Розділ «Фрол-Сіверець»

Коли одважний гурток борців стояв біля брами та радився, з-за рогу стіни почувся тупіт, і з’явився верхи чолов’яга на заболоченому по саме черево коневі.

Видно, що він не з тутешніх наддніпрян, а з сіверців, бо сорочка на ньому хоч і полотняна, а випущена поверх вибійчаних штанів і підперезана ремінцем, на якому висів мідяний гребінець, на ногах шкіряні постоли; сам із себе парубчина ще молодий, з невеликими вусами, широкий у плечах, не згірше, як і Марко, кругловидий, з ясними й веселими очима.

Вершник правив однією рукою конем, а в другій мав чималий кий. До нього підбіг зраділий Григор.

– Це Фрол-сіверець, з монастиря, – сказав хтось із парубків.

– Фрол, ти?! – наче не вірячи, що бачить його, запитав Григор парубка.

– Как відіш, – одповів, посміхнувшись лагідно, Фрол.

– Ми трєтєводні, ноч’ю, билі здєсь с нашімі рєбятамі, ето когда у вас випальнул порох. Повєртєлісь ми здєсь, відім, что у вас тіхо, так ми і восвоясь. Ждалі от вас вєсті. Больно уж слєдят за намі наші святиє отци, – розповідав Фрол. – Да нє врємя-то сєйчас разтабарівать, надо говоріть о дєлє.

Розповів Фрол, про що йому вдалося довідатися про раду ченців з паном-князем. Погодилися ченці дати князеві допомогу, тобто пригнати сюди своїх кріпаків монастирських, але тільки для облоги, поки прийдуть солдати. Пани-ченці побоюються, щоб не покалічилася бува в бійці їхня робоча сила, хоч треба допомогти й своєму сусідові-князеві, втихомирити його рабів, та не дати їм розбігтися по лісах і чужих маєтках. А тому ченці наказали своїм кріпакам не втручатися в бійку ані з ким, тільки щоб обложити замок та постерегти.

– Так вот, братци, чтоби нам вас – то не стєрєч, а вам не сідєть да ждать палок, аль чево горшево, то наш вам совєт – улепьотивать отсюдова. Говоріть нєчево о том, чтоби нам стать вам в помощь воєвать с вашім князем. Не пойдут наші рєбята, запугани больно, забіти. Ну, найдутся срєді нас буйниє головушкі, как і раньше то бивало, да нємного такіх, – сказав Фрол, подивившись на не дуже великий гурток наддніпрян.

Самко дивиться на Фрола, слухає, що він каже, хоч і не добере деяких слів, а розуміє, що той радить. Видно, що він – щирий чолов’яга.

– Врємя нє тєрпіт. Собірайтєсь-ка, братци, да трогайтє в путь. А ми здєсь задєржім вашіх псарей с князем і постоїм возлє пустих стен, – каже Фрол.

Знову почувся тупіт, з’явився верхи Янко циганчук.

– Уже вони вирушили!

Каже Янко, що попереду їде князь із своїми вершниками та псарями, а позаду ідуть піші монастирські кріпаки в супроводі двох ченців.

– А я оце ледве втік від наших селян, від отих, що не схотіли бути з нами. Почули вони, що йде пан-князь, та вийшли йому назустріч з хлібом та сіллю. А мене трохи-трохи не впіймали на містку, – розповідав Янко.

Ніхто не здивувався з того, бо сподівалися ще гіршого. Люди – завжди люди.

– Ідут, значіт?.. Тогда, братци, і я с вамі остаюсь, – сказав Фрол, так ніби він лишався отут погостювати.

Нема часу довго думати. Порадилися нашвидку. Частина людей побігли в двір запрягати коней та рушати, куди поведе Василько, бо він знає шлях на південь. Решта озброєних стала напоготові біля брами. А Фрол та Янко побігли на довідки, щоб довідатися, чи далеко вороги.