Розділ «111. Для юристів напівбожевільних людей нема»

І все ж таки нерідко злочинець влаштовує собі досить безтурботне життя, якщо порівняти його з тією напруженою розумовою працею, до якої злочинець змушує вчених. Підсудний просто обертає собі на вигоду те, що перехід від здорового стану до хворого у природі відбувається плавно; а юрист у такому разі мусить стверджувати, що «докази, які підтверджують чи заперечують спроможність людини до вільного волевиявлення чи усвідомлення злочинного характеру своїх дій, перехрещуються й скасовують одні одних такою мірою, що це за всіма законами логіки приводить лише до проблематичного вироку». Бо з причин логічних юрист ні на мить не забуває про те, що «стосовно того самого злочину в жодному разі не можна визнавати кількісного співвідношення двох станів», і не допускає, щоб «стосовно фізично зумовленого психічного стану принцип моральної свободи розчинився в туманній невизначеності емпіричного мислення». Юрист не видобуває своїх понять із природи, а пронизує природу вогнем мислення й мечем морального закону. І з цього приводу спалахнула суперечка в комітеті з питань оновлення кримінального кодексу, який, комітет, скликало міністерство юстиції й до якого входив Ульріхів батько; але потрібен був певний час і неодноразові нагадування про необхідність виконувати синівський обов’язок, перше ніж Ульріх цілком усвідомив те, що батько виклав у своєму листі з усіма доданими до нього матеріалами.

Його «з любов’ю, твій батько» — бо саме так він завершував і найгіркіші свої листи — стверджував і наполягав, що почасти хвору людину визнавати невинною слід лише в тому разі, коли можна довести, що серед її маячних ідей траплялися такі, котрі — якби вони не були маячні — виправдували її дії або скасовували їхню караність. А ось професор Швунґ — можливо, через те, що він сорок років був колеґою й товаришем Ульріхового батька, й це коли-небудь і мало зрештою привести до гострого зіткнення, — навпаки, стверджував і наполягав, нібито такого індивіда, в котрого стан осудности й неосудности, позаяк з погляду юриспруденції існувати одночасно вони не можуть, а лише чергуються, швидко змінюючи один одного, потрібно визнавати невинним тільки в тому разі, коли стосовно якого-небудь окремого бажання можна довести, що саме в момент цього бажання обвинувачений неспроможний був із ним звладати. Такі були вихідні позиції щодо складу злочину. Нефахівцеві неважко помітити, що в хвилину, коли обвинувачений коїть злочин, не пропустити моменту здорової волі йому не менш важко, ніж ідею, яка, можливо, обґрунтовувала б його карність; але ж завдання правосуддя полягає не в тому, щоб полегшувати людям думати й поводитися згідно з моральними нормами! А позаяк обидва вчені були однаковою мірою переконані у високій місії права й жоден із них не міг залучити на свій бік більшости в комітеті, то вони дорікали один одному спершу за помилки, а тоді, один поперед одного, і за нелогічність, зумисне нерозуміння й брак ідеалів. Спочатку вони робили це в лоні свого нерішучого комітету; але згодом, коли засідання через це забуксували і їх довелося відкладати, а врешті й зовсім надовго припинити, Ульріхів батько написав дві брошури: «§ 318 КК і істинний дух права» і «§ 318 КК і замулені джерела виконання правосуддя»; професор Швунґ розкритикував ті брошури в часопису «Учений світ правників», якого Ульріх також виявив серед додатків до листа.

У цих полемічних працях часто траплялися сполучники «і» та «або», позаяк належало «з’ясувати» питання, що робити з обома концепціями: об’єднати їх за допомогою сполучника «і» чи роз’єднати за допомогою сполучника «або». Й коли після тривалої перерви комітет знову утворив якесь лоно, в ньому вже вирізнилися фракція «і» й фракція «або». Та, крім того, була й фракція, що виступала за просту пропозицію: щоб міра звинувачення й осудности зростала і зменшувалася прямо пропорційно до витрат психічної енерґії, потрібної для того, щоб звладати собою за наявних обставин, зумовлених хворобою.

Цій фракції протистояла четверта, й наполягала вона на тому, що насамперед потрібно раз і назавжди вирішити, чи злочинець осудний взагалі; адже суто понятійно зменшення осудности передбачає її наявність, а якщо злочинець бодай певною мірою осудний, то покараний він має бути, мовляв, цілком і повністю, тому що іншого правового шляху визначити цю міру осудности нема. Проти цієї фракції виступила ще одна, яка хоч і погоджувалася з самим принципом, однак наголошувала на тому, що природа, створюючи і людей напівбожевільних, сама такого принципу не дотримується; тому добродійність права на них можна поширити, мовляв, лише відмовившись применшувати їхню провину, але воднораз враховуючи обставини шляхом пом’якшення покарання. Так утворилися ще й фракція осудности й фракція звинувачення, й коли вони також достатньою мірою розділились, аж тоді й виявилися підходи, застосування яких розходжень наразі не викликали. Звичайно, жоден фахівець не ставить нині своїх аргументів у залежність від аргументів філософії й теології, але в ролі перспектив, тобто бувши такими самими порожніми, як простір, а проте, як і він, зсовуючи докупи предмети, обидві ці суперниці в боротьбі за остаточну мудрість повсюди втручаються в думку фахівців. Отож і тут старанно замовчуване питання, чи кожну людину можна вважати морально вільною — одне слово, добре давнє питання свободи волі, — обернулося зрештою на перспективний центр усіх розбіжностей у поглядах, хоч і не було об’єктом їхніх дискусій. Адже коли людина морально вільна, то, щоб її покарати, на неї потрібно вчинити практичний примус, в який теоретично ніхто не вірить; але якщо вільною її не визнавати, а вважати вмістищем нерозривно пов’язаних природних процесів, то покаранням у такій людині можна викликати активну відразу до власного вчинку, хоча ставити цей вчинок їй у моральну провину не можна. На Грунті цього питання виникла, отже, ще одна фракція, і вона запропонувала поділити злочинця, сказати б, на дві частини — на зоологічно-психологічну, яка зовсім не стосується судді, і юридичну, хоч і штучно сконструйовану, зате з погляду права, мовляв, вільну. На щастя, далі теорії ця пропозиція не пішла.

Нелегка це штука — зі справедливістю стисло вчинити по справедливості. Комітет складався приблизно із двадцятьох учених, і вони, як не важко вирахувати, могли зайняти кілька тисяч позицій один до одного. Закони, що їх належало вдосконалити, правосуддя застосовувало від 1852 року, отож ішлося, крім того, про справу дуже давню, таку, яку не можна легковажно замінити іншою. Та й узагалі, як слушно завважив один із членів комітету, коли право запроваджують на постійно, не варто намагатися встигнути за всіма стрибками думки в сучасній духовній моді. Як сумлінно доводилося працювати, найкраще видно з того, що за статистичними даними приблизно сімдесят чоловік зі ста, котрі нам на шкоду скоюють злочини, впевнені, що уникнуть наших правозахисних органів; само собою зрозуміло, що тим глибше слід замислитись про спійману чверть! Звичайно, відтоді в усьому цьому могли статися певні поліпшення, до того ж хибно було б справжню мету такого звіту вбачати у висміюванні крижаних узорів, що їх розум у головах мудрих правознавців доводить до пишного цвітіння, над чим утішалося вже багато людей з відлигою в голові; навпаки, мужня суворість, пихатість, моральне здоров’я, неприступність і інертність, тобто переважно властивості людської вдачі й великою мірою чесноти, яких ми, як то кажуть, ніколи, слід сподіватися, не втратимо, — ось що заважало вченим учасникам тих дискусій неупереджено послуговуватися силою свого інтелекту. З дівчинкою на ім’я людина вони поводилися так, як старі домашні вчителі — з довіреною їм підопічною, котрій, щоб домогтися успіхів, треба бути лише уважною й слухняною, і причиною цього було не що інше, як доберезневі[9] політичні емоції покоління, попереднього їхньому. Певна річ, психологічні знання цих юристів років на п’ятдесят відстали, але таке буває часто, коли клапоть власної освітньої ниви доводиться обробляти реманентом сусіда, і при зручній нагоді таке відставання навіть швидко надолужують; однак що відстає від своєї доби постійно, відстає, бо, крім того, ще й трохи хизується своєю постійністю, то це — серце людини, а надто людини глибокої. Розум ніколи не буває такий тверезий, твердий і мудрований, як тоді, коли має невеличку старечу сердечну слабість!

Саме вона зрештою й спричинила вибух пристрастей. Коли сутички досить-таки виснажили всіх учасників і стали на перешкоді подальшій роботі, почали частіше лунати голоси, пропонуючи укласти угоду, що мала б приблизно такий вигляд, який мають усі формули, коли непримиренну суперечність треба заліпити гарною фразою. Багато хто схильний був зійтися на тому відомому визначенні, згідно з яким осудними називають злочинців, здатних саме за своїми розумовими й моральними властивостями скоїти злочин; тобто в жодному разі не тих, хто таких властивостей не має, а це визначення екстраординарне, воно має ту перевагу, що завдає злочинцям дуже багато роботи й, мабуть, просто-таки дало б змогу поєднувати право на арештантську одіж із докторським званням. І тоді Ульріхів батько, усвідомлюючи небезпеку милосердя ювілейного року й визначення, округлого, мов яйце, яке він сприйняв за кинуту в нього ручну гранату, зважився на те, що він назвав своїм сенсаційним зверненням до соціальної школи. Соціальна концепція каже нам, що про злочинного «виродка» треба судити взагалі без моралізування, а лише з огляду на його шкідливість для людського суспільства. 3 цього випливає, що він має бути тим більшою мірою осудний, чим більшою мірою він шкідливий; а з цього, своєю чергою, із залізною логікою випливає, що, здавалося б, найбезневиннішим злочинцям, себто психічнохворим, котрі, з огляду на їхню природу, найменше піддаються виправленню покаранням, мають загрожувати найсуворіші покарання, принаймні суворіші, ніж злочинцям здоровим, щоб наслідків свого злочину й ті, й ті боялися однаково. Природно було б сподіватися, що тепер проти такої соціальної концепції в колеґи Швунґа жодних арґументів не знайдеться. Так воно, здається, й було, та саме через це він скористався засобами, які Ульріховому батькові дали безпосередній привід також зійти зі шляху юриспруденції, шляху, що його загрожувало занести піском нових безкінечних суперечок у комітеті, й звернутися до сина, щоб задля доброї справи тепер скористатися його зв’язками у високих і найвищих колах, до яких він сам-таки сина і ввів. Бо колеґа Швунґ навіть не спробував конструктивно що-небудь спростувати, натомість він пішов на те, що одразу злісно причепився до слова «соціальний» і в своїй новій публікації запідозрив свого опонента в «матеріалізмі» й прихильності до «пруського державного духу».

«Любий мій сину, — писав Ульріхів батько, — я, звісно, негайно вказав на романське, а отже, в жодному разі не пруське походження ідей соціальної школи правознавства, але це, мабуть, навряд чи допоможе після такого наклепницького доносу, який з диявольською ненавистю спекулює на тому враженні, для високих інстанцій неминуче відворотному, яке відразу викликає асоціацію з матеріалізмом та Прусією. Це вже не докори, від яких можна захиститись, а поширення такої зухвалої чутки, що у високих інстанціях навряд чи її перевірятимуть, і необхідність узагалі клопотатися такими речами може заподіяти невинній жертві таку саму образу, як і безсовісному викажчикові. І тепер ось я, хто все життя зневажав усілякі чорні ходи, змушений, отже, просити тебе.» У такому тоні лист і завершився.