Розділ «Облуда»

Коли весільний гурт рушив до церкви і зник за будівлями на чорному дворі, і вже ледве було чутно спів, Самко почув знизу тихий свист. Він догадався, що то його кличе Григор. Зліз він з дуба, глянув на Григора і побачив, який у нього був змучений вид, неначе він аж постарів за такий недовгий час; тяжкі страждання одбивалися в його очах.

– Ну, що в дворі? – запитав Григор.

Самко розповів про все, що бачив.

– Це все гаразд, а от погано, що головна наша надія пропала. Усіх нас перехитрували пани... – сказав сумно Григор – Ну, ходімо ще туди, – вказав він понад стіною, і вони пішли.

Ідучи, Григор розказав Самкові, що сталося, розказував тихо й рівно, неначе скаржився собі самому.

– Он що вони зробили, оті покупці: вибрали собі яких їм треба та скільки треба, бо ходили по дворах, а потім, коли псарі зігнали усіх куплених на майдан, то пани почали балакати лагідно з купленими і обіцяти їм гарне життя на чужині, а окрім того, пообіцяли, що вони незабаром куплять у нашого пана усіх чисто людей так що через недовгий час усі люди будуть раювати в нових панів. Ловко піддурили наших нерозумних. А ще хитрі пани подарували кожній дівчині по хустці, а парубкам дали по три чарки горілки, частували й родини куплених. Тож вони привезли з собою величезну бочку горілки, знають, що кращого гачка не треба. Ударила горілка в голову людям, забули вони про все, а пани поробилися їм наче рідні... Не хочуть люди бачити, що для чогось то пани беруть собі на допомогу псарів. Правда, не всі повірили панам, та, на жаль, таких небагато, і нічого вони не пороблять з тими, що повірили... І що нам робити з ними? Як їх переконати?..

Далі Григор розповів, що коваль Ярема та з ним декілька сміливих людей порішили скористуватися з того, що на якийсь час тут не буде псарів, та пролізти якось у панський двір і визволити в’язнів з льохів, а тоді вже тікати на вільні степи, в Дике Поле. Хоч нехай, мовляв, там буде й гірше, так зате інше. А до того ще пройшла чутка, що нікому не забороняється тікати туди, що навіть сам царський улюбленець Потьомкін бажає, щоб оті степи були заселені.

– Коли люди не хочуть самі себе визволяти, а йдуть охоче в нову неволю, то ми спробуємо сьогодні вночі визволити хоч отих, що для них життя гірше від смерті, – сказав Григор.

Запитав його Самко про того пана, що його бачили Ясько та Василько. Григор одповів, що такий пан з вершниками під’їздив до панського замку, викликав Фрика і запитував, чи неможна купити людей, але німець одповів, що не знає нічого без свого пана. Тоді отой пан рушив лісом на Конотопський шлях. А Василько, коли почув про те, подався навздогін за паном.

– Та нам тепер не до того, бо тільки одна думка, щоб хтось з наших людей прокрався в замок увечері та зумів якось одчинити звідтіль браму. Це треба мені зробити, але я не можу піти в двір, бо треба ще тут побачити декого. А ввечері мене в двір не впустять, побояться одчинити хвіртку. От і думай, хоч хай голова трісне, а треба щось зробити, – говорив Григор.

Підходячи до рогу стіни, Григор попередив Самка, щоб він не балакав, бо тут ще почують. Потім він пригнувся і, озирнувшись навкруги, поліз у рівчак, а за ним Самко, і вони пішли рівчаком. Пройшовши трохи, вийшли з рівчака біля кущів ліщини, звідкіль було видно неподалік на майдані стіни двору з брамою, а біля неї на містку ходив із списом у руках вартовий; над брамою визирало дуло гармати.

– Побачимо, що робиться в яру, – сказав Григор, ідучи в той бік, звідкіль чувся гучний гомін та веселі п’яні співи.

У спадистому й широкому яру, під лісом на луках стояли вози, а біля них гуртками люди; це нагадувало ярмарок, бо люди весь час рухалися, переходили з гуртка до гуртка, галасували, деякі співали, а інші чи то цілувалися, обійнявшись, чи то борюкалися. А оддаль трохи від возів стояли два панські берлини, а біля них табун коней та гурток озброєних псарів.

– Вони, мабуть, вирушатимуть незабаром, бо вже й наші псарі напоготові, – сказав Григор. – А нещасні, обдурені, напоєні панськими брехнями та горілкою, почувають себе весело, неначе вони не куплені в нову неволю, а їдуть гостювати до родичів... Правда, лютішого пана, як у нас, нема, мабуть, ніде, але й оці пани не краще. Коли оцей катував різками більше, ніж працею, то оці катуватимуть більше працею, ніж різками, бо там, куди їх поженуть, самі дикі степи, треба робити подвійну роботу, тобто будуватися й працювати разом біля землі. Єгипетська неволя жде отам наших людей...

Ось ще дужче чутно стало гомін людей, чутно окремі вигуки, а далі й балачку.

– Я, братця, як тільки побачу, що там ловко жити, то враз одружуся, – вигукував молодий парубоцький голос.

– Присягався прикажчик, що там і зими нема, – казав другий парубок.

– Ні, ти мені скажи, коли ми бачили горілку? А оці пани дали спробувати. Ловка штука! Та казали, що там тобі кожного тижня буде по чарці. От які оці пани! – вихваляли нових панів люди.

– Вихваляй сало в бодні, а пана в труні! – казав хтось не дуже веселим голосом, та мало було зажурених, більше веселих.