Розділ «У неволі»

Через кілька хвилин звикли очі до темряви, а до того ще просвічувалося трохи в щілину біля одвірка. Можна було роздивитися, що цей присінок нагадував міцну скриню, бо вгорі була дощана стеля.

Других дверей не було, і присінок неначе був навмисно пристосований для пастки.

Марко теж сів долі, налагодив люльку й запалив. Аж ось знову хтось затупав на східцях, підійшов до дверей.

– Ей, ви там, молодци! Слишитє? – почувся за дверима голос Мітріча. – Давайтє-ка, братци, потолкуєм, бить-может столкуємся.

– Подойдітє-ка к двері! – пропонував прикажчик.

– Нехай він там собі балакає, анциболот бородатий, а ми отут почуємо, – сказав пошепки Маркові Самко.

Стукотів біля дверей Мітріч, гукав на хлопців, а вони мовчали, тоді він вилаявся погано й пішов.

– А знаєш, Марку, нащо він, катюга, піддурив нас і замкнув? – запитав Самко після довгої мовчанки.

– Не знаю, – байдужо одповів Марко.

– А я знаю. Оце я думав та й надумав. Ото йому, напевне, сказав твій собачий піп, що в нас є золоті. Ну, так він хоче їх вимантачити в нас. Піп та він, то – одна зграя. Не дурно ж ото казав нам Старий, що й з грішми погано.

– Воно так і є, – сказав Самко і знову почав думати.

Аж ось почулося за стіною присінку, мабуть теж всередині комори, що хтось заворушився, зашаруділа солома, а потім хтось заходив, ступаючи тихо, але важко. Далі хтось забалакав пошепки, а що саме, неможна було розібрати.

Виходило, що в коморі були люди, але вони чогось боялися виявляти себе, навіть боялися балакати вголос.

Знову застукотів у двері Мітріч.

– Ану, ви там! Слишітє?.. Уснулі ви там, что лі?

– Нехай стукає катюга, а ми ще поміркуємо, – сказав Самко, порішивши не балакати з Мітрічем.

– Так вот же слушайтє, єжелі вам нє охота пропадать. Ми, значіт, знаєм, кто ви. Єсть, значіт, такой пріказ по дєрєвням, чтоб ізловіть двух парєньков, коториє намєдні убілі, значіт, барчука і єво вєрново слугу. Так уж не ви лі ето будєтє? – запитав крізь двері Мітріч.

Похолонуло в Самка всередині, коли він почув отаке від Мітріча. Хоч він і лихий, а сам з себе такого б не вигадав. Виходить, що й справді їх з Марком шукають. Повертає справа на зовсім погане.

– Так я вам, братци, по совєсті, – продовжував Мітріч. – Возьму с вас п’ять золотих, да і отпущу вас з Богом. Согласни, что лі?