости не обійтися ніде; відданість обов’язку, комусь такому, хто стоїть вище від тебе, чи вождеві, та й відданість самому життю з його багатством і розмаїттям загалом була для нього, коли її розуміти як чоловічу чесноту, втіленням щирої поведінки, в якій, попри всю її чуйність, більше стриманости, аніж відвертости. І те саме можна сказати й про вірність, що, коли вона обмежена однією жінкою, має якийсь присмак вузькости; а також про лицарство й покірливість, про самовідданість і ніжність, про всі чесноти, які звичайно хоч і виступають у зв’язку з жінкою, але воднораз утрачають головне своє багатство, тож важко сказати щось певне про кохання до жінки — чи то воно прагне лише вірности, як ото вода, збігаючи, прагне найглибшої й зазвичай не бездоганної місцини, чи то воно — ота вулканічна місцина, від тепла якої розквітає все, що є живого на земній поверхні. Тим-то надто глибоке чоловіче марнолюбство в товаристві чоловіків почувається вільготніше, ніж у товаристві жінок, і коли Арнгайм порівнював багатство ідей, які він ніс у владні сфери, з тим щасливим станом, що його викликала в нього Діотима, то ніяк не міг позбутися враження зворотного руху, що розпочався в його житті.

Часом він відчував потребу обійматися й цілуватись, мов ото хлопчик, що, коли його бажання не сповнюється, нестямно падає до ніг тієї, від котрої дістав відкоша, або ловив себе на думці, що ладен заридати, викрикувати слова, які кидають виклик усьому світу, й, нарешті, навіть власноруч викрасти кохану. Адже не таємниця, мабуть, що на безвідповідальному краю свідомої особистости, де народжуються вірші й казки, привільно почуваються й усілякі дитячі спогади, і вони виразно проступають, коли легкий хміль утоми, нестримна гра спиртного чи яке-небудь потрясіння зненацька осявають сутінь цих сфер; і реальнішими, ніж такі марева, не були й Арнгаймові поривання, тож він не мав би причини через них хвилюватися (і такими хвилюваннями значно поглиблювати хвилювання первісне), якби це інфантильне відкочування назад уперто не доводило йому, що його душа сповнена збляклих препарованих моральних постулатів. Як людина, що жила на очах у всієї Європи, він завжди намагався надати своїм діям і вчинкам загального значення, й ця загальність раптом видалася йому чужою внутрішньому життю. Мабуть, це досить природно, коли щось має значення для всіх; але вражав зворотний наслідок із цього висновку, який, наслідок, також напрошувався Арнгаймові; адже якщо загальне значення чуже внутрішньому життю, то внутрішній світ людини, навпаки, нічого не означає, і тепер Арнгаймові ні на хвилину не давало спокою не лише прагнення вчинити щось неправедне, протизаконне, що безглуздо перекидало б усе з ніг на голову, але й обтяжливе усвідомлення того, що саме в цьому й полягає якийсь надзвичайно глибокий глузд і праведність. Відколи Арнгайм знову пізнав вогонь, від якого в нього пересихало в роті, його не полишало відчуття, що він збився з того шляху, яким простував спочатку, й що вся ідеологія великої людини, ідеологія, якою він жив, — це тільки вимушений замінник чогось такого, що він утратив.

Отож йому, цілком природно, пригадалося дитинство. На своїх хлопчачих світлинах він мав великі, чорні, круглі очі, як у малого Ісуса на картинах, де той дискутує у храмі з книжниками, й Арнгайм бачив, що всі його вихователі й виховательки товпилися навколо нього, дивуючись його обдарованості, бо хлопчик він був розумний і завжди мав розумних вихователів. Але він показав себе ще й палкою, чутливою дитиною, що не терпить несправедливости; а позаяк із ним вона статися не могла — адже він був надійно від неї захищений, — то на вулиці несправедливість до чужих людей сприймав, як до себе самого, й кидався через неї в бійку. Це було дуже важливе досягнення, коли врахувати, як йому в цьому заважали, бо жодного разу не минало й хвилини, і вже хто-небудь прибігав, щоб розборонити його із супротивником. А позаяк ті бійки тривали все ж таки досить довго для того, щоб нагромадити деякий гіркий досвід, хоч їх і припиняли досить вчасно для того, щоб у нього лишилося враження незламної хоробрости, Арнгайм і досі згадував про них схвально, й ця великопанська властивість ні перед чим не знати страху згодом перекочувала до його книжок та переконань, чого й потребує людина, котра має сказати сучасникам, як їм належить поводитись, щоб жити гідно й щасливо.

Той стан дитинства зберігся в нього, отже, в досить живому вигляді, а ось інший, що виник трохи згодом, почасти змінюючи й продовжуючи перший, перед споглядачем поставав тепер заснулим чи, правильніше сказати, скам’янілим, якщо під камінням тут вільно розуміти діаманти. Це був стан кохання, що, відчувши доторк Діотими, прокидався до нового життя, і прикметним для нього було те, що замолоду Арнгайм пізнав його спершу зовсім без жінок, узагалі без когось такого, кого можна з певністю назвати, і в цьому було щось бентежливе, з чим він усе своє життя не міг звладати, хоча з часом і дістав цьому новітні пояснення. «Те, що він мав на увазі, було, мабуть, лише незбагненним виявом чогось іще відсутнього, мов оті рідкісні міни на обличчях, пов’язані зовсім не з цими, а з якими-небудь іншими обличчями, котрі зненацька вгадуються по той бік усього побаченого; то були ніби тихі мелодії посеред гомону, ніби почуття в людях; адже в ньому жили почуття, що, коли їх шукали його слова, почуттями ще зовсім не були, просто в ньому щось немовби видовжувалося, вже кудись занурюючись кінчиками й зволожуючись, як ото в гарячково-ясні весняні дні, буває, видовжуються предмети, коли їхні тіні виповзають із них і, нахилившись в один бік, тихенько застигають, неначе віддзеркалення в струмку». Так висловив це — щоправда, багато пізніше й зробивши інший наголос, — один письменник, якого Арнгайм високо цінував, бо знати про того схованого від очей публіки, загадкового чоловіка вважали ознакою втаємничености; сам Арнгайм, до речі, його не розумів, оскільки такі натяки пов’язував із балачками про пробудження нової душі, модними в пору його юности, або з довгими, худими дівочими тілами, що їх полюбляло тоді образотворче мистецтво, підкреслюючи їхню худорбу вустами, схожими на м’ясисту чашечку квітки.

Тоді, десь так року тисяча вісімсот вісімдесят сьомого («Господи, це ж бо, виходить, цілий людський вік тому!» — подумав Арнгайм), його власні світлини показували сучасну, «нову» людину — так це називали за тих часів, — тобто на ньому був закритий, чорний єдвабний лейбик, а під комірцем широка пов’язка з важкого шовку, яка продовжувала моду доби бідермаєр, але мала нагадувати Бодлера, й це підкріплювало й одне нововведення — орхідея, що чарівливо-лиховісно стриміла в петельці, коли Арнгаймові-молодшому доводилося йти на званий обід чи вечерю і вводити свою юну особу в товариство бувалих комерсантів і батькових друзів. А ось знімки, зроблені в будні, щедро демонстрували дюймову лінійку, що прикрасою виглядала з-під м’якого англійського робочого костюма, до якого — це було, щоправда, досить кумедно, зате підносило значення голови, — додавали надто високий, цупкий стоячий комірець. Ось який вигляд мав тоді Арнгайм, і навіть тепер він мусив погодитись: його зображенням таки притаманна певна доброзичливість. Він непогано і з завзяттям, властивим ще незвичайній пристрасті, грав у теніс, майданчиками для якого в той перший час слугували газони; на батьків подив і в усіх на очах відвідував робітничі зібрання, бо за той рік, поки навчався в Цюріху, познайомився — яка ганьба! — із соціалістичними ідеями; зате другого дня міг, не довго думаючи, верхи на коні промчати робітничим селищем. Одне слово, все це була круговерть суперечливих, але нових духовних віянь, які породжували чарівливу ілюзію, нібито ти з’явився на світ дуже вчасно, — ілюзію вельми важливу, хоча потім, звісно, й усвідомлюєш, що цінна вона аж ніяк не своєю винятковістю. Згодом Арнгайм, дедалі частіше озираючись на консервативні тенденції, навіть засумнівався, чи це відчуття, що ти прийшов у світ останнім, не становить, раз у раз нагадуючи про себе, один із виявів марнотратства природи; однак від цього відчуття він ніколи не відмовлявся, бо взагалі не любив відмовлятися від будь-чого, що вже мав, і його колекціонерська натура дбайливо зберігала в собі все, що тоді було на світі. Але тепер, хоч яким різноманітним і довершеним поставало в його очах власне життя, йому здавалося, що з усього, чим воно насичене, зовсім інший вплив справляло на нього все ж таки те одне, що спершу з-поміж усього уявлялося найнереальнішим, — отой романтичний, сповнений передчуттів стан, у якому йому щось ніби нашіптувало: він належить не лише цьому діяльному, кипучому світу, а й ще одному, який завис у першому, мов затамований подих.

Це мрійливе передчуття, яке завдяки Діотимі тепер знов повернулося до нього в усій своїй первісності, веліло будь-якій ініціативі й діяльності вгамуватися, сум’яття юнацьких суперечностей і мінливі, рожеві надії поступилися місцем сну наяву, здогаду, що всі слова, події й претензії у своїй глибині, яка відвернулася від поверхні, — це те саме. У такі хвилини мовчало навіть шанолюбство, реальні події були далекі, як гамір за парком, Арнгаймові ввижалося, ніби душа вийшла зі своїх берегів, і нарешті ось вона, тут. Годі навіть думати, нібито це була якась філософія, ні, це було відчуття таке саме фізичне, як ото коли серед білого дня споглядаєш уже тьмавий місяць, що німо завис на ясному небі. Щоправда, в такому стані вже й юний Пауль Арнгайм спокійно обідав десь у фешенебельному ресторані, виходив, ретельно вбраний, у товариство і скрізь робив те, що належало робити; але можна сказати, що тоді від нього до нього було так само далеко, як до когось чи до чогось поряд, що зовнішній світ не завершувався на його шкірі, а внутрішній випромінював світло не лише крізь вікно роздумів, — ні, обидва вони поєднувалися в неподільне усамітнення й даність, спокійну, лагідну й глибоку, як сон без сновидінь. З боку моралі тоді виявлялася справді велика рівнозначність і рівноцінність; ніщо не було ні мале, ні велике, вірш і цілунок у жіночу руку важили не менше, ніж багатотомний твір чи політичний подвиг, а будь-яке зло було таке саме безглузде, яким зайвим за своєю суттю ставало й будь-яке добро в цій ніжній первісній спорідненості, що охоплювала все суще. Отож поводився Арнгайм достоту як завжди, тільки набувало це, здавалося, якогось незбагненного значення, за чиїм тремтливим пломінцем нерухомо стояла внутрішня людина й спостерігала людину зовнішню, що їла в неї на очах яблуко чи саме приміряла у кравця костюм.

То що це було — гра уяви чи тінь дійсности, до кінця збагнути яку ніколи не пощастить? На це є лише одна відповідь: усі релігії на певних стадіях свого розвитку стверджували, що це — дійсність; те саме робили й усі закохані, всі романтики, а також усі, хто любить місяць, весну й щасливе згасання перших осінніх днів. Згодом, однак, це знову втрачається — чи то звітрюється, чи то висихає, зрозуміти важко, проте одного чудового дня виявляєш, що натомість уже з’явилося щось інше, й забуваєш про це так само швидко, як забувають лише про нереальні події, мрії й фантазії. Оскільки це почуття первісної і вселенської любови зазвичай народжується одночасно з першою твоєю закоханістю, то з часом, уже й заспокоївшись, гадаєш, нібито знаєш йому ціну, й залічуєш його до тих дурниць, які можна собі дозволяти лише до одержання політичного виборчого права. Отак стояли, отже, з цим справи, та позаяк в Арнгайма це ніколи не було пов’язано з жінкою, то не могло воно природним шляхом разом із нею й піти йому із серця; просто це заступили враження, які сповнили його єство відразу, щойно він завершив науку, скінчилася його пора дозвілля й він прилучився до батькових справ. Ніколи не спиняючись на півдорозі, невдовзі він там збагнув, що будівниче й правильно побудоване життя — поема куди величніша, ніж усе, що навигадували у своїх кабінетах поети, а це вже було щось зовсім інше.

У цю пору вперше виявився його хист слугувати взірцем. Адже поема життя має ту перевагу перед рештою поем, що пишеться вона, цілком незалежно від її змісту, немовби великими літерами. Навколо найдрібнішого писарчука, що працює на всесвітній фірмі, крутиться світ, і частини світу зазирають йому через плече, тож нічого з того, що він робить, не позбавлене значення; а навколо самотнього автора в його кабінеті, хоч би скільки він грів чуба, кружляють, навпаки, хіба що мухи. І це так очевидно, що багато кому тієї миті, коли він починає творити в матеріалі життя, все, що хвилювало його доти, видається «суціль літературою», себто в найкращому разі воно справляє слабенький, невиразний вплив, хоч переважно й суперечливий, такий, що сам себе й нейтралізує і зовсім не має нічого спільного з бучею, яку навколо всього цього збивають. Не зовсім так, звісно, це було в Арнгайма, який ані цурався прекрасних поривань, пов’язаних з мистецтвом, ані спокійно дивився на те, що колись глибоко його хвилювало, як на дурість чи на примху; усвідомивши перевагу свого становища змужнілого чоловіка над становищем замріяного юнака, він, спираючись на досвід дорослої пори, одразу заходився сплавляти обидві ці групи вражень водно. Насправді він робив саме те, що роблять багато, навіть більшість освічених людей, котрі, вступивши в трудове життя, не бажають зовсім зрікатися колишніх своїх зацікавлень, а навпаки, аж тепер починають спокійно, по-зрілому ставитись до мрій і захоплень своєї юности. Відкриття великої поеми життя, в роботі над якою вони свідомо беруть участь, знов наділяє їх мужністю дилетантів, що її вони позбулися за часів, коли самі спалювали власні вірші; творячи поему життя, вони мають право дивитися на себе як на вроджених професіоналів і намагаються наповнити щоденні свої діяння духовною відповідальністю, відчувають за собою обов’язок ухвалювати тисячі дрібних рішень, щоб життя ставало прекрасним і моральним, беруть за взірець уявлення про те, нібито так жив Гьоте, й заявляють, що без музики, без природи, без споглядання невинних забав дітей і тварин, а також без гарної книжки їх життя не тішитиме. Цей середній стан суспільства, просякнутий такими настроями, й досі ще лишається в німців головним споживачем мистецтв і всілякої не надто складної літератури, однак на мистецтво й літературу, які колись здавалися представникам цього стану вершиною їхніх бажань, тепер вони дивляться, певна річ, принаймні одним оком, згори вниз, як на ранній період свого розвитку, — навіть якщо він на свій лад досконаліший, аніж їм хотілося б, — або тримаються про це такої думки, якої тримався б фабрикант листового заліза про творця гіпсових скульптур, якби виявив слабкість і вподобав його вироби.

На цей середній освічений стан Арнгайм був схожий так само, як розкішна махрова гвоздика садова на хирляву гвоздику-трав’янку, що притулилася край стежки. Перед ним ніколи не поставало питання духовного перевороту, принципового оновлення, він завжди думав лише про те, щоб пристосувати до реалій, опанувати, м’яко поправити, морально оживити потьмянілий привілей впливових сил. Він не був ані сноб, ані прихильник тієї частини аристократії, котра посідала вище, ніж він, становище; як людина, вхожа до двору, він, спілкуючись зі знаттю і зверхниками бюрократії, намагався пристосуватися до цього оточення, але в жодному разі не наслідувати його, лишаючись прихильником консервативно-феодальних звичаїв, прихильником, який і сам не забуває про своє буржуазне, сказати б, франкфуртсько-ґьотеанське походження, і не допускає, щоб про нього забували решта людей. Але цим досягненням його опозиційність і вичерпувалась, і більша суперечність видалася б йому вже несправедливістю. У глибині душі він був, либонь, переконаний: люди діяльні — на чолі з комерсантами, тими, хто на порозі нової доби їх об’єднує, хто керує життям, — покликані колись замінити старі сили при владі, й це сповнювало його якоюсь тихою гордовитістю, що її справедливість засвідчив увесь подальший розвиток; та якщо навіть припустити, що грошам властиво претендувати на панування, то відкритим лишалося ще питання щодо того, як цією бажаною владою правильно скористатися. Попередники банківських директорів та великих промисловців клопоту не мали, вони були лицарі й сікли своїх супротивників на капусту, а духовну зброю полишали кліру; а ось сучасна людина, навпаки, у вигляді грошей має, як це розумів Арнгайм, найнадійніший нині метод залагоджувати будь-які стосунки, проте цей метод буває не лише суворим і точним, як сокира ґільйотини, але й чутливим, як ревматик, — згадаймо хоч би гарячкові стрибки біржового курсу з найменшого приводу! — і якнайтоншими нитками пов’язаний з усім, що залежить від його влади. Завдяки такій тонкій пов’язаності всіх життєвих структур, забути про яку може лише сліпа ідеологічна пиха, Арнгайм у гордовитому, «королівському» комерсанті почав убачати синтез перевороту і твердости, сили й буржуазної цивілізованости, розважливого ризику й переконаного знання, але насамперед — символічний образ зародження демократії, що вже спиналася на ноги; впертою, невтомною працею над самим собою, духовною організацією приступних йому економічних і соціальних зв’язків, а також думками про побудову всієї держави й про управління нею він прагнув іти назустріч новій добі, де суспільні сили, волею природи й долі нерівні, розподілено розумно, плідно, й ідеал не розбивається об неминучі обмеження реальности, а вони очищують його і зміцнюють. Якщо це висловити мовою, що нагадує діловий жарґон, то він домігся, отже, злиття інтересів душі й комерції створенням узагальненого поняття «король у комерції», а почуття кохання, яке колись підказувало йому, що все у самій своїй суті поєднане, тепер стало ядром його переконання в єдності й гармонії культури і людських зацікавлень.

Приблизно в цей самий час Арнгайм почав і публікувати свої праці, й у них з’явилося слово «душа». Можна припустити, що він удавався до нього як до методу, до починання, до слова «королівського», адже ніхто не сумнівається, що князі й ґенерали душі не мають, а з-поміж фінансистів він був перший, хто її мав. Безперечно, давалася взнаки тут і потреба захиститися — і то в спосіб, недоступний діловому розуму, — від вельми розважливого найближчого оточення, а надто від батька, який мав вдачу діловитішу й владнішу і поруч з яким Пауль помалу починав грати роль чимдалі старішого кронпринца. І так само безсумнівно те, що його шанолюбне прагнення опановувати все варте пізнання (жодна людина в світі не годна була вдовольнити цей потяг до ерудованости такою мірою, яка відповідала б його, Арнгайма, потребам), — це прагнення знаходило в душі засіб знецінювати все, чого його розум опанувати не міг. Бо в цьому він нічим не відрізнявся від своєї доби загалом, яка знову продемонструвала глибоку схильність до релігії, але не з релігійних переконань, а, схоже, лише з такого собі по-жіночому дратівливого протесту проти грошей, знання й розрахунку, яким вона так палко віддається. Та було незрозуміло й невідомо, чи Арнгайм, говорячи про душу, вірив у неї сам, і чи наявність у когось там душі була для нього, Арнгайма, такою самою реальністю, як наявність у себе ж таки акцій. До терміну «душа» він вдавався тоді, коли не міг висловити чого-небудь жодним іншим терміном. У полоні внутрішньої потреби — адже Арнгайм був промовець, який не дуже пускав до слова кого-небудь іншого; а згодом, коли збагнув, яке враження здатний справляти на людей, щораз частіше і в своїх працях — він заводив мову про душу так, неначе її існування викликало не більше сумніву, ніж існування спини: цю ж бо, дивлячись на людину, теж, власне, не бачиш. Його охоплювала справжня пристрасть писати отак про щось невідоме й сповнене здогадів, уплетене в очевидність світових справ, як глибоке мовчання в жваву розмову; він не заперечував користи від знань, навіть навпаки, сам вражав тим, що нагромаджував їх із завзяттям, на яке лишень здатна людини, котра має для цього всі засоби, та, справивши таке враження, заявляв, що поза сферою гострого розуму й точности лежить царство мудрости, і пізнати його можна, мовляв, тільки ясновидінням; він описував волю, яка творить держави й світову історію, описував, щоб дати зрозуміти: він, попри всю свою велич, — усього-на-всього рука, а керує нею серце, що б’ється десь у невидимих сферах; успіхи в техніці або цінність чеснот він пояснював своїм слухачам у звичайнісінький спосіб, як це уявляє собі кожен буржуа, але потім додавав, що таке використання природних і розумових сил лишається, однак, тільки згубним невіглаством, якщо не усвідомлювати, що вони — порухи океану, який лежить глибоко під ними і до якого не доходять жодні хвилі. І такі думки він висловлював у стилі указів намісника вигнаної королеви, який особисто від неї дістає вказівки й за цими вказівками порядкує у світі.

Мабуть, таке порядкування було його справжньою і найглибшою пристрастю, прагненням до влади, яке набагато перевершувало все, що може дозволити собі навіть людина з його становищем, і яке безпосередньо й приводило до того, що цей вельми могутній у сферах реальности чоловік щонайменше раз на рік мусив усамітнюватись у своєму замку в маркграфстві Бранденбург і диктувати секретареві-стенографісту книжку. Оте дивне передчуття, яке вперше і найвиразніше зринуло у мрійливі години юности, тепер прокладало собі цей шлях, проте іноді поймало його й безпосередньо, хоч і не так глибоко. Серед справ світового масштабу воно находило на нього солодкою знемогою, тугою за схимництвом, яка нашіптувала йому, що всі суперечності, всі великі ідеї, всі світові події й зусилля поєднуються не лише в тому сенсі, що його вкладають у такі розпливчасті поняття, як «культура» й «гуманність», але й у якомусь моторошно-буквальному, маревно-інертному, мов ото хворобливо погожого дня згортаєш на грудях руки, задивляєшся через річку й луги вдалину, й тобі вже несила відвести погляд від усього, що бачиш. У цьому розумінні його робота над книжками була компромісом. А позаяк душа є лише одна, та й то недосяжна, бо вона у вигнанні й звідти дає про себе знати лише в один-єдиний спосіб, такий або навдивовижу невиразний, або багатозначний, а світових проблем, до яких можна застосувати цю королівську волю, навпаки, дуже багато, просто безліч, то з роками він опинився в тій досить глибокій скруті, в яку потрапляють усі легітимісти й пророки, коли таке становище триває надто довго. Щойно Арнгайм усамітнювався й сідав писати, як перо просто з неймовірною продуктивністю вело його думки від душі до проблем розуму, чеснот, економіки й політики, проблем, які, осяяні промінням від невидимого джерела, виразно поставали у магічно цілісному освітленні. Це прагнення розширювати сфери мислення було наче дурман, зате його супроводжувало те роздвоєння свідомости, яке багато в кого стає передумовою літературної творчости, коли розум відкидає й забуває все, що його не влаштовує; якби перед Арнгаймом сидів співрозмовник, чия особистість пов’язувала б його із земними обставинами, то він, Арнгайм, ніколи не розводився б так широко, але, схилившись над аркушем паперу, який мав віддзеркалювати його погляди, він радо вдовольнявся тим, що алегорично висловлював переконання, тверді лише у крихітній своїй частині, а здебільшого вони становили словесний туман, який з реальністю мав лише одне, хоча, до речі, й досить важливе, спільне: він завжди мимоволі підіймався в тих самих місцях.

Той, кому скортить Арнгайма за це засуджувати, нехай не забуває, що мати в духовному сенсі подвійну особистість — уже давно не штука, на яку здатні лише блазні, й що за сучасних темпів спроможність до політичної проникливости, уміння написати газетну статтю, сміливість повірити в нові напрями в літературі й мистецтві, а також безліч такого іншого цілком і повністю грунтується на хисті стати на певний час переконаним усупереч власним переконанням, виділити із сукупної свідомости якусь частину й розширити її до нового цілковитого переконання. У цьому полягала, отже, ще одна перевага Арнгайма: він ніколи не був цілком і щиро переконаний у тому, що казав. Досягнувши розквіту віку, цей чоловік уже висловився про все на світі, мав досить широкі переконання й не бачив жодних меж, за якими він, зрадивши власну манеру, муситиме відмовитися й далі набувати нових переконань, що гармонійно випливатимуть з колишніх. Чоловік, який був здатний так ефективно мислити, який в іншому стані своєї свідомости здійснював розрахунки рентабельности й балансів, не міг не розуміти, що така діяльність, хоч би як безмежно вона розширювалася, не має ні русла, ні напрямку; обмежувало її лише одне: цілісність його особистости, і хоч почуття власної гідности ніколи й не полишало Арнгайма, для його розуму цього стану було замало. Щоправда, всю вину він покладав на рештки ірраціонального, що їх життя повсюди демонструє обізнаному спостерігачеві; знизуючи плечима, він намагався заспокоїти себе також тим, що настали, мовляв, часи, коли все втрачає береги, а позаяк цілком піднестися над слабкостями свого сторіччя ніхто не годен, то Арнгайм убачав у цьому навіть цінну можливість виявляти властиву всім великим людям чесноту скромности й доброзичливо ставив вище від себе такі явища, як Гомер чи Будда, тому що ті жили в епохи сприятливіші. Але згодом, коли його літературні успіхи сягнули вершини, а в його житті кронпринца рішучих змін не ставалося, ті рештки ірраціонального, брак відчутних результатів і гірке відчуття, що власної мети він не доскочив і забув про колишню свою волю, гнітюче розрослися. Арнгайм озирав свою творчість, і йому, хоч він міг бути нею задоволений, тепер іноді все ж таки здавалося, ніби всі ці думки лише відділяють його від якогось ностальгійного джерела, немов діамантовий мур, що з дня на день товщає.

І саме останнім часом з ним стався один такий прикрий випадок, який його глибоко вразив. Якось на дозвіллі — а тепер він влаштовував його собі частіше, ніж звичайно, — він надумав продиктувати секретареві на друкарську машинку статтю про гармонію між державною архітектурою й державним мисленням і перше речення «Дивлячись на цю споруду, ми бачимо мовчання мурів» урвав після слова «мовчання», щоб хвилю помилуватися образом римської Канчеллерії[3], яка цієї миті непрохано постала перед його внутрішнім зором; та коли він знову заглянув до машинопису, то помітив, що секретар, за звичкою забігаючи наперед, уже надрукував: «Дивлячись на цю споруду, ми бачимо мовчання душі, коли…» Того дня Арнгайм далі вже не диктував, а другого звелів це речення викреслити.

Та чи багато важило супроти цих масштабних, цих глибоких почуттів і вражень таке досить буденне з-поміж них, як кохання, фізично пов’язане з якою-небудь жінкою? На жаль, Арнгайм мусив собі зізнатися, що важило воно точнісінько стільки, скільки важив висновок, який підбивав підсумок його життя: всі шляхи до розуму йдуть від душі, але назад не веде жоден! Звичайно, вже багато жінок мали нагоду оцінити щастя бути з ним у близьких взаєминах, та коли то не були натури паразитичні, то це були жінки діяльні, освічені або мисткині, бо з утриманками й тими, котрі заробляли собі на життя самі, можна було порозумітися на основі стосунків чітких і зрозумілих; моральні запити його натури щоразу спонукали його до зв’язків, де інстинкт і пересварки із жінками (а пересварки неминуче супроводжували цей інстинкт) знаходили певну опору в розумі. Але Діотима була перша жінка, яка так владно ввійшла в його сховане за мораллю, сповнене більших таємниць життя, й тому іноді він поглядав на неї просто-таки із заздрістю. Зрештою, вона була всього-на-всього дружина чиновника, щоправда, чиновника дуже високого ґатунку, хоч і без того яскравого блиску, що його дає лише влада, а він, Арнгайм, якби хотів пов’язати свою долю цілком, міг би претендувати на дівчину з американської фінансової олігархії чи з англійської знаті. У нього траплялися хвилини, коли різниця в початковому вихованні виявлялася в ньому жорстоко-наївними дитячими гордощами або жахом пещеного хлопчика, якого вперше привели до загальнодоступної школи, і тоді його щодалі глибша закоханість здавалася йому загрозою й ганьбою. І коли в такі хвилини він із крижаною зверхністю, на яку здатний лише вже відмерлий і повернений до життя дух, знову брався за справи, холодний розум грошей, осквернити якого не спроможне ніщо, проти кохання здавався йому надзвичайно чистою силою.