Розділ «Згадав пораду»

Прочунявся Самко від тяжких думок, почувши, що десь гавкали собаки. Зупинився, подивився – куди це він іде? Аж це вже він біля міста опинився. Самі ноги прямували сюди, бо він не дивився, куди йшов. А це вже ранок, сонце грає на банях церков.

Чи йти ж до міста, чи минути його, та кудись іти? А куди ж? Казав йому козак, щоб він тікав кудись далі. Ні, він не тікатиме, поки не довідається про свого Марка. А як його довідатися? Підійти до того будинку – то знову себе віддати до рук ворогам, знову опинитися в страшній в’язниці. А Марка однаково не побачити. Що пани схочуть, те й зроблять з Марком. Сили в нього багатенько, та нічого він з нею не вдіє супроти озброєних людей. А до того ще Марко такий несміливий та дурний, що забуває про свою силу, коли треба. Він, мабуть, тепер або спить, або ж сидить та сумує, мов той віл біля порожніх ясел. Сам він до віку не надумає нічого, бо не вміє думати.

Наближаючись до міста, Самко пригадував про всі пригоди, що трапилися їм з Марком, як вони втекли з бурси. Згадав про розбійників і трохи не підплигнув від радощів. Він пригадав пораду Старого, що сказав, куди треба звернутися, коли трапиться лиха якась пригода. Казав: «Визволимо».

І вже не думаючи багато, Самко повеселішав і швидко йшов вулицями міста. Ось уже й середина міста. Треба тільки знайти церкву найбільшу. Отож і вона найбільша. А он за майданом заулок, он де й дві високі тополі: усе, як казав Старий. Оце ж, мабуть, і двір отого колишнього кравця Абрума. Видно, що живе Абрум байдуже собі, бо хата не дуже стара, рублена, є повітка, садок, пасуться кози. А ото, певно, і сам Абрум ходить біля ґанку в дворі. Він бо клишоногий.

Пішов Самко в двір, підійшов до Абрума. Той дивиться здивовано, мабуть дивно, що до нього прийшов чогось чернець. Підійшов та й дивиться мовчки на Абрума, що він такий дуже схожий на пророка Іллю, намальованого в братській церкві. Така ж тобі борода й ніс, такі ж густі брови, великі очі. Коли б не клишоногий, то зовсім тобі святий.

– А що треба? – запитав Абрум.

– Чи ви, бува, не кравець Абрум? – запитав теж Самко.

– Так, Абрум. Та що з того?

– А коли Абрум, то я від Старого... Не те, щоб зовсім від Старого... та... коли ж казав Старий, що як трапиться лиха пригода, то треба до Абрума... – не знаючи, що далі казати, промимрив ніяково Самко, бо очі в Абрума такі гострі та розумні, що мов зазирають у середину.

– Від Старого? – перепитав байдуже Абрум. – Старих багато є на світі. А що таке від Старого? Яке таке слово є?

Забув Самко, як на те лихо, що саме треба сказати Абрумові, щоб він упевнився, про якого Старого йде розмова. Почав пригадувати. Не пригадає, як слід. Щось таке «ходити чи їздити». Згадав щось таке ніби схоже.

– Казав Старий, що «дуже погано їздити пішки», – промовив Самко, знаючи, що він знову не те каже.

Посміхнувся Абрум у бороду, подивився тільки Самкові у вічі, немов щось прочитав у них.

– А може, він, отой Старий, казав трохи інак. Може, він казав: «Зв’язаному й на коні погано?» – запитав Абрум.

– Так, так, – радісно промовив Самко. – Тепер і я згадав, що так саме.

– А де ж він, отой Старий? – озирнувшись навкруги, запитав тихо Абрум.

– Він є там, де є, – також тихо одповів Самко.

– Ну, тоді ходімо до моєї господи, – зовсім лагідно промовив Абрум, указуючи на двері ґанку. – Сьогодні субота, а проте в Абрума нема для Старого субот, – сказав він наче сам до себе, ідучи з Самком до хати.

Чиста, затишна Абрумова світлиця. Запросив Абрум Самка сідати до столу, а сам пішов у другу кімнату і виніс звідтіля пляшку й чарку та хліба й риби. Так, мов знав, що його гість дуже голодний. Випив Самко чарку і почав їсти. Абрум не питав нічого в нього, поки він не наївся. Попоївши, Самко розповів Абрумові про своє лихо.