Розділ «Причепа»

– Ви чого, лакизи? Геть звідціль! – гримнув на них запорожець і став ще синіший на виду.

– Не гримай, п’явко ти ледача, – одповів зневажливо підстаркуватий прислужник, виходячи з кімнати.

– Дивись тобі, який луб’яний запорожець, – сказав другий, ідучи за першим.

– Он воно як... Чули? – звернувся запорожець до бурсаків. – Кажуть, п’явка ледача... луб’яний. Що ж мені битися з ними, лакузами?.. А може, я і справді став луб’яний. Ні, почекайте! Був я у Стамбулі? Був... Тричі був?.. Пайдило мені? Пайдило, бо не був і жодного разу в неволі. Був за курінного? Був двічі. Били мене киями за пияцтво? Били... А вони кажуть луб’яний... – промовив гірко сам до себе запорожець. – Отже, годі. Доволі... – крикнув він, вдаривши кулаком по столу, що аж тарілки задеренчали. – Буду я знову на Запорожжі. Піду на Січ. Годі мені панів грапів розважати. Не продам себе далі за чарку. Не розважатиму панів. Та вони вже й не регочуть з моїх вигадок. Набрид вже я панам... а вони мені набридли... – балакав він сам до себе. – Ну, вип’ємо, святі, за Січ, – указав він на корці.

Ну, ще б Самко з Марком одмовилися випити за Січ! Випили. Цікавить Самка оцей запорожець. Уже не здається йому одворотний. Ось він тепер забалакав без вихилясів, і чогось ніби шкода його стало. Каже, піде на Січ. От коли б він пішов справді та повів їх туди. Тоді не треба шукати й одноокого. А може, це він так тільки плеще? Треба слухати, що він далі казатиме.

– Уже кілька разів збираюся покинути блазнювати та йти на Січ, – почав знову запорожець, наче відповідаючи на Самкові думки. – Оце зберуся, а потім уп’юся, та й годі думати... Звик я отут... ні турбот, ні думок, пий та й пий... Справді, з мене ледащо... Нащо я здався отам в Січі? Одбився від товариства, продав себе панам за чарку... Чули ви, хлопці, про такого, що згайнувався та за чарку гавкати найнявся? Оце ж він такий... – говорив гірко запорожець. – Ну, вип’ємо ще за славне козацтво!

Випили й за козацтво, потім ще за січову голоту, ще за кошового Калниша, за писаря Глобу та за суддю Головатого, а за решту старшого товариства запорожець не схотів пити, бо воно запаніло.

– Я отут продався за ласощі, а вони отам продаються за здобутки, за добра та продають голоту, – говорив запорожець.

Але далі вже Самко не розумів, що він балакає, вже Самкові не хочеться думати ні про віщо, бо весело в голові. Оце б він танцював, коли б музики. Йому здається, що вікна кімнати почали хилитатися, а стіл робиться такий довгий, що мов і краю нема йому. А далі вже мов, нема і столу, нема кімнати, а він пливе човном, хвилі гойдають човна, а йому не страшно ніяк. Хочеться Самкові плакати й сміятися й співати.

«А хто це увійшов сюди? Це ж ті пани, що балакали з вікна та вподобали Марка. Які вони гарні та ласкаві, оці пани. Почоломкався б з ними Самко, мов з рідними братами. А кажуть, що пани погані. Хто казав? Старий? А він, отой Старий не зробив отак, щоб йому Самкові було радісно та весело, а ласкаві пани зробили.

Але хто це з ними третій? Теж якийсь пан. Де ж його Самко бачив?.. Ось він придивляється до Марка, дивиться пильно на його, на Самка. Хто він, отой пан? Де він його бачив? А, он де бачив... Ой, лихо!.. Це ж той пан, що вони його з Марком у лісі!..».

Похолонуло в Самка всередині, холоднішає в п’яній голові, розвидняється в очах. Дивиться він на того пана, бачить, як у пана затремтіла верхня губа, обличчя зчервоніло, а очі заблищали люто. Він питає отих молодих панів, як звуть отого великого бурсака (вказує на Марка), а сам гнівно дивиться на нього, на Самка. А оці молоді пани тому панові щось кажуть, згадують знову оті слова: «Гвардія, цариця, Петербург». Той пан замовк ураз та мовчки злісно їсть очима Самка. Он і запорожець встав з-за столу та дивиться злякано на того пана. А Марко сидить і куняє п’яний.

Страшно Самкові. А потім усе захиталося навкруги, закрутилося. Не знає Самко, чи він є, чи його нема... Ні, він є, бо падає, летить в якусь чорну й глибоку безодню...