Розділ «Ватажок Старий з товариством»

Почув Самко скрізь сон гучний гомін. Прокинувся, хотів було встати, але, пригадавши, де він є, розплющив очі і почав дивитися в той бік, де гомоніли. Він побачив, що на ослонах біля столу сиділо багато людей. Перелічив, аж їх двадцять чотири чоловіка. Отих, що сидять сюди спинами, неможна бачити, які вони з себе, а оті, що лицем сюди, – всі молоді хлопці, тільки посередині сидить сивоусий з чуприною, в новому панському кунтуші. Він сидів і мовчав задумано. Іноді тільки відповідав, коли до нього зверталися. Величали його «Старий», а проте з пошаною – як найстаршого. Розбійники вечеряли, чи обідали, тут неможна було вгадати, бо день і ніч горів каганець.

«Ось він той «Старий», що згадував рудий розбійник», – подумав Самко і почав його розглядати, бо каганець стояв на столі біля «Старого», освітлюючи його вид.

Сиві вуса в «Старого», а брови чорні п’явками, обличчя без жодної зморшки, зовсім молоде, ніс з невеличким горбком, губи червоні, на чолі, над лівою бровою шрам, що так личить йому, щось додає до його спокійного і разом зважливого виду з блискучими й гострими очима.

Так неначе десь бачив Самко такого, як оцей «Старий».

«А, пригадав, бачив на малюнку». Колись бурсаки ходили на Різдво з вертепом по Києву, були в якомусь будинкові, і отам на стіні побачив Самко малюнок: сидить біля дерева на траві козак та грає на бандурі. Самка аж злякали написані на малюнку чітко слова, що немов вони виходили з рота козака: «А чого ти дивишся на мене».

І оцей старий схожий обличчям точнісінько на того козака Мамая.

І слухає Самко, про віщо балакають розбійники, та не добере гаразд, про що саме. Щось про Дніпро, якусь широку косу, про байдак та гострі палі.

Хтось з розбійників запитав Старого, чого він такий невеселий сьогодні.

– Сьогодні, брати, той день, коли ми програли бій під Оренбургом, та рівно п’ять місяців, як лихі кати кінчали нашого славного на ввесь світ і грізного нашим ворогам Омелька Пугача... – промовив Старий.

Гомін раптом затих. Підвівся старий, налив собі келих і промовив, стоячи: «За Омелька Пугача», вихилив і сів.

– За Омелька! За Пугача! – промовляли, п’ючи, розбійники.

Пригадав Самко, що цього року, взимку по київських церквах у час Божої служби поминали розбійника Пугачова і правили вдячного молебня, що Бог поміг цариці скарати такого страшного злочинця. Раділа свята церква, раділо панство, а чогось тільки не раділи монастирські кріпаки та щекавицька голота. Тоді в бурсі теж балакали про того Омелька, тільки згадували його, як злодія. А ось отут про нього згадують, як про славну людину, згадують з тугою.

«Відома річ, що розбійники розбійника й вихваляють, та й журяться за ним», – подумав Самко.

Ще хтось запитав Старого, що він чув, бувши в місті.

– Чув, брати, багато, та мало гарного. Є радісна новина для панів і разом велика до них ласка «матінки цариці», що втішила їх «жалованою грамотою», тобто віддала на їхню повну волю всіх кріпаків. Надала панам великого права, поставила їх на найвищий щабель, а холопів прирівняла до останньої тварини. Покінчила з пугачівщиною, а тепер можна й помститися над рабами, – говорив Старий.

Аж встав рудий, одягнувся й підійшов до столу.

– Маємо ми, Старий, двох добрячих хлопчаків, – сказав рудий ватажкові.

– Гаразд, Кременю. А з яких вони? – запитав Старий.

Кремінь, так прозивався рудий, розповів докладно про бурсаків усе оте, що він почув з їхньої балачки в лісі біля вогнища.