Розділ «Колишні наддніпряни»

По обіді почали балакати. Найбільше розповідав млинар про тутешнє життя людей. Довідався Самко про те, чого на Сіверщині опинилися люди, які всім нагодували, що жили побіля Києва. Млинар йому розповів, що всі люди не тутешні, а з Наддніпрянщини і живуть вони отут вже двадцять п’ять років. Були колись вільними козаками, а опинилися в неволі. Вскочили з дурного розуму. Трапилося це через кілька десятків років після збурення першої Січі, коли запорожці повтікали на чужу сторону, а багато козаків-зимовників лишилося по своїх селах та хуторах. Жили собі не гарно, не погано, хоч і нудьгували декотрі, що вже нема Січі. Надумав цар Петро будувати понад Дніпром фортеці, зігнав багато війська, москалів. Почали гнати козаків на роботу. Заможні козаки одкупалися грішми, а біднота знесилювалася на отій праці. Скрутно стало. Але наїхав якийсь пан здалеку і розголосив скрізь: коли хто хоче, мовляв, вільного життя, то нехай перебирається на Курщину, на вільні землі й ліси. Наобіцяв отой пан людям рай на цьому світі, а царські урядники теж почали вмовляти людей, щоб вони згоджувалися йти на вільні землі.

Знайшлися серед козацтва такі, що погодилися на оте, – найбільше голота, бо несолодко було їй. І, недовго думаючи, сотня родин з самої тільки Гнатівки, що неподалік від Ненаситецького порогу, зібрались, попрощалися з рідним Дніпром та й посунули на далеку Курщину. Коли прибули сюди, то негарно здалося, бо навкруги болота, а проте втішалися, що тут вільні ліси та лагідний затишок. А ще коли побачили, як живуть у поближніх селах руські люди та роблять на панів, терплять злидні, а проте живуть то нашим козакам, ще тоді вільним, здалося, мов нічого. Думали, що їм не знати панів, а робити тільки на самих себе. Отой пан, що закликав їх сюди, не з’являвся довго, так наче забув про них.

Побудувалися наші козаки, почали орати, сіяти, деякі полювати, бо звіра повно в лісах, рибі тісно у воді. Своє нове село прозвали «Козацьке», бо воно складалося з самих козаків. Прожили вільно собі аж два роки, коли прийшла чутка з Путивля, що нібито нас закріпостили панові. Не повірили наші козаки тому й тоді, коли навіть прибув пан та почав будуватися. Нехай, думаємо собі, будується, всім треба жити. А сам пан нічого нам не каже, тільки попрохав нас, щоб ми нарубали йому лісу на будівлі. Чому й не допомогти? Допомогли гуртом йому будуватися. Але бачимо далі, що пан почав себе оточувати прихильниками з наших таки людей, набрав собі таких, що йому найбільше подобалися, а до всіх інших почав ставитися вороже, почав примушувати робити на себе. Роз’єднав наших козаків, поробив їх ворогами і почав верховодити. Не хотіли козаки коритися панові, коли ж панські прихильники стали на боці пана. Свої своїх почали душити та корити під ноги панові.

Дійшло до того, що між супротивниками панськими та прихильниками зчинилася бійка, та не яка-небудь бійка, а справжня війна знялася, бо всі козаки мали в себе зброю. Билися козаки і подужали панських прихильників, але пан скористувався з бійки, привів з Курського солдатів, і вони втихомирили всіх, відняли від усіх чисто зброю, і від прихильників навіть. А після того зразу ж пан зігнав до церкви усіх чисто, і піп оголосив з вівтаря, що всі люди в селі Козацькому вже не козаки, а з царської волі – панські кріпаки. Побачили тоді й панські прихильники, що вони теж ускочили в лабети, та вже було пізно, нічого було робити, нема кому скаржитися. Мусіли всі скоритися. Хоча були такі, що тікали на Січ, тільки таких було мало. Куди його тікати з родиною! А до того пішли чутки, що вже нема ніде волі, і куди не підеш, то однаково будеш панський.

Слухали бурсаки млинареве оповідання та довідувалися про те, як лихою підманою колишні вільні люди опинилися в ярмі.

Про себе розповів млинар, що він хоч і живе серед кріпаків, а проте він та його дві дочки Гапка та Орина, вільні. Сталося оте дякуючи його меншому братові Василькові, що не скорився панові, утік на Січ, а потім повернувся сюди на час та привіз черес золотих і дав йому, щоб він на оті гроші одкупився від пана, а сам знову подався на Січ.

– Та краще б того не було. Краще б нам не одкупатися... – промовив з тугою млинар, і, глянувши на меншу дівчину, він чогось утирав сльози.

Дивувалися бурсаки, чого млинар не радий волі, а чого саме – питати було незручно. А все ж Самко запитав млинаря, чи то йому краще, що він вільний, чи гірше.

Млинар сказав, що звичайно краще, хоча доводиться потурати іноді панським примхам та годити панським прислужникам. Ото тільки й волі, що він та його дочки не знають тепер панщини і ніяких кар, як раніше, а живуть з того, що орендують у пана млин та мають трохи свого ґрунту й хату.

Побалакавши, млинар пішов до млина, а хлопцям сказав, що, як вони хочуть одпочити з дороги, то хай лягають хоч у світлиці, хоч у клуні. Хлопці забажали лягти в клуні. Менша дівчина послала їм на сіні.

Гарно влітку лягти після втоми в прохолодній клуні на запашному сіні, вкритому білим рядном.

– Оце, Марку, здається мені, ми так ускочили, що хтозна, як його й вискакувати, – сказав Самко, коли вони вдвох лишилися в клуні.

– Еге ж, – буркнув Марко, вкладаючись спати.

– Коли б ото нам не наробити млинареві лиха, то ніякі болота й ніякі псарі не вдержали б нас, – міркував Самко.

– Авжеж, – погодився Марко, лігши на постіль і розкинувши свої дужі руки й ноги.

– Нахвалявся отой хвалько, що вибив тобі зуба. А проте, поки хвалько нахвалиться, будько набудеться, – кінчив балачку Самко.

– Атож, – обізвався Марко і смачно захріп.

Самко не ліг, а вийшов з клуні і не знав, що робити, бо не хотілося навіть думати. Обдивившись навкруги в дворі, підійшов до куща рясної бузини, обіперся на тин і почав дивитися на млинове коло, що поверталося поволі, розсипаючи прозорі краплини води. Позирнув на ґанок, там сиділа сліпа; вона пряла куделицю, підвівши догори свої незрячі очі і, мабуть, щось думала, намотуючи на веретено пряжу.

Аж ось знову почувся за гаєм церковний дзвін; сліпа, почувши його, посміхнулася чогось радісно, а потім знову стала сумна. З млина вийшов млинар, спустив усі чисто заставки, навіть і на яловому опусті, а сам пішов у той бік, звідкіль чувся дзвін, мабуть, у село, бо воно було неподалік звідціль, захилене густим лісом.