Розділ «110. Розпад і збереження Моосбруґера»

Моосбругер і далі сидів у в’язниці, чекаючи на повторне психіатричне обстеження. Дні ущільнилися в суцільну масу. Якийсь окремий день з неї, щоправда, все ж таки виступав, та вже під вечір він знов занурювався в ту масу. Вряди-годи Моосбругер стикався з арештантами, наглядачами, коридорами, дворами, з клаптиком синього неба, кількома хмаринками, що перетинали той клаптик, з їжею, водою, а іноді й з котримсь із начальників, який приходив поглянути на нього, але враження від цього були надто невиразні, щоб укарбуватися в його пам’ять надовго. Моосбругер не мав ні годинника, ні сонця, ні роботи, ані часу. Він завжди був голодний. Він завжди був стомлений — від того, що блукав у своїх шістьох квадратних метрах, а це стомлює дужче, ніж коли блукаєш цілими милями. Хоч би що Моосбругер робив, його брала така нудь, немовби йому доводилося помішувати клейстер у горщику. Та коли він замислювався про своє становище загалом, в його уяві воно поставало так, неначе день і ніч, їда й знов їда, відвідини й перевірки безперервно й швидко пролітали з дзижчанням вервечкою, і він цим розважався. Годинник його життя збився; стрілки можна було переводити вперед і назад. Моосбругер любив так робити, це було йому до душі. Те, що лишилося далеко в минулому й що сталося напередодні, вже не було штучно роз’єднане, а якщо це було те саме, то означення «в різний час» уже не трималося цього, мов червона нитка, яку чіпляють на шию немовляті, щоб не сплутати його з близнюком. Малозначуще з його життя щезло. Коли він замислювався про це життя, то подумки заводив із самим собою неквапні розмови, надаючи афіксам такої самої ваги, що й кореням слів; то була зовсім інша пісня життя, ніж та, яку чуєш щодня. Нерідко він надовго затримувався на якому-небудь слові й коли нарешті з нього зрушував, сам до пуття не знаючи як, то згодом це слово несподівано траплялося йому де-небудь знов. Він задоволено сміявся, бо ж ніхто не знав, що саме йому трапилося. Важко виразити словами ту єдність його буття, якої він у певні години досягав. Неважко, либонь, уявити собі, що життя людське протікає, мов струмок; але рух, який Моосбругер бачив у своєму житті, нагадував струмок, що тече крізь велику стоячу воду. Ринучи вперед, цей рух зливався і з тим, що був позаду, й у всьому цьому справжній плин життя майже губився. Одного разу в нього самого чи то вві сні, чи то наяву виникло таке відчуття, що Моосбругера свого життя він носив на собі, наче бахматого піджака, з якого тепер, коли він іноді відгортав його поли, шовковистими хвилями витікала широченна, як ліс, чудесна підкладка.

Він уже не хотів знати, що діється зовні. Десь точилася війна. Десь гуляли бучне весілля. «Зараз прибуде король Белуджистану», — міркував він. Скрізь тривала стройова підготовка вояків, вешталися повії, серед кроков стояли теслі. У штутгартських шинках, як і в белградських, пиво лилося з таких самих жовтих кривих кранів. Коли пускаєшся в мандри, жандарми повсюди вимагають у тебе посвідку. Повсюди вони ставлять у ній печатку. Повсюди або є блощиці, або їх нема. Або робота є, або її нема. А жіноцтво скрізь однакове. І лікарі у шпиталях скрізь однакові. Коли ввечері йдеш із роботи, люди стовбичать на вулицях, і ніхто нічого не робить. Завжди й повсюди те саме; людям не спадає на думку нічого нового. Коли в синьому небі над головою у Моосбругера пролетів перший аероплан, то було прекрасне видовище; але згодом такі аероплани почали з’являтись один за одним, і вигляд усі вони мали однаковий. Це була вже інша одноманітність, не така, як диво його думок. Він не розумів, як воно так виходило, але вона завше траплялася на його шляху! Він похитував головою й подумки сварився: «Дідько б узяв цей світ!» Або нехай би його самого віддали катові, він, Моосбругер, не багато й утратив би…

А проте час від часу він задумливо підходив до дверей і тихенько обмацував те місце, де з другого боку був замок. Тоді з коридору у вічко зазирало чиєсь око й чувся голос, який гримав на нього. Моосбруґер хутко відступав від тих образ назад у камеру, і в такі хвилини траплялося, що він почувався замкненим і обкраденим. Чотири стіни й залізні двері — у цьому нема нічого особливого, якщо входиш і виходиш. Ґрати на чужому вікні — теж невелика біда, а що нари й дерев’яний стіл намертво прикріплені до підлоги, то так воно й має бути. Але тієї миті, коли з ними вже несила поводитись так, як тобі хочеться, й виходить цілковита нісенітниця. Ці речі, зроблені людиною, слуги, раби, що про них навіть не знаєш, який вони мають вигляд, стають зухвалими. Вони вимагають, щоб ти зупинився. Коли Моосбруґер завважив, як речі ним попихають, йому закортіло їх потрощити, й він ледве переконав себе, що воювати з цими слугами правосуддя — справа, його не гідна. Але руки в нього так свербіли, що він боявся захворіти.

3 усього широкого світу вибрали шість квадратних метрів, і Моосбруґер снував ними туди-сюди. Думки здорових людей, тих, що були поза мурами в’язниці, дуже нагадували, до речі, його думки. 3овсім недавно ті люди ще жваво ним цікавилися, однак тепер швидко про нього забули. Йому знайшли його місце, мов цвяху, якого вбивають у стіну, й коли він нарешті там, його вже ніхто не помічає. Наставала черга решти Моосбруґерів; вони не були ним, не були навіть такі, як він, але службу відбували ту саму. Ставався який-небудь злочин на сексуальному ґрунті, яка-небудь темна історія, яке-небудь жахливе вбивство, справа рук якого-небудь напівбожевільного, яка-небудь зустріч, що її кожен, власне, мав остерігатись, яке-небудь вдале втручання кримінальної поліції і правосуддя…Такі загальні, вбогі на зміст поняття й формули спогадів приточують геть чисто вихолощену подію до якого-небудь місця у своїй широкій мережі. 3абуто прізвище Моосбруґера, забуто подробиці. Він став «вивіркою, зайцем чи лисом», точніше визначення втратило свою цінність; суспільна свідомість зберегла не якесь там певне поняття про нього, а лише розмиті, широкі поля плутаних загальних понять, що нагадують сіре молоко в далекоглядній трубі, наведеній на надто велику відстань. Такі нетривкі зв’язки, жорстоке мислення, що оперує зручними для себе поняттями, не дбаючи про той тягар страждань і життя, який ускладнює будь-яке рішення, — все це було загальною рисою душі колективної і душі Моосбруґера; але те, що в його божевільному мозку було мрією, казкою, ушкодженим чи химерним місцем у дзеркалі свідомости, яке не відбиває картини світу, а пропускає світло, — саме цього колективній душі й бракувало, або принаймні якась частинка цього ні-ні та й давала про себе знати в якій-небудь окремій людині і її невиразній схвильованості.

А щодо самого Моосбруґера, не якогось там іншого Моосбругера, а цього-таки, котрого колись помістили на цілком певних шістьох квадратних метрах світу, щодо його харчування, охорони, поводження з ним відповідно до інструкцій, щодо його подальшого переміщення для пробування у в’язниці чи для смерти, то це доручили досить невеликій групі людей, які ставилася до нього зовсім інакше. Тут очі, виконуючи свої службові обов’язки, не втрачали пильности, а голоси обкладали лайкою за найменше порушення. До нього ніколи не входило менше, ніж по двоє охоронців. Коли його вели коридорами, на нього накидали кайданки. Тут діяли під впливом страху й обережности, які в цій вузькій галузі були пов’язані з цілком певним Моосбруґером, але досить дивно суперечили поводженню, з яким він стикався загалом. Він часто нарікав на цю обережність. Але тоді наглядач, директор, лікар, священик — залежно від того, хто саме вислуховував його протест, — робив непроникну міну й відповідав, що з ним поводяться згідно з інструкцією. Тож тепер інструкція замінювала втрачену участь світу, і Моосбруґер міркував: «На шиї в тебе довга мотузка, й тобі не видно, хто за неї тягне». Він був немовби десь за рогом прив’язаний до зовнішнього світу. Люди, більшість з яких про нього зовсім не думали, навіть його не знали, чи такі, для кого він означав не більше, ніж звичайнісінька курка на звичайнісінькій сільській вулиці для університетського професора зоології, діяли спільно, щоб приготували тут долю, що, відчував він, краяла йому душу. Якась канцелярська дівка дописувала якийсь додаток до його справи. Якийсь реєстратор застосовував до того додатку мудровані правила мнемоніки. Якийсь міністерський радник готував найновіші вказівки щодо виконання вироку. Кілька психіатрів провадили професійну суперечку про обмеження суто психопатичної ініціативи в окремих випадках епілепсії та її поєднання з іншими симптомами. Юристи писали про взаємозв’язок між обставинами, які пом’якшують провину, і обставинами, які пом’якшують вирок. Якийсь єпископ висловлювався проти загального занепаду моралі, а якийсь орендатор мисливських угідь поскаржився справедливому Бонадеїному чоловікові на те, що багато розвелося лисиць, і це зміцнило в тому високому діячеві його впевненість у непохитності правових засад.

Із таких неособистих подій поки що несказанним чином складається подія особиста. І якщо справу Моосбруґера очистити від усього індивідуально-романтичного, що стосувалося тільки його та ще кількох людей, яких він убив, то від неї лишиться, либонь, не багато більше, ніж було в переліку процитованих праць, доданому до останнього листа Ульріхові від батька. Той перелік має такий вигляд: AH. — AMP. — AAC. — AKA. — AP. — ASZ. — BKL. — BUD. — CN. — DTJ. — DJZ. — FBgM. — GA. — GS. — JKV. — KBSA. — MMW. — NG. — PNW. — R. — VSgM. — WMW. ZGS. — ZMB. — ZP. — ZSS. — Адікес, (там-таки). – Ашафенбурґ (там-таки). – Белінґ (там-таки), і т. ін. і т. ін.; або, якщо перекласти словами: Annales d’Hygine Publique et de Médicine légale, вид. Бруарделя, Париж; Annales Médiсo-Psychologiques,   вид. Рітті… і т. ін. і т. ін.; за максимальних скорочень — ціла сторінка. Річ-бо в тім, що істина — все ж таки не кристал, який можна сховати до кишені, а безкінечна рідина, в яку пірнаєш із головою. За кожним із таких скорочень потрібно уявити собі кілька десятків чи сотень друкованих сторінок, за кожною сторінкою — людину з десятьма пальцями, яка цю сторінку пише, за кожним пальцем — по десятку послідовників і по стільки ж супротивників, за кожним послідовником і супротивником — по десятку пальців, а за кожним пальцем — по десятій частині якої-небудь особистої ідеї, і це дасть сяке-таке уявлення про істину. А без неї, як відомо, й горобець не впаде з даху. Його завели туди сонце, вітер, харч, а вбили хвороба, голод, холод чи кішка; але все те не сталось би без біологічних, психологічних, метеорологічних, фізичних, хімічних, соціальних та ін. законів, і це справді заспокійлива робота — просто шукати такі закони замість, як це відбувається в моралі й праві, створювати їх самому. А втім, щодо самого Моосбруґера, то він, як ми знаємо, глибоко поважав людські знання, хоч сам мав їх, на жаль, дуже небагато, та навіть якби він і знав про своє становище, то повік не збагнув би його цілком. Він лише невиразно про нього здогадувався. Власне становище йому уявлялося ненадійним. Його могутнє тіло було не зовсім закрите. До черепа іноді зазирало небо.

Так, як це часто траплялося, коли він вирушав у мандри. І ніколи його не полишала якась вагома піднесеність, хоч тепер вона часом бувала просто-таки неприємна, і стікалася вона до нього крізь тюремні мури з усього світу. Отак і сидів він, ця здичавіла, кинута за ґрати можливість страшної дії, сидів безлюдним кораловим островом посеред безмежного моря вчених досліджень, що невидимо оточували його.