Розділ «Страшні хвилини»

Надходила північ, проспівали півні за двором, ще дужче потемнішало навкруги.

– Було отаке колись ще за старого пана, нехай царствує на тім світі, – забалакав Петруня. – Так отой, сучої пари Василько, млинарів братко, підбурив людей супроти пана. Тоді ми – це я, Борисів батько покійний та чоловік Іванихи – не спали цілісіньку ніч, а таки врятували пана, сховали його. А потім з Курського пригнали солдатів. Ох, і карали ж бунтівників. Хоч і жаль їх було, та жаль і на них. Ото щоб не бунтували. Наробили й заробили собі лиха... Ти, мабуть, не забув про те? Тоді ж твій батько пропав...

Аж ось двір освітлився полум’ям пожежі, горіло за чорним двором.

– Горить!.. Горить!.. Що роблять, супостати!.. – збентежено промовив Петруня і встав із східців. – Це за двором хтось підпалив клуні...

Обличчя в Григора загорілося рішучістю, але він удав із себе здивованого.

– Хто б це міг підпалити?

– Ти не знаєш, хто?.. – вискалив свої ікли Петруня. – Ти добре знаєш, хто!

З чорного двору прибіг Борис, збентежений і разом лютий.

– А, вже з’явилися. Палити почали! А ти готуйся! Гукнеш, коли скажу. Ото вони, твої чорти! – гримнув він на Григора. – Петруню, пильнуй за ним, щоб він оце мовчав і не рухався з місця. А я зараз оббіжу двір! – сказав і швидко побіг поза будинок.

– Не ворушись мені! – теж гримнув на Григора Петруня, а сам, важко сопучи, поліз нагору по східцях драбини і почав прислухатися. – Уже йдуть... понад стіною крадуться... Ач, мовчки як, тільки бур’ян шелестить... Та однаково не вкусите!.. – бубонів Петруня, злазячи додолу.

– Хо, хо, хо! – почувся дикий регіт та брязкіт заліза на чорному дворі.

– Почули й оті своїх. Грюкають ланцюгами. Сидіть собі, голуб’ята, сидіть... – бурмотів Петруня.

Пожежа розгорялася, заливаючи сяйвом двір. Заскиглили й завили собаки, заголосив жіночий голос. Щось задеренчало, затупотіло. Прибіг Фрик, блідий, дуже переляканий, волочучи позад себе вила.

– Мейн-ґот!.. Я вже злякався зовсім... Ох, дуже страшно там... сміються дуже в’язні... Так не форштейн... – лопотів німець.

Аж ось прибіг і Борис зі смолоскипом і пістолем.

– Ось ми їх повчимо!.. Знатимуть!.. Нехай не думають, що тут дурні та боягузи! А ви чого вже тут? – запитав управителя.

– Ох, я тікав... не можу там... Я вже вмирав два рази... – одповів той тремтячи.

– Ну, і допомога з вас!.. – сказав досадливо Борис. – Ось я їх почастую. Ану, ти! – гукнув на Григора. – Лізь та гукай, а потім я полізу! Гукай, щоб вони йшли до брами. А коли мовчатимеш, або скажеш, що не слід, то я тебе гукну з оцього! – намірився пістолем.

– Ще встигнеш убити... встигнеш, – говорив спокійно Григор, піднімаючись східцями. А коли став на стіні, то гукнув голосно: – Сюди! Сюди! До головної брами!