Розділ «Затишний куточок»

Два дні минуло після того, як гостювали бурсаки в попа й Мітріча. Вони йшли узлісками на південь за сонцем. Ночували де доведеться – в лісі, на купинах серед болота, де настигала ніч. Пригод їм ніяких не траплялося, бо не зустрічалися з людьми.

На третій день подорожі вони опинилися серед такого болота, що, здавалося, нема йому краю. Хилитався під ногами неначе живий ґрунт; нічого й думати, щоб сісти та одпочити, а треба тільки дивитися, де купиння, та йти по йому, щоб не провалитися.

Пів дня йшли болотами і надвечір опинилися знову у лісі, біля неширокої річки з такою прозорою водою, що й дно було видно. Заночували над берегом, потім передяглися у свої бурсацькі кути і рушили понад річкою.

Дедалі берег робився крутіший, річка вужчала, вода йшла бурунами.

Зупинився Марко, нахилився над кручею і промовив:

– Отут, мабуть, є ра...

Він не доказав, бо завалився під ногами в нього ґрунт і він з укупі, мішком, де було вже небагато хліба, гепнувся у воду і пірнув з головою на дно. Виринув, вхопив однією рукою підкапок, другою рукою вхопився за патерицю, що подав йому Самко. Виліз на берег, а мішок з хлібом де й дівся. Скаламутилася дуже вода, не видно, чи він поплив, чи лишився на дні.

– А, щоб тебе, Перуна, – сказав, сміючись, Самко.

Роздягнувся Марко, викрутив мокру одежу, надів, і знову пішли вони понад річкою, оточеною густим лісом. Аж ось зупинився на мить Самко, потягнув носом повітря, озираючись навкруги.

– Мабуть, тут десь неподалік житло.

– Може, – погодився Марко.

Незабаром почувся шум води, заманячив водяний млин з містком на греблі, а біля млина на невеликій зеленій леваді над самим берегом по той бік річки стояла хата, не дуже велика, весела, чисто побілена, хоч і рублена, з ґанком.

Будівля така, як у селян, що понад Дніпром під Києвом.

Подивився Самко навкруги. Більше нема ніде поблизу хат, скрізь навкруги ліс. Але чутно, що десь неподалеку гупають гучно сокири, рубають, мабуть, люди ліс.

– Посидьмо, Марку, отут, щоб нас не бачили. Пождемо, поки хто вийде з хати, подивимося, що воно отут за люди, – сказав обережний Самко. Лихо навчить бути обережним.

Сіли хлопці під кущем супроти хати, так неподалеку, що якби добра тичина, то з цього берега дістав би до того, аж до ґанку хати.

Ждати, щоб хто вийшов з двору, не довелося довго. У дворі почувся гучний та товстий голос, мов не жіночий, але й не чоловічий: «Гей, сіра! Гей, ряба! Чуми на вас нема!»

З двору до воріт підійшла повагом дуже огрядна та опецькувата жінка, в полотняній вишиваній сорочці, квітчастій рясній спідниці, в таких здоровенних чоботях, що, мабуть, вони б і на Марка були просторі; з-під хустини в неї визирало руде, вогняного кольору волосся, розкуйовджене на всі боки. За плечима в неї були великі сакви, в руці батіг.

Вона одчинила ворота, з двору вийшли дві ситі корови, підійшли до води, напилися й, перебрівши воду, пройшли повз бурсаків.