Розділ «Напад»

Хоч і радів Самко, що вони з Марком налякали людей нечистю, але знайшлися такі, що й нечисті не злякалися.

Зібравшись тікати, Самко поліз на горище, щоб подивитися ще раз, що робиться навкруги. Глянув і злякався. До млина наближався величезний гурт людей з дрючками, вилами й сокирами, за ними йшли ще люди, несучи церковні корогви та образи, позад їх попи з півчою, а позад усіх вершники, на чолі з огрядною людиною в кунтуші на білому коні.

Самко помітив, що, наближаючись до млина, люди почали озиратися назад, притишили ходу, а деякі почали ховатися в середину, щоб не бути попереду. Були і такі, що зупинялися, але вершники погрожували їм нагаями, і вони мусіли йти хоч-не-хоч.

Зліз Самко згори, бо вже видно було крізь щілини в млині, що робилося навколо.

– Будьмо ж, Марку, напоготові. Ніколи нам лякатися, а треба щось робити, – сказав Самко, одягаючи на голе плече свою сакву. Начепив Марко і свою.

А гурт наближався поволі тісною стіною, бо всі злякано тулилися один до одного, а ззаду пан та вершники вже підгонили людей нагаями. Співає півча «на гаспида й василіска», але тремтять голоси, наче захлинаються. З кожним кроком стіна тіснішає, з жахом дивляться люди на страшного млина. А наблизившись до дуба, зупинилися люди і ні кроку далі. Душать один одного, а далі ні, опинаються, наче аж лягають. Уже не допомагають і нагаї.

Гукнув пан до попів:

– Кропіть млина!

Розсунулися набік люди, вийшли попи наперед і почали розмахувати кропилами. Заголосила півча з переляку: «Во Іордані крещахуся!»

– Ну, Марку, почнемо й ми, – сказав рішучо Самко. – Я одчиню двері, а ти жбурляй туди щосили мішки з борошном, та кидай так, щоб тебе не дуже було видно.

Наготувався Марко і, коли Самко одчинив швидко двері, він жбурнув мішка з борошном. Глянув Самко у щілину, бачить – аж похитнулася стіна людей, всі ойкнули разом, поточилися назад; упав мішок серед півчої, присіли злякано попи, а за ними всі та рачки в жито. Але пан гукнув щось на вершників, і вони підбігли до млина. Пан стрельнув у двері з пістоля, а за ним і всі вершники. Зацокотіли кулі скрізь по дереву в млині.

– От і гаразд. Коти, Марку, камінь! – сказав Самко.

Розкачав Марко камінь, перекотив через поріг і посунув на ґанок, що було сили. Затріщала бильця на ґанку, плигонув камінь згори і покотився на гурт вершників. Злякалися коні, шарпнулися й понесли вершників. Білий кінь став гопки, скинув пана і побіг шалено.

– За мною, Марку! – гукнув Самко.

Схопивши патерицю, а Марко дрючка, вони, обидва голі, з саквами на плечах, наквацьовані дьогтем та всипані борошном, вискочили з млина, пробігли по стрілці і чкурнули навпростець житом, біжучи униз.

Он гурток людей, побачивши нечисть, що бігла до них, заголосив жахливо і кинувся врозтіч.

Біжать Самко з Марком, тікають та ховаються від них люди. Але ось зупинився Самко в кінці городів за селом: не видно за кущами, куди бігти далі. Забув Самко, в який саме бік бігти до лісу. Дивиться він навкруги, аж глянув – з-під куща визирає руда голова, дивляться з-під лоба злякані очі; аж ось насмілилася ота руда голова, вилізла з кущів, а з нею і той, чия голова, – миршавий чолов’яга, з виснаженим обличчям, і очі в нього вже не злякані, а навіть стали веселі. Зрозумів, що це не чорти, а люди і чого їм треба.

– Вам, братци ви мої черті, нікак надо в большой лєс? – запитав він і вказав рукою, куди треба бігти.

Упізнав Самко по голосу, що це був отой Хомка, що його виміняв пан за птицю, а панич дуже бив. Кивнув Самко ласкаво головою Хомці, та й побігли вони з Марком у той бік, куди він вказав. А коли добігали до лісу, озирнувшись, побачили, що за ними гнався пан з вершниками. Та їм вже було не страшно, бо темний ліс сховає.