Розділ «99. Про напівглузд та його плодючу другу половину; про подібність двох часів, привітну вдачу тітки Джейн і неподобство, яке називають новим часом»

про подібність двох часів, привітну вдачу тітки

Джейн і неподобство, яке називають новим часом

Неможливо було, однак, і скласти більш-менш повне уявлення про те, що відбувалося на засіданнях Собору. Загалом передові люди тоді були схильні підтримувати «активний дух»; вони усвідомлювали, що обов’язок людини з головою — рішуче взяти на себе оруду над людиною з черевом. Крім того, була така річ, яку називала експресіонізмом; ніхто не міг з певністю сказати, що воно таке, але це було, як каже саме слово, таке собі вичавлювання, витискання — можливо, конструктивних видінь, але ті видіння були, якщо порівнювати їх із художньою традицією, і деструктивними, тому їх можна назвати й просто структивними, це ні до чого не зобов’язує, а «структивний світогляд» звучить цілком солідно. Та це ще не все. Тоді на день і на світ дивилися зсередини назовні, але також уже і ззовні всередину; вважали, що інтелектуальність і індивідуалізм — егоцентричні й своє вже віджили, кохання знов упало в ціні, й усе йшло до того, щоб знову відкрити здоровий масовий вплив низькопробного мистецтва на очищені душі людей дії. «Треба бути тим і тим» змінюється, схоже, так само швидко, як «треба вдягатися в те й те», і в першого з другим спільне те, що ніхто, навіть, либонь, причетні до моди ділки, не знає справжньої таємниці отого «треба». А той, хто проти цього запротестував би, справив би, безперечно, кумедне враження людини, котра, опинившись поміж полюсами фарадичної машини, щосили смикається і дригає руками й ногами, але побачити свого супротивника однаково не може. Бо супротивник — не ті люди, котрі спритно користаються з кон’юнктури, ні, супротивник — це сама рідинно-газоподібна нетривкість загального стану, незліченна кількість сфер, де беруть початок його джерела, його безмежна здатність поєднуватися й зазнавати змін, а на додачу — ще й брак або неспрацьовування міцних, надійних базових засад у реципієнта.

Намагатися знайти опору в цьому чергуванні явищ — така сама марна праця, як забити цвяха у струмінь водограю; і все ж є тут щось немовби непроминуще. Бо що відбувається, наприклад, коли людина, цей гнучкий біологічний вид, називає якого-небудь тенісиста ґеніальним? Вона щось пропускає. А коли називає ґеніальним скакуна? Вона пропускає ще більше. Пропускає вона щось і тоді, коли називає футболіста науковцем, фехтувальника — мислителем чи говорить про трагічну поразку боксера; вона взагалі завжди що-небудь пропускає. Вона перебільшує; але до такого перебільшення призводить неточність, як ото неточність стає причиною того, що в невеличкому містечку сина власника універсальної крамниці мають за світського чоловіка. Частка істини в цьому, звісно, є; а чом би сюрпризам якого-небудь чемпіона не нагадувати сюрпризів ґенія, а його роздумам — роздумів досвідченого дослідника? Але з чимось іншим — і цього іншого багато більше — тут, певна річ, щось не так; хоча на практиці цієї решти або зовсім не помічають, або її помічають вельми неохоче. Її вважають непевною; її обминають і пропускають, і коли ця доба називає скакуна чи тенісиста ґеніальним, то річ тут, либонь, не так у її уявленні про ґенія, як в її недовірі до всієї сфери високого.

Тут доречно було б поговорити про тітку Джейн, яку Ульріх згадав через те, що гортав давні, позичені в Діотими сімейні альбоми й порівнював обличчя в них із тими, котрі бачив у кузини вдома. Бо в дитинстві Ульріх частенько й подовгу бував в однієї бабусі в других, яка хтозна й відколи товаришувала з тіткою Джейн. Щоправда, спершу ніякою тіткою вона не була; в дім її взяли вчити дітей грати на піаніно, проте аж такої великої чести на цій ниві вона не запопала, зате запобігла великої любови, бо трималася тої засади, що нема чого вправлятися на піаніно, коли ти, як вона казала, для музики не народжений. Її більше тішило, коли діти лазили по деревах, і завдяки цьому вона стала тіткою двох поколінь такою самою мірою, якою, внаслідок зворотної дії років, шкільною подругою своєї розчарованої наймачки.

 — Ох, отой Мукі! — могла, наприклад, вигукнути тітка Джейн з таким позачасовим почуттям, такою поблажливістю і таким захватом від малого дядька Непомука, який уже тоді мав сорок років, що голос її й тепер лунав у вухах того, хто його колись чув. Той голос був немовби притрушений борошном — так ніби ти стромив голу руку в борошно тонкого-тонкого помелу. Хрипкуватий, м’яко панірований голос; це через те, що вона пила дуже багато чорної кави й курила до неї довгі, тоненькі, міцні вірґінські сиґари, від яких, та ще від старости, її зуби зробилися маленькі й чорні. А втім, поглянувши на її обличчя, можна було подумати, що тембр її голосу залежить від безлічі малесеньких зморщечок, якими її шкіра була заштрихована, наче ґравюра. Обличчя тітка Джейн мала довгасте й лагідне, і для наступних поколінь воно не мінялось, як не мінялося в неї взагалі ніщо. Ціле життя вона проходила в одній-однісінькій сукні, хоч та сукня, дуже все ж таки ймовірно, мала багато копій; то був щільний футляр чорного шовку в рубчик, застібався він на численні чорні ґудзики, як сутана у священика, сягав до самої землі й не допускав жодних тілесних надмірностей. Угорі із сукні трохи виглядав низенький накрохмалений стоячий комірець із відгорненими ріжками, між якими, коли тітка Джейн затягувалася сиґарою, на горлі щоразу посмикувалася й бралася брижами безплотна шкіра; вузенькі рукава завершувалися цупкими білими обшлагами, а увінчувала це вбрання світло-рудувата, трохи кучерява чоловіча перука з проділом посередині. З роками в цьому проділі почала трохи прозирати парусина, та ще зворушливіші були ті двоє місць, де поряд із фарбованим волоссям виднілися сиві скроні — єдина ознака того, що вік тітки Джейн усе її життя не лишався однаковим.

Хтось міг би подумати, що вона на багато десятиліть випередила чоловікоподібний тип жінки, який згодом ввійшов у моду; але це було не так, бо в її чоловікоподібних грудях билося дуже жіночне серце. Хтось міг би подумати також, що колись тітка Джейн була дуже знаменитою піаністкою, але потім утратила зв’язок зі своїм часом, бо вигляд вона мала саме такий; але й це було не так, вона ніколи не була чимось більшим, ніж учителькою музики, а її чоловіча зачіска й сутана — то лише наслідок того, що дівчиною тітка Джейн захоплювалася Францом Лістом, з яким короткий час кілька разів бачилася в товариствах, і саме тоді її ім’я якимсь чином прибрало й англійської форми. Вона зберігала вірність тій зустрічі так само, як ото, бува, закоханий лицар до схилу віку носить кольори своєї дами серця, нічого вже не бажаючи; а в тітки Джейн це було зворушливіше, ніж якби вона, вийшовши на пенсію, й далі носила парадну одіж днів своєї слави. Було щось від цього й у таємниці самого її життя, яку в родині переказували дітям, коли вони підростали, аж після врочистої, як під час посвячення в юнаки, настанови шанувати Джейн. Вона була вже не зовсім молоденька дівчина (адже вимоглива душа вибирає довго), коли знайшла чоловіка, якого покохала й за якого проти волі своїх родичів вийшла заміж, і чоловік той був, певна річ, художник, хоча в нещасливих, образливих умовах провінційного містечка — лише фотограф. Та вже невдовзі після одруження він почав влазити в борги, як ґеній, і відчайдушно пити. Задля нього тітка Джейн терпіла злигодні, повертала його від шинку знов до богів, плакала тайкома й при ньому, у нього в ногах. Він був схожий на ґенія з могутнім ротом і гордою чуприною, і якби тітка Джейн мала здатність надихати його пристрастю власного розпачу, то він, попри згубні свої вади, став би великим, як лорд Байрон. Але фотограф уперто відмовлявся надихатися почуттями дружини, через рік покинув Джейн з її служницею-селючкою, яка встигла від нього завагітніти, й невдовзі після того, геть пустившись берега, помер. Джейн відтяла з могутньої його голови пасмо волосся й лишила собі на згадку; його нешлюбну дитину вона всиновила й самовіддано виховувала; Джейн рідко згадувала про ті минулі часи, бо від життя, коли воно таке величезне, гріх вимагати, щоб воно було ще й легке.

У житті тітки Джейн було, отже, не так уже й мало романтичних, хоч і неприродних, ситуацій. Але згодом, коли фотограф з його земною недосконалістю вже давно її не зачаровував, недосконала субстанція її кохання до нього теж у певному сенсі зітліла, й лишилася вічна форма кохання й захвату; з далеких віддалин ті її почуття справляли, мабуть, не менший вплив, ніж його справляли б почуття справді глибоченні. Але така вже була тітка Джейн узагалі. Її духовний зміст був, либонь, невеликий, але форма, в яку він виливався в її душі, вражала своєю красою. Поза її була героїчна, а такі пози неприємні лише доти, доки зміст у них фальшивий; коли вони зовсім порожніють, то знову починають нагадувати палахкотіння полум’я й віри. Тітка Джейн жила тільки на самому чаю, чорній каві та двох філіжанках м’ясної юшки на день, але на вулицях того невеличкого містечка люди, коли ця жінка в своїй чорній сутані проходила повз них, не спинялися й не поглядали їй услід, бо знали, що вона — людина порядна; ба більше, до неї відчували навіть певну святобливість, адже вона була й порядна людина, й усе ж не втратила здатности мати вигляд такий, який вочевидь відповідав тому, що було в неї на серці, хоч нічого конкретного про це, по суті, не знали.

Оце, мабуть, і вся історія тітки Джейн, яка дожила до глибокої старости й уже давно померла, і нема на світі бабусі у других, і дядька Непомука на світі нема, і навіщо, питав себе Ульріх, усі вони, власне, жили? Але тепер він багато чого віддав би за можливість іще раз погомоніти з тіткою Джейн. Він гортав грубі давні альбоми зі світлинами своєї родини, котрі бозна-як опинилися в Діотими, і що ближче підходив, гортаючи, до початків цього нового образотворчого мистецтва, то більшу гордість, здавалося йому, демонстрували перед цим мистецтвом люди. Вони ставили ногу, як було видно, на камінні брили з картону, обвиті паперовим плющем; коли це були офіцери, вони широко розставляли ноги, тримаючи поміж них шаблю; коли це були дівчата, вони згортали руки на колінах і широко розплющували очі; коли це були неодружені чоловіки, холоші їхніх штанів здіймалися від землі романтично-сміливо, без напрасованих рубчиків, немов клуби диму, а в піджаках відчувалася округла розгонистість, якийсь порив, що витіснив церемонну статечність буржуазного сурдута. Це було, мабуть, десь так між шістдесятими й сімдесятими роками дев’ятнадцятого сторіччя, коли технологія цього нового мистецтва вже подолала початковий етап. Революція сорокових років давно канула в неспокійне минуле, і життя наповнював новий зміст, але який саме — тепер уже ніхто до пуття не знає; сліз, обіймів і освідчень, у яких нова буржуазія на початку своєї доби шукала власну душу, вже також не було; але як ото хвиля розтікається на піску, так і ця шляхетність перейшла тепер в одяг і в таке собі особисте пожвавлення, для якого, мабуть, десь є слово й краще, але наразі від нього перед тобою лише світлини. То був час, коли фотографи носили оксамитові куртки вільного крою й борідки клинцем і мали вигляд художників, а художники вуглиною накидали великі картони, шикуючи на них цілі роти величних постатей; і звичайним людям у той час здавалося, що саме настав час винайти спосіб увічнювати й себе. Лишається тільки додати, що людям іншого часу нелегко було почуватися такими ґеніальними й прекрасними, якими почувалися люди саме цього часу, серед котрих було так мало людей небуденних, — або їм так рідко, як ще ніколи, щастило піднестися над рештою.

І Ульріх, розглядаючи світлини, нерідко питав себе, чи є який-небудь зв’язок між цим часом — коли фотограф міг вважати себе ґенієм, бо пив, ходив, не застібаючи комірця, й за допомогою новітнього методу доводив, що таку, як у нього, шляхетну душу мають і решта сучасників, котрі позували перед його об’єктивом, — і ще одним часом, коли по-справжньому ґеніальними вважають хіба лише скакунів за їхню небувалу здатність витягуватись і стискатись. На вигляд ті часи різні; сучасність спогорда й звисока позирає на минуле, а якби минуле випадково настало було пізніше, то воно спогорда й звисока позирало б на сучасне; але в головному те й те зводяться до чогось дуже подібного, бо й тут, і там найбільшу роль відіграє неточність і нехтування вирішальними відмінностями. Частину великого приймають за ціле, далеку аналогію — за справдження істини, а випатране нутро великого слова набивають за останньою модою. Виходить це чудово, хоча тримається й не довго. Не можна сказати, що люди, котрі провадили бесіди в Діотиминому салоні, зовсім не мали ні в чому рації, позаяк уявлення й поняття їхні були такі невиразні, як постаті у пральні. «Це — поняття, на яких життя зависає, мов орел на своїх крилах у високості! — міркував Ульріх. — Це — незліченні моральні й мистецькі уявлення про життя, своєю суттю такі самі ніжні, як тверді гори в туманній далечині!» Кількість цих уявлень і понять зростала внаслідок того, що вони просто крутилися в тих людей на язику, і про жодну з їхніх ідей не можна було й хвилину порозмовляти так, щоб ненароком не збитися вже на наступну.

Такий тип людей за всіх часів називав себе новим часом. Це словосполучення — мов той міх, у який намагаються впіймати Еолові вітри; воно — незмінне виправдання тому, щоб не давати речам ладу, тобто ладу справжнього, доцільнього, а натомість ставити їх в уявний, абсурдний зв’язок. І все ж таки в цьому словосполученні міститься певне визнання. У тих людях якимсь украй дивовижним чином жила переконаність, що вони покликані дати світові лад. Якщо те, що вони задля цього робили, назвати напівглуздом, то цікаво, що саме друга, неназвана чи, щоб її якось назвати, безглузда, завжди неточна й фальшива половина цього напівглузду мала невичерпну силу оновлення й плодючість. У цій половині було життя, неспокій, непостійність, схильність змінювати погляди. Але ті люди, мабуть, самі відчували, як воно було насправді. Їх трясло, голови в них пухли від думок, вони жили в нервову добу, й щось було не так, кожне вважало себе розумним, але всі разом почувалися безплідними. А якщо вони, до того ж, мали ще й талант, — а їхня неточність допускала це в будь-якому разі, — то в голові у них було так, немовби на погоду й хмари, залізниці й телеграфні дроти, на дерева, тварини й узагалі на всю рухливу картину милого нам світу дивишся з вузенького, закіптюженого віконця; й ніхто не помічав цього відразу по власному віконцю, а лише по чужому.

Якось Ульріх вирішив пожартувати, зажадавши від них докладно пояснити йому, що вони мають на увазі; у відповідь вони осудливо подивилися на нього, назвали його бажання механічним сприйняттям життя й скепсисом і висунули твердження, що навіть найскладнішу проблему можна розв’язати лише найпростішим способом, отож новий час, щойно він вивільниться із сьогодення, матиме, мовляв, простий вигляд. Ульріх, на відміну від Арнгайма, не справив на них ані найменшого враження, а тітка Джейн погладила б його по щоці й сказала б: «Я дуже добре їх розумію; ти заважаєш їм своєю серйозністю».