Розділ «Галине лихо»

– Що ти надумала, Галю? – запитала її злякано Дося, почувши отакі розпачливі слова і зрозумівши, що вона з очайдушності пішла вже на все, не шкодуючи себе.

– Я... Досю... Я... – хотіла сказати щось Галя, але замість слів у неї вибухнуло ридання.

Дося підхопила Галю, щоб вона не впала, і пригорнула її до себе, а та, припавши до неї, здригалася вся від гіркого плачу. Наплакавшись досить, дівчина одхилилася від Досі, втерла очі і наче трохи заспокоїлася.

– Надумала, надумала я, Досю... надумала, щоб не нудити світом... Я хочу, щоб вони мене добили, або сама... – забалакала вона вже рівно, тільки ще хлипаючи по-дитячому. – Немає змоги жити далі... Ти ж, мабуть, чула? Знаєш? – запитала вона, дивлячись просто у вічі Досі.

– Та чула... що ж, не встереглася ти, Галю... – промовила ніяково Дося.

– Не встереглася?.. Кажеш, не встереглася? – перепитала здивовано й разом ображено Галя. Ти не знаєш, як було? Не знаєш? Ти, може, думаєш, що я сама, по згоді? Ой, ні! Ні!.. І не думала ніколи. А його весь час жахалася, мов чуми! – Галя зітхнула важко, помовчала трохи.

– Оце ж, щоб ти знала, Досю... Усе зроблено підманою, потім ґвалтом. Привідця до всього ота лиха Борисова тітка, Іваниха, вона допомогла йому, катюзі... Ох, що тільки робиться в тому дворі страшному. Я не виходила з дівочої кімнати, боялася зустрітися з катюгою. А ота гадюка Іваниха зробила все... Я не зчулася, як вона підлестилась до мене, бідкалася про моє гірке сирітство... Вона закликала мене до себе в комірчину і приязно почастувала медом... Не знала я, що мед отой з дурманом... сп’яніла... і вже тоді мене, безсилу й непритомну, віддала вона катові на потіху... – розповідала Галя, здригаючись від огиди.

Дося, слухаючи, аж блідла від жаху.

– Страшне ж яке, страшне... – прошепотіла вона, дивлячись на неї повними жалю очима.

– Хотіла я після того не жити, та вдержало оте, що не побачу татка. Це ж він, старенький мій, повернувся з паном, а я ще й не бачила його. Він переказав через Григора, щоб я його отут ждала, бо там у дворі й побачитися не можна... Коли б ще хто йому не...

Галя раптом замовкла, бо з гаю, що за греблею, почулося, як хтось заграв на скрипку.

– Це він. Він, мій татусь! – зраділа вона на мить, але далі стала ще сумніша, ніж була. – Він грає, тішиться, не знаючи нічого. А я потішу його, ой, потішу, – додала вона, посміхнувшись гірко.

– А може, ти б не казала йому так зразу, бо вб’єш його лихою новиною, – попередила Дося.

– Хіба не однаково, коли б його не вбити... – сказала Галя.

– Та він, твій тато, не має за що гніватися на тебе, бо ти аніяк невинна в тому, що трапилося. Тобі й самій нема чого нарікати на себе. А окрім того, не з першою тобою отаке, – втішала її Дося. – А ось, коли б надумався Борис та взяв тебе...

– Ні, ні! І не кажи! – вжахнулася Галя. – З ним одружитися! Та це страшніше від смерті. Лихий і сон, кому цей кат присниться. Сама думка про шлюб з ним мені б здалась страшною образою.

– Я розумію. Так, Галю, так, – погодилася Дося і замовкла, слухаючи скрипку, що лунала тужливо на узліску.

– Це мій татусь грає мою улюблену дитячу пісню... Він сам її склав. Еге ж! – сказала радісно Галя. – Ось прислухайся, Досю... ця пісня без слів, а проте, все каже... Прислухайся, про віщо розповідає скрипка... Ось вона каже про те, як дівчинка без матері лишилася... Пасе гуси в лузі понад лісом... Не журиться мала, не розуміє ще гаразд свого лиха та сирітства, а виспівує... А ось приїхали до пана гості: сестра його, княгиня, а з нею паненята діти... Ось оту дівчинку-пастушку покликано до паненят погратися в садку... Кінчилося тим, що паненя, пустуючи в садку, перечепилося, впало і вшкрябнуло собі руку, а княгиня звеліла, щоб дівчинку-пастушку покарали різками... Б’ють малу, а вона не знає, за що... Сім років їй дурній... І вже після різок вона знову пасе гуси, але вже не співає... Це ж, Досю, я ота дівчинка-пастушка, зо мною це так було, – сказала Галя.