Розділ «Причепа»

Ішли бурсаки вже полем. Пече сонце, душно, нема ніде й холодку. Поглядають, чи швидко той Чернігів, а його все нема й нема.

А коли посідали край дороги під’їсти трохи, побачили знову панський берлин. Вершники були щось не дуже веселі, не пишалися, сидячи на конях, як той раз. А пани і поготів, бо пані сиділа запнута так, що й носа не видно, а пан стояв, держачись за бильця берлину, незручно було, мабуть, сидіти.

Самко побачив ще здалеку берлин, наготував був свого пістоля.

– Дивися ж, Марку, коли бува вони нас впізнають, то пам’ятай, що тут нема де ховатися, а від вершників не втечеш. Доведеться битися з ними, хоч їх багато. Даватися живими їм до рук не доводиться, бо засічуть арапниками. А проте, коли їх більше, то нам є кого бити. От, коли б тільки ти, Марку, розсердився. Та, може, як дадуть тобі півсотні, то розсердять, – говорив Самко.

– Та вже що буде. Хай тільки зачеплять, – порішив і Марко.

Але на бурсаків не звернув ніхто й уваги. Хіба мало бродить шляхом ченців та бурсаків.

Уже сонце звертало на захід, коли хлопці добулися до Чернігова. Велике місто, хоч менше від Києва. Але глянув Самко і засмутився. Спробуй лише знайти в йому отого одноокого козака, однаково, що кулю в воді. А треба шукати, бо тоді вже хтозна, що й робити. Не минеться ходити з двору в двір, та розпитувати людей, уже хтось та знає.

І не одпочиваючи після подорожі, почали хлопці розпитувати з першого двору. Двори переважно козацькі, жили собі добре городові козаки. А хто живе добре, то й байдужий до всього, байдужий до чужого лиха. Не дуже лагідно привітали міщани Самка з Марком. Ну, ще оті, хто вважав їх спершу за ченців, то хоч балакали, а коли тільки розпізнавали, що вони бурсаки, то гнали з двору, мов якесь лихо. Не полюбляли ніде школярів-бурсаків, маючи їх загалом за дуже шкідливих. А траплялися і такі люди, що лагідно балакали та радили навіть, де шукати отого одноокого, направляли до того двору. Хлопці спершу було раділи, що ось уже, мовляв, знайшли, але знаходили дійсно одноокого, та не того, що треба. Знайшли й другого, але одноокого старого діда. А хтось їх направив до зовсім сліпого. Ходили до смерку по дворах та дратували собак, а діла нема. А коли вже смеркло, то з одного двору хтось їм порадив з-за паркана, щоб вони йшли к лихій годині, бо скуштують дрючка.

Нічого було й думати, щоб хто пустив їх ночувати в двір. Довелося хлопцям йти спати за город у поле. Знайшли купу скошеного бур’яну та й полягали з надією на завтра.

Переспали ніч, а ранком знову пішли по дворах. Півміста обійшли, а не знайшли свого. А коли направив хтось до одноокого дяка, та той їх добре вилаяв, то вони вже не знали, що й робити. А таки пішли ще шукати, ще знайшли декількох однооких. Не дуже оті їх вітають, здебільшого лаються, бо кому воно гарно, коли йому нагадувати про його каліцтво.

Ходили, тинялися по дворах хлопці, та, нарешті, доходилися, надибали собі лиха. Трапилася ота біда зовсім несподівано, як вона й трапляється. Ішли вони повз великий панський будинок, та ще з будкою біля брами, а біля будки – москаль з рушницею. Уже вони були й поминули отой будинок, аж почули, що хтось їх гукає. Озирнувся Самко і побачив, що з відчиненого вікна на них дивляться два пани.

– А йдіть сюди ближче, святі отці, – гукнув один пан.

Подивився Самко на всі боки, може то не їх гукають, коли ж нікого зараз, крім них, нема.

– Та ви ж! Ви йдіть сюди! – гукнув знову пан.

Хоч уже й знали хлопці, що й найкраще бути далі від панів, а проте, коли кличуть, та ще в чужому місті, то треба підійти. Уже ж вони їх не битимуть отут. Підійшли до вікна. Бачить Самко, що це неабиякі пани, бо убрання на них оксамитне, блищать ґудзики, хрести та медалі; обличчя зовсім поголені, на головах настовбурчене купою біле хвилясте волосся. Обличчя в них однакові, схожі вони один на одного, мов рідні брати, тільки в одного ніс рівний, а в другого трохи гачкуватий. Обидва не старі й не молоді.

– А кого це ви тут шукаєте? – запитав пан з гачкуватим носом.

Самко порішив не казати панам правди, як радив Старий, а сказав, що вони шукають потрібного їм чоловіка, щоб той порадив знайти їм кондицію.

Дивляться пани чогось на Марка, дивляться пильно, мов на якесь диво.

– Ні, ти тільки глянь, що за постать? Це ж дійсний Геркулес. Щоб то було з нього, уявляю собі, коли б замість отої хламиди, одягнути його у відповідне вбрання. Які ноги! А м’язам тісно в отій хламиді! – промовив пан з рівним носом до другого.